На гастролях в Микитянах – Iван Нечуй-Левицький

Маша злякалась, аж пополотніла. На спусті вода ревла, неначе на Ніагарі; за левадою на кручі теж вода шуміла страшенно. А дощ хлющав, аж пищав, а на небі блискавка раз у раз блискала. Разуразний грім гуркав та тріщав, неначе десь поблизу йшла страшна баталія і стріляли з гармат та рушниць.

– Зачиняй, Машо, мерщій двері, та тікаймо в кімнату, – сказала прешті Софія Леонівна й повела за руку Наркиса в покої.

– Якби ви в пей час пішли ночувать до отця Зіновія, в отаку негідь та сльоту, вій подумав би, що я полаялась з вами й вигнала вас з хати. А мене в Києві вже й без того обнесли та ославили, що я і лайлива, і непомірлива, і вередлива… як от ви, – казала на ході Софія Леонівна і при тих словах зачинила в кімнаті двері, ще й защіпкою защепнула.

Після картини чорного та мокрого страховита надворі біла, ясна й тпха світлиця була привітна й гарна і світилась, мов перлина.

– Отут ми будемо, неначе в салоні в Ноевому ковчезі в час потопу, – та й нам обом буде приємніше сидіть отутечки dзахисті та в спокої, ніж тиняться десь на чужій чужині й понс-вірятнсь в якійсь сірій безвісті.

– А хіба ж у Києвімало таких, що побрались, трохи пожили вкупі та й розійшлися. Адже ж і брат в первих отця Зіновія, оперний артист, оженився на артистці, а потім розійшовсь і живе собі окремо з другою, і люде ж не тюкають на його. Чом би пак і вам не розійтись з своїм чоловіком? Там десь на чужині, в далекій далечі ми могли б і повінчаться і жили б щасливо в парі.

– Ви, Наркисе, вигадуєте шось таке, що ні до бога ні до людей, як кажуть на селі. Мені ніяково кидать чоловіка, бо він дуже добрий, мирний і любе мене, як свою душу, хоч і про людський поговір мені байдужісінько, бо я вас щиро покохала, так покохала, як ніколи не кохала Флегонта Петровича. Полюбила вас, і сама незчулась, коли й як.

– Їдьмо в Швейцарію! Я там куплю віллу над озером і запишу на ваше ймення. А потім ми повінчаємось і…

Але він ще не встиг скінчить своєї думки, як десь поблизу вдарив такий страшний грім, що в шибках тахлі задзвеніли й трухляві вікна заторохтіли. Блиснула блискавка, і в світлині стало видно, як удень. З темних образів глянули линя святих. З одного подовжастого образа на три персоні виглянули три мироносиці, неначе вигулькнули з темряви на одну мить і знов сховались. Наркис жахнувсь і кинувся, але небоязка Софія Леонівна стояла непорушно.

– Вдарило десь близько, може, влучило в дім отця Зіновія, – сказала Софія Леонівна.

Знов блиснула блискавка, вже зелена, і світлицю неначе осяяло проміння зеленого сонця. Біла світлиця в одну мить уся позеленіла й освітилась, неначе наскрізь, зеленим вогнем. У вікнах майнула зелена дякова хата й комора, зелена вода на току коло подів. Перед Наркисом стояла Софія Леонівна, уся зелена, тільки й чорніли її очі та брови. Од вражіння після недавньої гулянки на човні між зеленими берегами Наркисові уявилось, що десь він стоїть під зеленими вербами або опинився чудом в якомусь кришталевому русальчиному палаці на дні, що і сама Софія Леонівна стала русалкою і стоїть не на червонястому плахтяному килимі, а десь в печері на дні, застеленому перлами та коралами.

Знов вдарив грім десь далі, за чагарником. Майнула золота смужка, оперезала сливе половину неба й неначе вскочила в усі вікна червоним промінням. Світлиця стала червона, неначе облилась кров'ю. Всі прикраси на стінах одразу стали червоні. На васильках за образами, на вінках з зілля, почеплених по стінах, неначе запеклась кров. Праотець Ноє на здоровій картині почервонів, а біла борода стала рожева. Софія Леонівна стояла червона, неначе зацвіла, як маківка на городі.

– Ну та й ілюмінація на небі! – промовила стиха Софія Леонівна. – Ви, Наркисе, в цьому огняному червоному світі неначе червоний Мефістофель в «Фаусті» на сцені. В вас і вуха стали червоні, – і при тих словах вона оповила його шию гарячими, заголеними до ліктів руками.

Наркис дмухнув і загасив світло. Блискавка блискала щохвилини то білим, то зеленим, то червоним світом. В світлиці мінявся світ, ніби на сцені. В темній світлиці світ та блиск став дуже ярий та різкий. Вони обоє стояли й милувались, ніби фантастичною картиною, фантастичним світом. Наркис неначе очамрів од того дива: він любив усе фантастичне, бо мав велику уяву зроду.

– Нащо ви загасили світло? Хочете грать навпомацки в піжмурки, чи що? – спитала Софія Леонівна.

– Ні; це я граюсь в ілюмінацію та фейерверки. Мені тепереньки все уявляється, що я в якомусь кришталевому храмі або палаці Шехерезади, де сяють чарівні вогні через кришталь, як розказує Шехерезада в казках.

– І прийде ж у голову така шехерезадська нісенітниця! А мені все перед очима манячить світлиця в микитянській чепурно вимазаній школі. Чи зостанетесь же на ніч в цьому палаці Гаруна Аль-Рашида? Не втечете до отця Зіновія в прозаїчні покої? – спитала вона підлесливим солоденьким голосом. – Зоставайтесь в мене, доки схочете, бо я не звична жити в самотині якимсь одлюдком, як чернець у скиті.

– Ні, не втечу. Та як його в таку негідь тьопаться по калюжах, сливе по коліна в воді, – одповів він вже помирливим голосом і сів поруч з нею коло вікна й милувався блиском та світом на воді на вигоні, котрий став схожий на здорове озеро, де по воді, по вербах, по церкві і за вір'ям по леваді миготів то білий, то зелений, то червоний ярий блиск.

Дощ згодом все меншав і опівночі перестав. Надворі стишилось. В покоях було тихо, анічичиркі було ще тихіше й мертвіше після дощового шуму, клекоту та плескоту. Наркис засвітив світло. Вже була пізня доба. Вряди-годи десь далеко-далеко за горами та горбами одгукувавсь неначе здавлений одгомін грому та тучного дощу, неначе од його йшла тиха луна.

– От я і вгамувала ваші палкі мрії та ваш неміркований дитячий потяг до легкодумної далекої мандрівки. Я й не виную вас, бо добре знаю, що ви людина вередлива в бажаннях, недосвідна й дуже загониста, хоч і добра й щира в своїх почуваннях і вчинках. Що вам спаде на думку, ви ладні те зараз же й зробить. Коли ми вподобали одне одного, то й будемо тут кохатись, а не десь в Індії чи в Америці, як вам чомусь заманулося.

На другий день надворі ще зрання зовсім випогодилось. Сонце світило ясно. Село пишалось, як рай, неначе й страшного пекла вночі не було. Перед обідом, як вода постікала і стежки протряхли, Наркисові забажалось піти на греблю та подивиться, якого лиха накоїв страшний дощ. Софія Леонівна й собі схотіла йти на прогуляння, а Петруша реп'яхом причепивсь, щоб і його взяли на гулянку.

Грязюка на піскуватому шляху вже зашерхла, затужавіла й стверділа, тільки в бакаях ще стояла вода. На далеких низинах з мочарів та очеретів підіймався на сонці легенький опар, неначе з окропу та літепла. Верби стояли, неначе підлиті молоком. На леваді вода потроху зсякала й уникала в пухку землю та грядки. Капуста виникала головками з води, неначе в каламутній воді плавали рядками здоровецькі жаби, побравшись лапами. Став сповнився водою вщерть до вершечка греблі й розлився по городах та левадах. Злива наробила чимало шкоди: поскочувала з полів по покатах скопи, недокладки та п'ятки в городи й на вигоні. В декотрих городах вода повиносила картоплю. На спусті й досі ревла й стугоніла вода й хвилями лилась в городи через тини. Питель підтопило однизу, нижче од греблі. В городах на низинах скрізь стояли в воді верби, груші й вишні.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: