Класик української літератури Іван Нечуй–Левицький – це письменник новатор, який виводить прозу з жанрової одноманітності. У його творах знайшло художнє відображення життя майже всіх верств тогочасної України, тривоги і радощі людей протягом великої історичної епохи. Його герої є не безликою масою, а яскравими особистостями, зі своїми самобутніми характерами, звичками, егоїзмом і щирістю, радощами і горем…
«За двома́ зайця́ми» — художній комедійний фільм за мотивами комедійної п'єси Михайла Старицького. Твір Івана Нечуй-Левицького «На Кожум’яках» послужив основою для п’єси Старицького.
Iван Нечуй-Левицький
На кожум'яках
Мiщанська комедiя на 5 дiй
ДIЙОВI ОСОБИ
С и д i р С в и р и д о в и ч Р я б к о, київський мiщанин, має крамницю на Подолi.
Є в д о к i я К о р н i ї в н а, його жiнка.
Є в ф р о с и н а, їх дочка.
Г о р п и н а К о р н i ї в н а С к а в ч и х а, сестра Євдокiї Корнiївни, перекупка, вдова; перепродує яблука.
О л е н к а, її дочка.
С в и р и д I в а н о в и ч Г о с т р о х в о с т и й, цилюрник
Н а с т я
О л ь г а Євфросининi приятельки, панни.
В а р в а р а
Х и м к а, Рябкова наймичка.
П е д о р я, Горпинина поденщиця.
М а р т а, Б у б л е й н и ц я.
О р и н а, Б а ш м а ч н и ц я
М е р о н i я печорськi мiщанки, були послушницями.
М а г д а л и н а
1-й м и т р о п о л и ч и й б а с.
2-й м и т р о п о л и ч и й б а с.
Б е р к о й В о л ь к о, жиди, процентщики.
М i щ а н к и, ш а ф е р и, м i щ а н и т а к а т е р и н щ и к.
Дiя дiється у Києвi, на Кожум'яках.
Г о с т р о х в о с т и й та Є в ф р о с и н а трохи закидають по-руськiй.
ДIЯ ПЕРША
Свiтлиця Сидора Свиридовича Рябка з мiщанською обставою. Однi дверi – в кiмнату, другi – в пекарню. Дiя дiється в недiлю по обiдi.
ВИХIД 1
Є в д о к i я К о р н i ї в н а сама.
Є в д о к i я К о р н i ї в н а (сидить коло стола i позiхає). Сидоре Свиридовичу! Сидоре Свиридовичу! Чи ти оце й досi спиш? Вставай вже, бо швидко до церкви задзвонять на вечерню. Ходи сюди та посидь коло мене. Нудьга мене бере, Сидоре Свиридовичу! Чи ти чуєш?
С и д i р С в и р и д о в и ч (обзивається з кiмнати). Чи то ти мене кличеш, Явдоню? Ось зараз вийду, моя голубко, тiльки трохи прочумаюсь та потягнуся разiв зо два. Вже й скучила за мною! (Виходить з кiмнати i сiдає коло жiнки.)
ВИХIД 2
Є в д о к i я К о р н i ї в н а i С и д i р С в и р и д о в и ч.
Є в д о к i я К о р н i ї в н а. Авжеж скучила.
С и д i р С в и р и д о в и ч. Бо давно пак бачились: як у горосi та й досi…
Є в д о к i я К о р н i ї в н а. Я тут сидiла, сидiла, вже все передумала, вже й богу молилась.
С и д i р С в и р и д о в и ч. Скучила, старенька, за мною, як голубка за голубом? Га? А ми таки, Явдоню, прожили вiк, як тi голуб'ята в парцi. Як я тебе не бачу, то й сум мене бере!
Є в д о к i я К о р н i ї в н а. Добрий сум! Пiшов собi в кiмнату та й хропе, аж кiмната дрижить, а я тут сама сиджу. Нема до кого й слова промовити.
С и д i р С в и р и д о в и ч. А чи пам'ятаєш, Явдоню, як я присватувався до тебе! Як тодi вертiвся коло тебе.
Є в д о к i я К о р н i ї в н а. Ще б пак не пам'ятала! На всi Кожум'яки не було тодi такого вертуна, як ти.
С и д i р С в и р и д о в и ч. А чи пам'ятаєш, як я тупцяв кругом тебе! Я до неї i звiдтiль, i звiдсiль, а вона тiльки було спiдню губу копилить.
Є в д о к i я К о р н i ї в н а. Що копилила, то копилила, бо знала навiщо. А правда, я тодi таки добре виварила тобi воду, аж чуб був мокрий.
С и д i р С в и р и д о в и ч. Ой ви, жiночки ви капоснi! До смертi згадуєте, як водили нас. Але таки довуркотався. Гулю, гулю, моя старесенька!
Є в д о к i я К о р н i ї в н а. Коли б ти тiльки не був трохи вередливий… я б з тобою зовсiм щасливо дожила вiку.
С и д i р С в и р и д о в и ч. Якби пак я взяв за тобою те придане, що обiцяв твiй покiйний батько, то, може б, i не був такий вередливий.
Є в д о к i я К о р н i ї в н а. I годi вже тобi згадувати.
С и д i р С в и р и д о в и ч. А якби, стара, оце було твоє придане, то наша дочка мала б тепер зайву сотеньку карбованчикiв собi на придане. А нашiй Євфросинi треба багато грошей: вони в нас не простi, вченi – не дурно ж вчились аж три мiсяцi в пансiонi.
Є в д о к i я К о р н i ї в н а. Авжеж! Що вже викохали доню, то викохали на всi Кожум'яки. Та вже, сказати правду, час би їй i замiж iти.
С и д i р С в и р и д о в и ч. Авжеж час. Але що ж то за доню ми викохали! На всi Кожум'яки!
Є в д о к i я К о р н i ї в н а. I на всю Глибочицю. Що сказати правду, коли нiкого нема в хатi, то наша Євфросина така гарна, як я колись була: в неї якраз такi карi очi, такi чорнi брови, як у мене. В неї ввесь хист мiй!
С и д i р С в и р и д о в и ч. Авжеж гарна: все гарне, тiльки в неї нiс такий… трохи нiби довгий чи гострий… трохи такий як у чорногуза. Ой, коли б не почула! (Оглядається.)
Є в д о к i я К о р н i ї в н а. От i вигадуєш, старий, таке, що нi до бога, нi до людей. Який же в неї нiс?
С и д i р С в и р и д о в и ч. Такий достоту, як i в тебе! Як ми бралися, то я тебе дуже кохав, дуже кохав, але через твiй нiс, старенька, я загаявся з сватанням, може, на мiсяцiв зо три або й чотири. Тепер можна все сказати.
Є в д о к i я К о р н i їв н а (сердиться). Оцього я вже не люблю! Оце вже ти вередуєш. Який же в мене нiс? Здається, такий, як i в усiх людей. Коли вже на правду пiшло, то й я признаюсь, що й твоя верхня губа тодi була не дуже тоненька: таки така, як нiмецька ковбаса. Признатись, i я довго думала, поки тебе полюбила.
С и д i р С в и р и д о в и ч. А все-таки полюбила! I я тебе полюбив, хоч твоїм носом хоч у дерево стукай.
Є в д о к i я К о р н i ї в н а.I що ти верзеш? От уже не люблю. (Одвертає лице,)
С и д i р С в и р и д о в и ч. Коли правду сказати, то наша Євфросина не така гарна, як розумна. От уже що розумна, то розумна, ще й до того вчена. Куди вже, стара, нам з тобою рiвнятись до неї. Вже й не знаю, в кого вона вдалась розумом: в мене неабиякий розум, i в тебе не гурт було розуму й замолоду, а на старiсть i той, що був, не знаю, де дiвся.
Є в д о к i я К о р н i ї в н а. То це вже я й дурна стала? Оцього я вже не знесу!
С и д i р С в и р и д о в и ч. Цить, цить, старенька! Я тiльки кажу, що Євфросина далеко розумнiша од тебе.
Є в д о к i я К о р н i ї в н а. Авжеж розумнiшої од неї нема на всi Кожум'яки i на всю Глибочицю; тiльки вона якась гостра, палка, як огонь.
С и д i р С в и р и д о в и ч. От уже твоя сестра Горпина, так так, що розум. Як пустить язика, то вiн у неї, як млинове колесо, тiльки дрррр… Меле разом i шеретує. А ти мнеш, мнеш тим язиком… Так ним м'яла, i як ми бралися.
Є в д о к i я К о р н i ї в н а. Що це з тобою сього-дня сталося! Та нащо ж ти мене брав, коли в мене i нiс, як у чорногуза, i язик, як колода, i розум десь дiвся?
С и д i р С в и р и д о в и ч. На те брав, що було треба… бо полюбив тебе, моя старенька.
Є в д о к i я К о р н i ї в н а. Як же ти мене полюбив, коли я була погана? Оце справдi штука!
С и д i р С в и р и д о в и ч. Та бач, стара, молодий хлопець часом неначе здурiє. I я, мабуть, тодi…
Є в д о к i я К о р н i ї в н а (встає). Оцього я вже не знесу! Це вже мене до слiз доводить! I така, i сяка, i носата, i мизата, i дурна, i без'язика. (Плаксиво,) Ти забув, що я твоя жiнка?
С и д i р С в и р и д о в и ч. То я жартую! Та схаменись! Я вередую; ще не прочумався.
Є в д о к i я К о р н i ї в н а. Доки ти мене дражнитимеш, мов собаку!
С и д i р С в и р и д о в и ч. Цить, цить, голубочко! Їй-богу, я не хотiв того сказати. Якось само на язик лiзе. Що це таке зо мною? Пху на тебе, сатано!
Є в д о к i я К о р н i ї в н а. Постiй! Прийде сестра, то я пожалiюсь.
С и д i р С в и р и д о в и ч. Ой лишечко! Що хоч роби менi, тiльки не кажи Горпинi.
ВИХIД З
Є в д о к i я К о р н i ї в н а, С и д i р С в и р и д о в и ч i Г о р п и н а.
Г о р п и н а вбiгає в хату з порожнiм кошиком на руцi.
Г о р п и н а. Добривечiр вам у вашу хату! (Кидає до порога кошик i розлягається на стiльцi.) Оце втомилась! Бiгала, бiгала, як той хорт за зайцями, доки не випродала усiх яблук; а це думаю: давай забiжу до Рябка та ковтну чарку горiлки.