На гастролях в Микитянах – Iван Нечуй-Левицький

Левко й Наркис зостріли Якова, як він смерком прийшов ночувать в школу на другий день.

– А чом же ти, Якове, не співаєш сьогодні так гарно, як співав учора вкупі з Паньком? – спитав Якова Левко.

Яків осміхнувся й похнюпивсь та все дивився в землю. Йому було сором дивиться паничам в очі. Він засоромився так, як соромляться малі діти або дуже молоді дівчата, котрі затуляють вид рукавом й одвертають голову набік од сорому. Яків якось ніби скорчився, зморщивсь, потупцяв на одному місці й тихою ходою пішов в темні сіни до свого барлога під драбиною.

VII

Левко й Наркис внадились в псаломщикові покої і вчащали до псаломщика на співки трохи з нудьги, а більше через те, що в їх вдачі був зроду зародок артизма. Такі люде мають природжений потяг до якого-небудь штучництва або принаймні до штукарства. Через це-то і Левко, і Наркис горнулись до артистів та артисток, знайомились з ними, навіть приятелювали з декотрими. Через те вони обидва вчащали в Києві й до Флегонта Петровича, в котрого часто стикалися і знайомились з оперними артистами й з охотою приставали до їх компанії. До сцени їх неначе тягла якась непереможна сила, ще й до того вони обидва мали прехороші голоси й самі любили співать.

Але врешті Левкові вже надокучили ті микитянські гастролі і в хорі в псаломщика, і в покоях отця Зіновія. Розважать себе вже не було чим, окрім карт. Левко, як та бджола, вже виссав і висмоктав медок з усіх місцевих квіток, і йому забажалось їхати до батька. Саме тоді отець Зіновій виряджався в містечко за налюшниками, налигачами та усякими хліборобськими причандалами й одвозив лагодить попсовані коліщата од молотилки, бо вже незабаром треба було молотить пшеницю та жито. Левко сів з ним на повозку й покатав до вокзалу. Наркис так само хотів їхать з ними. Але Софія Леонівна намоглась, щоб він не їхав і зостався в неї на якийсь час. Її лякала нудьга після веселого товариства, котре розважало її в глушині та в самотині. Наркис зглянувсь на неї й зостався. Вона запросила його до себе, щоб він перебрався в школу, в велику горницю, де ночував Левко.

– От тепер я не загину з нудьги, доки Флегонт Петрович вернеться з гастролів, бо матиму в господі веселого пожильця, – говорила Софія Леонівна до Левка й подала йому на повозку свою руку на прощанні.

Левко поцілував її в руку й бажав весело провести вакації. Після Левкового од'їзду Наркис попросив Машу зараз попереносить його манатки в школу й сам туди перебравсь.

Надвечір пили чай не на причілку, а в великому покої, бо небо захмарилось і збиралося на дощ. Десь далеко за чагарником та кладовищем миготіла гадючками блискавка. Після чаю Наркис витяг з чемодана новісінькі книжки Байрона, Надсона та Гейне й подав їх Софії Леонівні. Книжки були переплетені в чудові червоні та блакитні палятурки й поцяцьковані золотими буквами.

– Це я привіз вам за вашу добрість та ласкавість маленького гостинця, ваших любих та уподобних вам письменників-поетів, – сказав Наркис і подав їй чепурно оправлені й золотообрізні книжки.

– Спасибі й за гостинець, і за те, що ви пам'ятаєте за мою письменську вподобу. Я справді люблю цих ліберальних письменників більше од усіх. Я з усолодою читатиму їх отутечки в самотині з нудьги та житиму мріями, як ви поїдете, хоч я бажала б удержать вас до Флегонтового приїзду. Це буде мені на згадку й пам'ятку за вас, за ваші одвідини мене на цій поетичній й цікавій дачі

– Та й я не забуду, поки й мого віку, і за цю дачу, і за поетичну нашу гулянку на Раставиці, – сказав Наркис, бистро зирнувши в очі Софії Леонівні і потім оглянувши навкруги подовжасту горницю, – як гляну я на цю горницю, на цей садок та на верби навкруги оселі, на береги річки, то мені все уявляється, що я оце заїхав кудись далеко-далеко, ніби в Бразілію, або в Каліфорнію, або в Сірію. Мені все чогось ввижається, що я тепер десь або в Сірії, або в Персії, десь на далекому Сході, в якомусь східному чудному житлі; все чомусь здається, що там за хатами ростуть пальми та кипариси, цвітуть розкішні магнолії та лимони. Мені все здається, що я приблудився в якесь східне місце. А той праотець Ной, що висить на стіні, все здається мені картиною Будди або Зороастра. Мені здається, що й ви самі неначе дочка якогось індуського раджі або якогось шейха серед цієї чудернацької обстави.

Наркис устав і почав ходить по довгій світлиці. Він ходив швидко, жваво й уважливим оком оглядав стіни, завіси над вікнами, зілля за образами, вінки з зілля, почеплені на білих стінах. Світлиця була чисто й гарно очепурена, біла. Завіси на вікнах теж були білі. Краса молодої чорнявої красуні ще виразніше виступала, ніби на білому полі картини. Ще виразніше чорніли брови на матово-білому чолі, ще ясніші стали іскряні блискучі очі.

– Мабуть, в вас дуже велика уява, коли ви в цих Микитянах уявляєте себе десь на далекому Сході, -сказала Софія Леонівна й милувалась сама кожним рушенням молодого красуня.

І вона в той час почутила, що Флегонт Петрович одразу зник з її серця й пам'яті; їй одразу здалось, що він десь дівся, кудись поїхав і вже більше не вернеться до неї. Молодий красунь ніби навіки заслонив Флегонта Петровича гарним видом, пишними очима, своєю стрункою постаттю. Під впливом Наркисових мрій та фантазії їй уявлялось, що Наркис в господі вже заступив місце Флегонта Петровича.

Наркис жвавою ходою приступив до неї, вхопив її за руку й неначе впік гарячими червоними устами. М'які вуса ніби погладили її по руці; потім він притулив її до свого твердого чола й схиливсь на її плече. Софія Леонівна й незчулась, як обвила його міцну шию рукою й цілувала його в чоло, в уста, в щоки.

– Софіє Леонівно! тікаймо кудись далеко, їдьмо в Швейцарію на будлі-яке поетичне озеро, оселимось там в горах над озером в невеличкому місті й будемо там жити й кохаться, доки й нашого живоття. А як не хочете тікати в Швейцарію, то тікаймо ще далі, в Америку або в Індію, куди забажає ваша душа. Заїдемо в далекий край, щоб тутешні люде й не знали, де ми знаходимось і що з нами трапилось і де ми ділись.

Він дививсь їй в очі, цілував в чоло, пригортав до себе, неначе втратив тяму й пам'ять. В очах виявлялось неначе божевільство, в рушеннях виявлялась дикість.

Софія Леонівна тільки мовчки дивилась на його, не вмикувалась в його розмову й тільки милувалась його палом і дикими, наче непритомними рушеннями.

– Тікаймо звідсіля хоч зараз. В мене грошей багацько. Моя мати удова й любе мене, як свою душу; вона сприятиме нам, слатиме мені грошей, скільки душа моя забажає. Вона нас не покине в небезпечності на одчай, – говорив в нестямці Наркис швидко та дрібно якимсь нервовим, роздратованим голосом, яким говорять нервові пещені та вередливі діти.

– Навіщо нам тікать? Мені такий вчинок в коханні зовсім-таки не личить. Ніяково мені кидать чоловіка й дитину, бо я повинна й мушу додержувать свою повинність, що стосується до їх обох. Коли ви мене так щиро й гаряче кохаєте, то кохаймось тутечки; поїдемо на якийсь час в Петербург, коли схочете, знов вернемось і кохатимемось, доки й нашого віку, – говорила Софія Леонівна спокійним рівним голосом; і було знать, що вона не вагалась в своїх думках, бо по своїй деспотичній вдачі вона була й не здатна до вагання ні в чому.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: