На гастролях в Микитянах – Iван Нечуй-Левицький

– Я без вас не животітиму на світі, не хочу животіть. Я це почуваю в своєму серці. Я занидію без вас, загину, зачеврію, як квітка в спеку. Ви моє живоття, всі мої радощі, моє щастя, – шепотів він, наче божевільний, і не міг оступиться од неї, неначе його держала якась непереможна сила й не пускала його ані на ступінь од неї.

Надворі вже поночіло. Маша в пекарні готувала вечерю. Петруша вже спав. В горницях було довгенько тихо. Несподівано Маша гуркнула дверима в сінях. Наркис одскочив од Софії Леонівни на кілька ступенів і почав швиденько ходить по світлиці од кутка до кутка. Маша одчинила двері, прийняла з стола самовар, познаходила в пічурці тарілки й розставила їх на столі для вечері.

– Чи вже готова вечеря? – спитала в Маші Софія Леонівна.

– Атож! зараз подаватиму, бо юшка перестоїть; саме час вечеряти, – одповіла Маша й хутчій вибігла в сіни.

Наркис знов ухопив в обнімок Софію Леонівну, щільно й міцно пригорнув її до себе й поцілував в уста і в руку, неначе на прощання. Він був зобиджений, бо не звик брать одкоша од паннів та паній, а намога пещеного Наркиса, щоб вона тікала з ним, та ще й зараз, трохи надокучила їй.

– Це я прощаюсь з вами. Піду до отця Зіновія, переночую в його, а завтра вранці покатаю до вокзалу й поїду додому, – сказав трохи сердито Наркис, одвернувши вид і дивлячись на стіну, – хто кого любе, той повинен жити в парі. Це моє щире пересвідчення, і я ані хибить не поступлюсь ним нікому.

– Схаменіться! опам'ятайтесь! Це, мабуть, кохання запаморочило вас, довело до нестямки. Ви ж мій гість, а не отця Зіновія. Подумайте лиш, що скаже отець Зіновій, як ви впроситесь до його на ніч, покинувши ні з сього ні з того мене. Ви нервова й вередлива людина. Коли що робиться не по-вашому, то ви зараз стаєте гопки й вередуєте, мов дитина. Побудьте в мене, хоч доки вернеться Флегонт Петрович або хоч тижнів зо два, зо три, бо мені без вас буде тут в глушині важко й нудно. Я вже й так перенудилась багацько часу в самотині.

Маша подала вечерю, поставила пляшки горілки та вина. Блиснула блискавка й перемогла світло од лампи й осяяла горницю, як удень. Затріщав грім. Одразу полив наглий, тучний дощ. Од краплистого дощу школа неначе затріщала, залускала, а потім застугоніла. Дощ порошив у вікна, піжив над вербами, котрі ніби зашуміли од вітру. Софія Леонівна й Наркис неначе не чули грому, не бачили блискавки. Вони випили по маленькій чарці горілки й сіли за вечерю. Софія Леонівна тріскала на всі застави шинку, неначе нічого перед тим і не трапилось. І кохання, і женихання додали їй апетиту й смаку, неначе приємне гуляння в човні на ставу та на Раставиці. Наркис їв без смаку, якось механічно, сливе без свідомості. Палке кохання, незгода милої зараз їхати з ним в далекий край стурбувала його, збентежила й навіть розсердила. Він сидів надутий та понурий і за вечерею й слова не промовив до Софії Леонівни.

Увійшла Маша й поприбирала з стола посуд. Вони обоє випили по чарці вина й довго мовчали, помаленьку п'ючи вино чарка за чаркою. Наркис сьорбав вино ніби знехотя, навіть не почував, який у йому смак.

Заливний дощ піжив і лив, як з відра, Наркис напиндючивсь, насупився й не дививсь на хазяйку. Це випещене паненя було мазане ще змалку. Пестив його батько; він був і мамин мазун, бо мати вволяла його волю, сприяла йому в усьому, навіть в дитячих дурощах; двірська челядь слухала й корилась йому в усьому й назахват хапалась догоджать йому. Як він став паничем-красунем, панни залицялись до його, панії тішились ним, як веселим і жартовливим хлопцем, і запобігали в його ласки, маючи його на приміті, як чудового жениха для своїх дочок. І з Наркиса вийшов палкий, опришкуватий та вередливий панич, котрого можна було гладити, як чорного кота, тільки за шерстю, але не проти шерсті.

