На гастролях в Микитянах – Iван Нечуй-Левицький

З питля вийшов механік, поздоровкався й бідкавсь, що вода нашкодила йому: підтопила питель, колеса й лотоки; залила сливе ввесь низ питля, ще й греблю подекуди розваляла.

Наркис і Софія Леонівна, вертаючись додому, забігли на часок до отця Зіновія, щоб побалакать за вчорашнє страховище. Вони увійшли в покої; в покоях був гармидер та крутанина. Фортеп'ян був застелений рядном, на рядні стояли ночовки та дві яндоли з каламутною рудою водою. Миски стояли в одному кутку, а в кабінеті коло груби так само стояли ночови; серед кабінета стояла балія, неначе помийниця з помиями. Стеля була вкрита мокрими плямами, а подекуди на стелі одвологла глина поодвисала й теліпалась смужками. Очевидячки скрізь по стелі були проточини, а по стінах було знать потьоки. Церковний дім так само був занедбаний, давно вшиваний, як і церковна школа.

– Чи бачите, якого лиха наробила нам злива! От і добре, що Флегонт Петрович зачасу трохи полагодив школу та полатав покрівлю, – сказала Ольга Павлівна, – а от у нас після довгої суші та спеки покрівля розсохлась, як діжка. А тепер нам така морока, що не знаю, коли ми опорядимо та приберемо свої покої.

– А цей фортеп'ян ми купили не за готові гроші, а на виплат в білоцерківського направщика, що направляв у нас старий фортеп'ян. Як не спроможемось виплатить гроші зачасу, то направщик, може, й не візьме назад, так його обпаскудив отой дощ, – говорив отець Зіновій з сутінком бідкання в голосі.

– То візьмете в господа бога засвідчення та й покажете німцеві, що не ви винні, – говорив Наркис всмішки.

– Була б і нам в школі така сама морока, якби Флегонт Петрович не полатав заздалегідь школи. А тепер у нас у школі сухо та гарно, як у віночку: ми мали добрий захист в час страшної зливи, – сказала Софія Леонівна, – а я оце прийшла до вас, Ольго Павлівно, по маленькому ділу: моя Маша ще й передніше жалілась мені, що їй трудно ходить по бутвину на город через скошену леваду, бо колько ходити по стерні: стерня коле її в ноги через панчохи в литки й навіть через черевики. А теперечки їй доведеться брести босоніж через леваду й капусту. В неї чобіт нема, а ходить босоніж вона не звикла. Будьте ласкаві, загадайте Ївзі, щоб вона рвала бутвину на закришку і для вас, і для нас і заносила до мене, доки вода зсякне на леваді.

– Добре. Я скажу наймичкам рвати бутвину і для нас, і для вас, – сказала матушка.

Саме тоді нянька стирала глину на підлозі й чула ту розмову, і потім розказала в пекарні. Ївга підняла Машу на глум.

– Ця Маша удає, що вона спаніла у місті і їй буцімто колько ходить по стерні. Ходити на леваді по стерні то й колько, а як бігать до Суходольського навпростець через вигон по будяках, то й не колько й не мулько. Хіба ми Машині наймички, що повинні носить їй в школу бутвину? Це київське ледащо спаніло й очевидячки одмикує од простої сільської роботи, – глузувала Ївга.

– Прошу вас до себе на чай на причілок. Я вже нудьгую без Флегонта Петровича. ЩЦе добре, що цей панич гостює в мене. Принаймні не так страшно домовиків та злодіїв, – жартувала на прощанні Софія Леонівна.

– Весела сьогодні моя ятрівка. Певно, буде весела доти, доки в неї гостюватиме отой вродливий та веселий красунь, – говорила згодом матушка до свого чоловіка.

Надвечір отець Зіновій з сім'єю пішов до Софії Леонівни пити чай на причілку. Софія Леонівна прибралася, причепурилась, неначе думала йти будлі-куди в гості: наділа ясну сукню, начепила золоті сережки й золоту здорову брошку. На одній руці лиснів золотий браслет. Золоті убори дуже приставали їй до лиця. На плечі червоніла оксамитова кокарда з стьожок. Вона була надзвичайно привітна і ввічлива до Ольги Павлівни, не бундючилась, розмовляла веселенько, жартувала й піднімала на сміх та глузування Левка і Наркиса, і свого тихого та мирного сплюху, як вона часом дражнила свого чоловіка.

Саме проти школи залива залила частку вигону, одну леваду й кільки городів. Залива сповнила нижчу частку вигону, і там став ніби ставок. Вода не вникала в намочену землю й не стікала, бо й стікать було нікуди. В той ставочок і в городи, залиті водою, злізлись жаби неначе з усього кутка й, мабуть, на радощах, купаючись, підняли таке квакання, такий ґвалт, неначе відьми на Лисій горі в свій відьомський шабас. Вода в ярочку позаливала грядки. Молодиці й дівчата стояли по коліна в воді, підтикавши спідниці, і зазелень висмикували за гичку моркву та цибулю, неначе удили й витягали жовту рибу та печерували зелені раки.

– Дивіться, як ондечки на городах молодиці та дівчата печерують цибулю та моркву, – жартував Наркис, байдужний до того клопоту та біди.

– В нас на леваді жито й огородина вродили так, що можна б було збиток і продати. А тепер, певно, доведеться рятувать моркву та цибулю з води, бо й на нашій леваді вода залила сливе половину городу; вода з полів стікає на вигон, а з вигону в заливу оце кинулась через тин на наш город та леваду, – обізвалась матушка з спочуванням в голосі до молодиць та дівчат, що бовтались у воді.

– А на нашій леваді вода ще й до того прорвала в окопі прірву, ще й провалила таки добре провалля. Наробив дощ і нам багацько шкоди, – бідкався отець Зіновій.

– На наших буряках, де вода спала і вникла в землю, вже пожовкла гичка, а на огудину впала падь; гичка на буряках буде гнисти, як не вдарить сонце та не обсушить. Збавило й нам огородину, – бідкалась і собі матушка, аж зітхнула.

– Ну та й репетують же капосні жаби! І де їх набралась така сила? Збіглись, надісь, з усього кутка, неначе дівчата на вечорниці, та й роять гірше од дівчат. Чи чуєте? аж скрегочуть, аж скиглять, мов собаки, – жартував Наркнс.

– Це, мабуть, оті водяні артистки поз'їжджались в новий ставок на гастролі, бо зачули добрий поживок, – додав жартів отець Зіновій.

Після чаю гості ще довгенько сиділи й весело балакали. Ольга Павлівна розважила себе трохи в веселій компанії; вона очевидячки була рада, що вряди-годи можна було приємно провести якийсь час з розумною й просвіченою людиною на селі, де рідко трапляються гості. Софія Леонівна й Наркис провели їх навкруги садиби через вигон аж до дому.

– Як Софія Леонівна не дметься та не вередує, то мені здається, що кращої од неї людини й на світі трудно знайти: тоді вона весела, привітна й звичайна в розмові, як подобає столичній панії, і в її розмові й сліду нема нічого різкого. І чого-то вона зараз ніби зчорніє на виду й поганшає, як дметься та бундючиться? От примічай! – говорила кмітлива по-жіноцькій матушка.

– Одже ж ти правду кажеш. Жінки лучче кмітять та все прикмічають, ніж ми. Вона часом стає чорніти на виду тоді, як сердиться та чогось бришкає. Чи не слабує вона часом на якусь хворобу, що в неї біле зроду лице іноді одразу стає ніби смугляве й темнішає, а вона стає тоді опришкувата, зла й деспотична, – говорив отець Зіновій стиха, щоб часом будлі-котра наймичка не підслухала десь за дверима.

VIII

Наркис Назарів пробув в гостях в Софії Леонівни ще десять день. Як тільки була година надворі, він ходив з нею на прогуляння на греблю до питля, швидко побратався з механіком, навіть з Суходольським і мірошниками, бо був негордий і поводився з усіма запанібрата. Часом він брав у їх човна й гуляв по ставку та по річці, посадивши в човен Софію Леонівну та Петрушу.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: