На гастролях в Микитянах – Iван Нечуй-Левицький

Діти невтомно все бігали по луці, по м'якенькій лучаній травиці та ганялись за довгохвостими плисками й метеликами. Хитрі плиски, коливаючи довгими хвостиками, неначе дражнились з ними, то пурхали, то знов сідали недалечко од їх і неначе пірнали в густу соковиту лучану травичку.

Софія Леонівна не дуже-то тямила поезію місцини й сливе не вважала на ту поетичну обставу річки. Вона несамохіть задивилась на двох молодих паничів, котрі попростягались на траві догори лицем. Їй чомусь уявлялось, що один з їх був гетевський молодий Вертер, а другий був його щирий друг Альберт; а на саму себе вона вважала, як на Шарлоту. Вона бистро зирнула на Наркисове матово-біле високе чоло з кучерявими васильками на висках, і неначе хтось підказав їй, що він її Вертер, що він давно кохає її щиро.

Наркис дививсь на неї вгору, лежачи на траві. Вона стояла над самісінькою кручею над водою, рівна станом, як молода тополя, гарна й пишна, неначе богиня тієї пишної долини вийшла з гаю ввечері й оглядала свою зелену поетичну державу в час вечірнього холодку.

– Ой час би вже й додому! Побіжім та напиймось з криниці води. Он якась дівчина саме бере воду в криниці, – сказав Левко. – Ой гарно ж тут навкруги, мов у раю, ще й ондечки гарна дівчина! – І він почав стрибать, махав руками, дриґав ногами, підскакував і знов махав руками, неначе всередині в його хтось завів механізм з пружин. Діти реготались, дивлячись на його. Натхнення од краси з усіх-усюдів неначе корчило корчами його почутливі тонкі нерви. Софія Леонівна пильно витріщала на його очі з дива.

– Одже ж до вас неначе оце приступає! – сказала вона, дивлячись на його.

– Ой приступає, приступає! – аж гукав він, дриґаючи ногами й махаючи руками, мов вітряк на здоровому вітрі.

– Та годі тобі дуріть! Гляди лиш, щоб тебе часом не вхопив дідько од таких екстазів! – гукнув Наркис. – Мабуть, ти незабаром будеш ходити на голові догори ногами, як кажуть селяни.

А Левко все дурів та витинав усяких пісень на все горло, аж луна йшла в гаю.

Вони мерщій побігли до криниці, куди прямувала од хати стежкою дівчина з відрами, похапцем напились погожої холодної води, облили водою гарячі голови й кинулись до весел.

– Ну, тепер за водою вже буде легше плисти, і діло піде спірно, – сказав Левко й сіпнув веслами на гребках.

Човен наче побіг по воді прудко та швидко. Закрути річки минали, неначе миготіли. Сонце сипало червоним промінням вподовж річки. По берегах скрізь манячіли рибалки на сідлах і неначе крадькома й нишком удили плітку й верховодів на юшку на вечерю. Надвечір по воді скрізь сливе суспіль скидалась дрібна рибка тихо, без ляскання й шелесту. Проти сонця в деяких місцях рибка лисніла, неначе в воду сипались довговасті краплі срібного дощу.

– Чи ви бачите? Он дощ накрапає, – обізвавсь Петруша, бо зроду не бачив, як густо скидається рибка літніми вечорами.

Незабаром човен виплив на ставок, так що всі й не зогляділись, як швидко за водою допливли до його. Ввесь ставок лиснів срібними краплями, неначе сипавсь з неба срібний краплистий дощ. Здалеки вже було видно греблю з вербами, неначе обсипаними золотим порохом.

На лавці під вербою, коло містка над потоками, сиділа Маша поруч з Суходольським і, очевидячки, залицялась до його. Вона так само гуляла, як і її пани, і навіть забулась, що вже час наставлять самовар.

– Ген-ген, на греблі я бачу Машу з Суходольським! – сказав Наркис. – І знайшла ж собі красуня з цапиною борідкою.

– Невже це вона байдики б'є, а за самовар і забула? – сказала Софія Леонівна. – Ну постривай же, ледащице! Прочитаю тобі добру молитву.

В той час, як Маша сиділа з Суходольським під вербою, наймит пригнав напувать воли та коні, набачив їх і потім розказав за це Ївзі й няньці, Ївгу й няньку взяли завидки, що Маша пішла на прогуляння, неначе справдешня панна, ще й лицяється з милим трохи не серед дня. Тим часом і наймити, і наймички вважали на неї, як на просту наймичку-дівку, а не як на панну, і часом піднімали її на сміх та на жарти.

Човен перелинув через став в одну мить. Один мірошник, ввесь білий, неначе напудрений аж до чобіт, вибіг з питля, причалив човна, прив'язав ланцюжком до стовпчика й замкнув ключем. Паничі повисаджували дітей з човна й вивели Софію Леонівну попід руки на круту греблю.

Сонце вже низько спустилось над далекими вербами понад річкою й кидало косе проміння вподовж ставка, на верби на греблі, й неначе обсипало річку, став і верби золотим порохом. Усе небо на захід сонця неначе тонуло в золотому повітрі. А десь далеко, вгорі над річкою, сизіли зубчасті купи осокорів, облиті червонуватим та фіолетовим сяєвом.

Наркис Амфилохійович довго дививсь на той поетичний, ніби фантастичний вигляд і промовив:

– Прощай, веселий ставочку! прощай, золотий дню! Доки живий буду, цього дня й вечора не забуду, -сказав Наркис з поетичною задумою й заглянув в очі Софії Леонівні.

Софія Леонівна примітила ту поетичну задуму й смуток в його очах, і в неї в серці заворушилось щось більше й міцніше од простого спочування до співучого красуня.

– На вас повіяла крилом поезія. Але… мені здається, поки ми дійдемо до господи, то ваша поезія й ваш смуток зникне, розійдеться, мов оте золоте марево, отой золотий порох сонця над ставною тихою водою, – сказала Софія Леонівна.

– Невже ви думаєте, що я такий легкодумний та забудливий? – спитав у неї Наркис.

– Я цього не думаю. Але я знаю добре, що сливе всі молоді паничі недерзкі, змінливі, як оте золоте марево над ставком та вербами. Поки дійдемо додому, отой золотий пил зникне й вищезне до останньої порошини, – сказала Софія Леонівна.

Вони вийшли на горб до церкви й попрямували через втерту стежку до школи. На вигоні почувся спів півчої. Голосні співи лились десь з верб з псаломщикової садиби.

– Цей псаломщик справляє півчу на неділю, надісь, в себе вдома, а вікна, мабуть, поодчинені. А побіжім та поспіваємо трохи перед чаєм. Я вже давно співав у хорі, – сказав Левко.

– А справді побіжім. І мені замандюрилось покричать, – обізвавсь Наркис.

І молоді однодуми, неначе змовившись, бігцем побігли навпростець до псаломщика через густі будяки, невважаючи на те, що їм було колько бігти через будяки та колючки. Діти побігли за ними навздогінці.

– Та не баріться, бо вже затого чай буде готовий! – гукала до їх Софія Леонівна з-за бузини та колючок.

Вона прийшла додому ще завидна. Маша вже наставила самовар. Вже й самовар закипів, а півча все співала й не вгавала. Псаломщикова хата стояла в опрічному дворі тільки через город од школи. Співи хору було чуть, неначе хор співав десь надворі під вербами. Спочатку співали церковних пісень, а згодом почали співать хорові українські пісні. А самовар кипів та вже й почав гаснуть. Софія Леонівна послала Машу покликати їх на чай. Але вони на неї не вважали та співали до смерку і вже смерком прийшли на чай.

– Чого це ви так довго загаялись у псаломщика? – питала вона в паничів.

– Вчили півчу співать українські хорові пісні. Я й у нашому селі навчив півчу співать гуртові українські пісні; і тепер у нас на селі не тільки парубки, але й дівчата добре співають хорові пісні, – говорив Левко.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: