Перед обідом вона одяглася і сказала дочці, що йде до доктора. Але вона до доктора не ходила, бо в неї нічого не боліло – вона була здоровісінька. Походила вона, побродила по міському садку та по улицях та й додому вернулась.
– А що казав доктор? – спиталася в неї Маруся.
– Казав, що в мене нерви; звелів купатись в морі з місяць або й два. Казав, як не лічитимусь зачасу, заздалегідь, то може бути погано; мої нерви зовсім розбиті, розторсані. Сама я не поїду,- сказала Марта Кирилівна.
– Доведеться ще й мені їхати з вами, хоч я зовсім здоровісінька,- сказала Маруся.
То й поїдем,- покупаєшся, станеш ще здоровша. Сама я зроду-звіку не поїду. Думаю купатись на Великому Фонтані коло Одеси, аж докіль не подужчаю. Треба збиратись та вкладатись заздалегідь; через днів два й виїдемо. Надворі година й суша: саме добре купатись.
«Шкода. Прийдеться розстатись з Ломицьким саме в такий час, як у нас справа пішла гаразд. Треба хоч дати йому звістку, що ми виїжджаємо»,- подумала Маруся.
Другого дня Маруся встрілася на улиці з Ломицьким і сказала йому, що вона виїжджає з слабою матір'ю до Одеси і вони обидві будуть купатись в морі на Великому Фонтані коло Одеси, доки мати зовсім одужає.
Ломицький подав ту звістку Христині. Христина зараз догадалась про все.
«Це Марта Кирилівна або тікає од Ломицького, або розпочинає поновляти свій роман з Бичковським. Цікаво було б слідкувати за розвитком обох романів. Так-так! Щось є! Це недурно! Нудьга бере й мене. Поїду й я на купання! Брата, може, не пустить начальство. Візьму братову з дітьми та й махну. Треба підбити й Ломицького, щоб їхав навздогінці за нами. Найму простеньку міщанську хатинку на Великому Фонтані, де брат часом пробував з сім'єю, заберу братову з дітьми та й покупаюсь трохи і… буде мені чим розважати себе,- одначе нема жаднісінької роботи. А тут скупилось аж два романи! Цікава річ! Треба їхати!» -думала Христина.
Через три дні Марта Кирилівна з Марусею виїхали до Одеси і знайшли собі номер в монастирській гостиниці на Великому Фонтані.
«От теперечки нехай попошукає нас Ломицький! Чорта з два знайде!»- думала Марта Кирилівна, розкладаючи свої речі і убрання в номері.
Але вона помилилась. Через кілька день після неї приїхала туди й Христина з братовою та з її малими дітьми і оселилась в яру над самим морем в рибальській хатині. Ломицький і собі одпросивсь в начальства на місяць і виїхав до Одеси. Він приїхав з Одеси на Великий Фонтан і передніше за все знайшов хатину, де жила Христина. Христина вже знала, що Марта Кирилівна оселилась в монастирській гостиниці на горі, недалечко од монастиря.
– Тепер йдіть до Марти Кирилівни з візитом,- сказала Ломицькому Христина.- Ото здивується стара, як углядить вас!
Ломицький вибрав погожий і не дуже гарячий день і приїхав з Одеси на Великий Фонтан. Погулявши коло монастиря понад кручами коло високого маяка, надивившись на море та на скелі, розкидані попід кручами над морем, Ломицький примітив, що надворі вже вечоріє. Він вернувсь до монастиря і довгенько ходив в зеленому просторному парку, де між акаціями та волоськими горіхами стояла монастирська гостиниця. Йому хотілось передніше побачитись та поговорити з Марусею. Але її нігде не було видно. Він зайшов в гостиницю і довідався од слуг, що Каралаєва взяла номер на другому поверсі. Ломицький вийшов по узьких сходах нагору і тихенько постукав у двері. Марта Кирилівна Каралаєва саме тоді качалась на канапі після купання в морі. Вона була втомлена, аж тлінна, неначе після важкої роботи, бо круча над морем була дуже крута й висока. Каралаєва таки добре засапалась, поки вилізла на ті бурти. Вона курила папіросу. Почувши, що хтось чужий стукає в двері, вона схопилась з канапи і хотіла вхопити в руки будлі-яку роботу, бо думала, що то прийшла Христина. Зверху на камоді, на столі нігде не було й клаптя полотна. Вона одсунула шухляду в камоді і вхопила, як їй здалось, недошиту сорочку. Але в руки випадком попалось простирядло. Вона спохвату вхопила його за кінчик. Простирядло розгорнулось і жужмом впало на підлогу. Каралаєва кинулась шукати голки і не знала, де Маруся поховала голки. Тим часом Ломицький вдруге постукав у двері вже міцніше й дужче.
«Оце горенько! Христина подумає, що я зусім розледащіла, сидю без жадної роботи та посиденьки справляю».
– Хто там? – спитала Каралаєва.
– Я! Ломицький!- обізвався він за дверима. «Його голос! От і сховалась! Таки приніс його чорт. Оце причепа! Ото нахаба! Мабуть, дочка дала йому звістку і написала, де ми живемо. І на що оце я обізвалась? Але… вже треба просити»,- подумала Марта Кирилівна.
– Можна!- сказала Каралаєва, налапавши голку і сівши на софі з білим простирядлом в руках.
Ломицький увійшов і привітався. Каралаєва побачила, що разом з простирядлом з камоди чогось повискакували під її руками рушники та хусточки і валялись долі, неначе в камоді лазили та грались котенята. Вона встала і поскладала той дріб'язок в камоду.
– Оце як я розхазяйнувалась. Вибачайте, що застали в хаті такий гармидер,- сказала Каралаєва і знов сіла на софі і почала навіщось плутати по простирядлі, начебто вона його рубила.
– А де Марія Павлівна?- спитався Ломицький.
– Їй-богу, не знаю. Десь пішла. Я, бачте, даю волю дочці і не слідкую за нею, як інші матері. Маруся вже не мала дитина,- сказала Каралаєва.
Ломицькому спало на думку, що настав добрий час поговорити з старою про свою справу.
– Марто Кирилівно!- сказав він, запалюючи папіроску.- Ви знаєте, що я люблю вашу дочку? Я переговорив вже з нею оце і прийшов просити в вас її руки.
Каралаєва почервоніла, неначе їй здалося, що Ломицький хоче сватати не дочку, а її саму.
– Ні, не знаю, що ви любите мою дочку,- обізвалась вона.
– Я люблю Марію Павлівну, і я теперечки дуже щасливий, бо знаю, що й вона мене любить,- почав Ломицький.
– Ви так думаєте? А в мене думка зовсім інакша: я гадаю, що вона вас ніколи й не думала любити і в голові собі цього не покладала,- сказала Каралаєва.
Ломицький стривожився і задумався; матові віка впали на його карі очі.
– А я чув од неї дорогі для мене слова на свої вуха,- сказав Ломицький.
– То не йміть віри й своїм вухам,- сказала Каралаєва.- Панни виходять заміж зовсім не кохаючи. Кохаючись, женяться та виходять заміж тільки в романах, а в житті буває зовсім інакше.
Віка на очах Ломицького одслонились, доки можна було їм одслонитись.
– Як же ж так? Ми любимо одно одного,- сказав Ломицький.
– Говоріть! Вона вас не любить і не любила, і не любитиме. Я знаю свою дочку краще од вас,-сказала Каралаєва.- Ви думаєте, що я йшла заміж за свого чоловіка по любові? Я людина нова в своїх пересвідченнях, я буду говорити з вами щиро й просто: я не любила свого подружжя. Мій батько присилував мене одружитись з ним. Знаю я, що інші панни виходять заміж так, як от, приміром, ви займаєте десь вигідне місце на службі, якусь посаду, чи що.
Марта Кирилівна просто крутила веремія: вона не хотіла розлучатись з дочкою, бо таки любила свою дочку,- тільки по-свойому.
– А я не так думаю,- обізвався несміливо Ломицький,- я маю надію, що Маруся щира людина і не буде мене дурити.
– Не йміть віри панянській щирості! Який ви ще молодий та зелений! – сказала Каралаєва, хитаючи головою і дивлячись в самісінькі смирні очі Ломицькому.- Та, правду сказати, я й не видам за вас своєї дочки: є тому деяка притичина,- додала різким голосом Каралаєва.- Шукайте собі дружини деінде, а не в нас.
– Чом, смію спитати? – сказав Ломицький.
– Тим, що ви дуже ще молодий хлопець, а молоді паничі проповідують якісь там нові ідеї, нахапались їх за якихсь там мудрих книжок: Шпенсера та Дарвіна. Це для вас в житті небезпечна річ,- сказала Каралаєва, не примічаючи, що перекручує ймення, котрі вона не могла собі вбгати в старечу голову ніяким робом.
– Марто Кирилівно! Та й ви ж казали, що читали Спенсера та Дарвіна. Ви й самі лібералка, це я добре зауважив,- сказав Ломицький.- А що до мене, то я, скільки пам'ятаю, ніколи не ліберальничав перед вами: то ви все ліберальничали…
– Я… я що інше… Я вольна людина, ні од кого незалежна: маю право думати, як схочу, читати, що схочу,- з мене ніхто «чина» не здійме, як приказують селяне. А ви на службі…- сказала Каралаєва і грізно насупила свої тонкі брови.