На гастролях в Микитянах – Iван Нечуй-Левицький

– Та годі вже вам вихрити! Аж куряву збили! Ще запорошу собі очі од вашого крутіння, – гомоніла Софія Леонівна.

– Назар Стодоля таки додержав свого слова, завернув до нас, щоб одвідать нас на дачі. Спасибі, спасибі! – говорив Флегонт Петрович до гостя.

– Та вас же не так звуть. Я пам'ятаю, як ви в нас заповістились за себе, – обізвалась матушка, – чи, може, то в вас двоє йменнів?

– Та де там! Мене батюшка охрестив одним йменням, а оці харцизи продражнили мене ще й другим, по Шевченковій драмі, – сказав Назарів, тикаючи рукою на Левка.

– Коли ж батюшка дав йому таке недоладне ймення, що й вимовить трудно! – обізвавсь Левко. – Де ж пак! Наркис Амфилохійович. Було б і справді краще, якби ти спростив оте цупке ймення на якогось Наркиса Гамарниковича абощо, – жартував Левко.

– От тепер сідайте з нами «за тесові столи», цебто за карти, та гратимемо далі; трудовників доволі тепер, і в нас діло піде спірно, – сказав отець Зіновій словами пісні.

«Не хочу я, сестро, за столи садитись, а буду я, сестро, на тебе дивитись», – заспівав тихенько Назарів далі народну пісню й зирнув бистро на Софію Леонівну.

– Та співайте ж далі! Я люблю слухать, як співають пісень, та ще й гарно, – обізвалась Софія Леонівна.

– Та годі вам співать! Сідай лиш мерщій, добродію гамарнику, за стіл, – гукнув веселий Левко й потяг з усієї сили гостя за руку до стола. Гість випручувавсь. Йому було ніяково перед матушкою за такую парубоцьку Левкову вихватку. Але Левко цуприкував його за руку. Гість опинавсь. Вони, жартуючи, почали войдуваться. Левко вихав гостем, неначе коцюбою, і ненароком зачепив закаблуком улика. Улик перекинувсь, зачепив другого улика, і той улик пішов уперекидь.

– Ну та й дуріють же оці хлопчиська! Чисто неначе кошенята, – промовила Софія Леонівна й кинулась піднімать та ставити улики на місця.

– Оці жевжики, оці джигуни, неначе ті ведмеді влізли в пасіку та й поперекидали улики, – обізвавсь Флегонт Петрович.

– Правда, що улики, тільки без щільників, – обізвалась матушка, слідкуючи за гостевим ворушінням.

Назарів кинувсь і собі до улика, вмить поставив і примостивсь на йому. Свіжий, повненький, як молодий огірок, чорнявий та стрункий, цей випещений красунь-гість здавався матушці якимсь зачарованим царевичем, про якого розказують в казках, і що цей царевич, котрий десь поблизу був зачарований, спав сто год десь в діброві, а це тільки що прокинувсь та несподівано, ніби якимсь чудом, з явився тут на простацькому причілку, трохи не в пасіці в катразі, та й сів на улику. Матушка зирнула на Софію Леонівну допитливим очком. Софія Леонівна одразу аж посвіжішала на виду й неначе побілішала. Очі стали веселі, неначе аж грали: уста раз у раз осміхались. Погляд її став ласкавіший. Вона подобрішала, сіла на застеленій килимком призьбі коло матушки й почала розмовлять з нею любенько та приязно, мов близька й щира приятелька. Краса зробила неначе якісь чари, неначе подихувала на їх обох подихом поезії.

Софія Леонівна була неворушлива людина, навіть длява і, може, через те вона дуже любила жвавих людей, а найбільше проворних та веселих молодих та жартовливих паничів жевжиків та джигунів. Вони її надили тим, що бавили й розважали її, а вона сиділа непорушно, дивилась на їх та милувалась ними.

Левко аж силував товариша сісти за карти, але він усе одмагавсь.

– Оце причепилась причепа! Одчепись ти од моєї душі. Ще встигну доволі награться в карти. Мені оце після дороги заманулось скупатись отам в ставку або в річці під отими гіллястими вербами та осокорами. На шляху була велика курява, і я запорошив себе усього на тому курному шляху од вокзалу. Мені хотілось скупаться в ставку по дорозі, та візник не згодивсь спиняться та гаяти час.

– То й ходім оце та й будемо купатись, бо мені од того войдування з тобою аж душно стало, – обізвавсь Левко, в котрого думки та бажання виникали раптом і нагло і так само нагло й швидко зникали.

– А після купання прошу на чай до нас у садок, – запрошувала Ольга Павлівна усіх, – але стривайте на хвилинку! Ось зараз я пришлю вам наймичкою простирядло, гребінець та шматок мила, – додала вона на ході коло причілкового вікна.

Незабаром проворна Ївга прикатала й принесла всі купальницькі причандали. Отець Зіновій навантажив Левка тими причандалами, і купальники попростували через вигон проз церкву, перелізли через перелаз в батющину леваду й пішли до річки навпростець, через людські сукупні городи по борознах, де в одній садибі сливе щодня купалась уся батющина сім'я.

На причілку зосталась сама Софія Леонівна. Під вербою одразу стало тихо, аж ніби мертво, та ще після гаму та голосної бучі, яку збили молоді жевжики. Спочатку ще було чуть здалеки голосну розмову з вигону, але згодом і той гомін затих і замер. Гості одразу зникли, неначе крізь землю пішли. Саме в жнива на вигоні нігде не ворушилось ані живого людського духу, тільки чиїсь овечата никали попід тинами, хапком теребили свіжу зелену траву та бадиллясте збутлявіле зілля, що постікало в завсідньому холодку.

На Софію Леонівну несподівано спала задума, а потім і нудьга. Перед її очима все ніби манячіли молоді говорючі та веселі жевжики й нагадували про веселе молоде товариство в її житлі в Києві. Вона згадала усіх паничів, але ніхто з їх не припадав їй так до вподоби, як красунь Назарів. І вона й незчулась в тій глушині, як його іскряні карі очі та ніби намальовані чорні брови заслонили і Флегонтові карі очі, і всіх паничів та все виникали в її думці й надили до себе і веселістю, і ласкавістю, і коханням.

Софія Леонівна озирнулась навкруги. Перед очима просто проти неї стримів старий частокіл. За вигоном зеленіла левада, обсаджена вербами, а далі на горбику на чолопочку стара церква ніби потопала в високих липах та диких грушах. І нігде ні живого духу! Неначе усе село вимерло. На Софію Леонівну найшов сум. Вона не видержала далі тієї сільської мертвоти й тиші, схопилась з призьби, побігла мерщій в покої, налапала в комоді простирядло й похапцем побігла й собі до ставка просто шляхом до греблі.

Софія Леонівна не знала тих закуточків по городах, заслонених густими гіллястими вербами, де звичайно купались потаєнці молодиці й дівчата, і попрямувала просто на греблю. Озирнувшись на ставок та на широке плесо нижче од греблі під спустом, вона зійшла з греблі до плеса. Їй здавалось, що вона сховалась од людських очей за греблею в холодку і в захисті, бо гребля була висока, сливе на два сажні, а нижче од плеса росли старі верби та осокори за тинами в людських городах. Вона почала розлягаться коло самої греблі й складать одежу на хворостини та хмиз, що висовувавсь з-під греблі й тарасу.

Але Софія Леонівна не знала, що через греблю йшов великий трахт на повітове місто і через греблю вряди-годи їхали люде й сновигали євреї.

«Одже жмене видно з греблі. Але мені байдуже за тих мужиків, пастушків та міських жидів. Це ж не пани», – подумала не дуже-то соромлива панія й полізла в воду.

Ця книжкова столична демократка вважала на селян, ніби на якусь худобу, перед котрою можна було й не соромиться.

«Це ж не люде, а якісь ягниці. А хіба ж мені сором перед волами та ягницями?» – думала Софія Леонівна, розкошуючи в дрібненьких хвильках та брижах на плесі.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: