Отець Зіновій вибіг на ґанок назустріч гостеві. Молодий гість проворно вибіг по східцях, здійняв картуза й привітавсь до отця Зіновія, не рекомендуючись. Отець Зіновій придивлявсь до гостя й очевидячки не впізнавав його. Але гість був йому ніби по знаку.
– Одже ж ви, отець Зіновій, мабуть, мене не впізнаєте, бо давно мене бачили. Я Левко Гнатович Літошевський.
– А, Левко! То-то я придивляюсь до вас і бачу, що ви мені трохи по знаку! Я вас як бачив ще хлопцем, то потім не бачив вас і до цього часу. Як ви підбільшали й вилюдніли, вже навіть змужніли! Зовсім стали чоловіком, та ще й здоровим поставним чолов'ягою, вдалися в Літошевських, – говорив отець Зіновій, запрошуючи родича в покої. – От і спасибі вам, що ви не цураєтесь родичів і таки родаєтесь з нами, не так, як ваш панотець, що од нас ніби одцуравсь.
– Коли ж ми далеко од вас живемо. Не диво, що мій панотець не їзде до вас в гості. А от, як тільки я перечув через людей, що Флегонт Петрович приїхав до Києва, то зараз і пішов до його з одвідннами, – говорив гість на ході, вступаючи в прихожу.
Отець Зіновій запросив гостя в світлицю. В світлиці поралась матушка, саме стирала з фортеп'яна порох. Вона вгляділа гостя й зараз впізнала ного.
– А! Левко! Слихом слихати – в вічі видати! Як ви виросли та вилюдніли! Я вас одразу впізнала, хоч бачила вас ще хлопцем. Ви з лиця мало й змінились, – промовила Ольга Павлівна, пильно оглядаючи гостя.
Левко Гнатович стояв серед світлині, рівний станом, широкоплечий, височенький на зріст та гарний з лиця. Він і справді скидався на Флегонта Петровича і постаттю, і лицем, тільки був дуже русявий, навіть білявий, з темно-русою борідкою та з ясними русими вусами. Але в його очі були темно-карі, достоту такі, як і в Флегонта Петровича. Тільки на вдачу він був веселий, говорючий, верткий та жвавий, багато жвавіший, ніж Флегонт Петрович.
– Сідайте ж та розказуйте за себе, за вашого панотця, за вашу матір, – просила матушка.
Левко Гнатович розказав за свого батька, за матір, розказав, що він вже на третьому курсі, вчиться на доктора і їде до батька на вакації. Але по дорозі заїхав побачиться і з ріднею, і з Софією Леонівною, бо вона запрошувала його доконечно заїхати на село й подивиться на її житло десь в школі, чи що.
– А де ж та школа? – нарешті спитав гість. – Цікаво б побачить, як там примостилась Софія Леонівна.
– Та вона ще не в школі, а пробував тим часом у нас, бо школа ще й досі не опоряджена, – сказав отець Зіновій.
– От тобі й на! – прохопивсь студент. – А я оце приїхав на гастролі в Микитяни, бо й я ж трохи артист. Я співаю в українському хорі Лисенка й часом виступаю на його концертах навіть в солах. Та й в оперному хорі я беру уділ вряди-годи.
– Ви ж наш гість і родич, такий самий, як і Флегонт Петрович, – сказала матушка. – Побудьте і в нас на гастролях. Це вам не завадить.
– Де ж це вони ділись, що їх обох не видко? Може, кудись поїхали в гості? – спитав Левко Гнатович.
– Та там десь у садку Флегонт чисте рушницю. Оце хоче йти полювать на качок, – сказав отець Зіновій. – Ходім лиш у садок, то й побачитесь з ним.
Вони усі повставали й пішли в садок. За хатою під старою гіллястою грушею дулею на лавці сидів Флегонт Петрович, а на столі лежала рушниця. Софія Леонівна ходила по стежці й ніби марила про щось на самоті.
– То це ви приїхали? Я чув, що загуркотіло в дворі, і думав, що, певно, приїхав якийсь сусід батюшка, та й не дуже цікавивсь, – сказав Флегонт Петрович, цілуючись з гостем. – Соню! – гукнув він просто в гілля. – А ходи лишень сюди! Приємного гостя маємо.
Прийшла Софія Леонівна і, вглядівши гостя, аж руки зняла вгору з дива.
– А! Левко! Таки додержали свого слова! – аж гукнула вона, йдучи доріжкою, і приспішила ходу, неначе підтюпцем побігла назустріч паничеві.
Левко Гнатович вхопив її за обидві руки й тряс їх довго-довго. Було знать, що в їх єднання та братерство було велике й щире.
– Ото яка шкода, що ми не можемо привітать вас у себе, в своїй дачі, цебто в школі! – сказала Софія Леонівна, примостившись на вузькій лавці рядочком з гостем.
– То вітатимете мене от тутечки під грушею. Хіба ж отут погано? Надісь тут краще, ніж там у вашій школі. А ви вже й забідкались? Га? Еге, так? -сказав гість.
При цих словах він ляпнув її в жарти по руці, що лежала на столі.
Софія Леонівна осміхнулась і з смішками зирнула на матушку: дивіться, мовляв, які в його дурницькі молодечі жарти! Але по її веселих очах було знать, що такі жарти припадають їй до вподоби.
Софія Леонівна розбалакалась з молодим студентом, жартувала, реготалася. Він докладав жартів і вряди-годи смикав її за руку, неначе залицявсь до неї або й женихався в жарти…
Поважний передніший тон у Софії Леонівни десь зник. Під грушею сиділа й теревені справляла з молодим хлопцем неначе не та поважна панія, що приїхала в дім отця Зіновія, а якась інша, і весела, і жартовлнва, що любе й жартувать з хлопцями, а може, й лицятись. Вважлива та кмітлива матушка зараз постерегла ятрівчині норови і вдачу своїм жіноцьким тонким розумом.
– Чи це ви, Флегонте Петровичу, йдете на полювання? Коли йдете зараз, то й мене візьміть з собою. Я люблю швендять по луках, – сказав перегодя гість.
– Хіба з ломакою підете на качок, бо в мене нема другої рушниці, – обізвавсь Флегонт Петрович.
– Та в мене в коморі десь валяється негоденна стара рушниця, – обізвався отець Зіновій. – Держу про всякий випадок: на злодіїв та розбишак, а то й на скажених собак. Часом лякаю ворон на вербах, бо ці хижі хапуни як занадяться в оселю, то помаленьку так і вищезнуть курчата й каченята.
– От і добре. Задля такого вловчого, як я, заваляща рушниця саме підхожа, – сказав гість.
Отець Зіновій пішов через двір до комори; забрязкав ключами, трохи потовкся та понишпорив у коморі. Щось звалилось і брязнуло об поміст; і незабаром вийшов на сонце з дверей комори, неначе з чорної продухвини, отець. Зіновій з старою заіржавілою, але добрящою рушничкою.
В садок поприбігали діти. Левко почав гратись з ними та бігать наввипередки по доріжках, неначе сам змалився й став дитиною. Діти повеселішали, почали реготаться, кричали, аж верещали. Софія Леонівна почала й собі сміятись. Один хлопець поліз на стару грушу, неначе кіт. Левко кинувся за ним в густе гілля, виліз на самий вершок груші й почав там кукурікать, а потім закував, як зозуля. Діти реготались ляскучим сміхом на ввесь садок.
– Ото пустує! Дійсно так, наче малий школяр, – сказала Софія Леонівна. – І йому не завадила б приставлена нянька або й різка.
– Та він і змалку був такий пустун, що «ходив на голові», як приказують на селі. Раз якось, як приїхали ми до його батька в гості, то він перекидався на ожереді соломи сторч головою так, що трохи не скрутив собі в'язів. Він, як то кажуть, якийсь ніби кручений вдався; часом було регочеться так, що аж спазми схоплять його в грудях, і ми даємо йому напитись криничаної холодної води, і тоді він трохи вгамується, а потім важко дише та одсапує, – казала матушка і чогось важко зітхнула.
– Такий вже він навісний та пришелепуватий вдався на вдачу зроду. Що то з його вийде? – казав отець Зіновій і трохи задумавсь.
– А годі вже вам дуріть з дітьми! Ось і рушниця ваша прийшла з комори. Лаштуймось лишень на болото! – гукнув Флегонт Петрович на ввесь садок, неначе затяг якоїсь арії.
Левко зліз з груші й прибіг засапаний, аж почервонілий. В одну мить понабивали рушниці набоями, покликали собаку й рушили з двора. – Та не вихайте так на ході рушницями! Гей ви, вловчі! будьте обачливіші. А то ще котрась рушниця пальне та наробе мені пожежі в дворі, – гукав здалеки отець Зіновій.
– Та не гайтесь там довго! Поспішайте на обід, щоб не довелось нам довго піснюкать! – гукнула й матушка з садка через штахети.
– Добре, добре! Ждіть нас на обід. Нанесемо вам качок повну торбину! – одгукувавсь з-за тину Левко. – А може б, і ви, Софіє Леонівно, потьопались з нами на болота та на очерети? Сидітимете ж тут дурно та з нудьги позіхатимете. А то, може б, дійсно вам, а не нам поталанило застрелить якусь дурну качку.
– Коли ж я наберу болота в черевики та задрипаю спідницю! – гукнула Софія Леонівна з-за штахетів.