Довго сидів Наркис насуплений, аж ніби сердитий; потім раптом устав, надів пальто, взяв зонтик, ступив зо три ступені до Софії Леонівни й почав прощатися.

– Куди це ви налагодилися йти? Опам'ятайтесь! Подивіться лишень, що діється надворі. Дощ аж хлющить і ллє, як з відра, – сказала Софія Леонівна й глянула на його здивованими очима.

– Софіє Леонівно! скажу вам просто і виразно: одколи животіє світ, мабуть, не було такої нездатливої та непоміркованої в коханні людини, як ви. Піду ночувать до отця Зіновія, або до псаломщика, або до механіка в питель. Будлі-де переночую цю ніч, а завтра вранці поїду додому до матері. Прощайте! та вибачайте, що я помиливсь. Я людина щира, нехибна, а ви…

– Ви чи не розсудливі, чи безтямкі: вже й не знаю, як і назвати вас. Ви ж вихопились з Києва в самих лакованих ботинках, зовсім по-паничівській, неначе кудись у гості в Києві, навіть колоші забули взять. Одколи світ стоїть, не було, мабуть, такої вередливої та непоміркованої людини. Он гляньте, що діється надворі.

Софія Леонівна вхопила його за руку, повела в сіни й одчинила сінешні двері. З стріхи дзюрчала вода суспіль на всю довжину покрівлі. Надворі було поночі, аж чорно. І небо, і земля неначе злились докупи в якійсь мокрій безодні. Дощова вода з полів стікала з згористої місцини в село шляхом на вигон, залила ввесь вигой та леваду. Було поночі, неначе в льоху. Тільки за ставком над високими вербами було видно на двох верхніх етажах питля два рядки ясно освічених вікон, а коло їх з високої труби-димаря валував клубками червонуватий дим з іскрами з олійниці. Здавалось, що зараз за вигоном скаженіє збурене хвилями море, а на хвилях стоїть корабель з двома рядками освітлених вікон та з паровою трубою, звідкіль валує іскряний дим.

– Невже ви пірнете в цю мокру чорну безодню з нестямки та з нетямучості? Од кохання на вас найшла нестямка й дурість.

Наркис стояв і мовчки дививсь. Блискавка раз у раз блискала. Було видно, як удень, що на вигоні стояв ніби здоровий ставок, що й леваду за вір'ям вже залила вода, звідкіль вона стікала в став, лилась з кручі й шуміла та ревла, мов здоровий водоспад. Десь далеко коло питля чи коло греблі так само страшенно шуміло, неначе стогнала гребля під натиском і вагою силенної сили води.

– Ой боже мій! це ж, мабуть, од заливи стало вже повіддя в Раставиці, – бідкалась Маша і все хрестилась по тричі, як тільки вдарив грім, – це ж, мабуть, ставок розлився, коли вода затопила вже вигон. Як блискавка блиснула, то я вгляділа, що на сугорбі церква стоїть вже над водою, а брама й баркан кругом цвинтаря вже стоять у воді. Вода вже дійшла сливе до дякової хати й клуні. Ой що ж ми робитимемо, як оце вода заллє й школу?

– Потопимось, як заздалегідь не повтікаємо, – сказала Софія Леонівна трохи неспокійно, бо вода була вже недалечко й од воріт школи.

– А що ж це так страшно шумить та реве отам коло питля? – спитала Маша.

– Це, певно, мірошники попіднімали всі заставки коло питля на лотоках та в спусті. А може, то вода вже прорвала греблю й шубовснула на городи та левади, – обізвавсь трохи сердито Назарів.

– Це, надісь, і Суходольського заллє залива в питлі або, може, й понесе на хвилях в Рось, коли він порався на греблі та не встиг сховаться в питлі, -жартувала Софія Леонівна.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: