– А я думав про вас зовсім інакше,- несміливо обізвався Ломицький.
– Як хочете, так і думайте. Мені байдуже. Я стою проти того навіть, щоб дівчата виходили заміж,- це моє таке щире пересвідчення. Чоловіки – варвари, тирани, деспоти, нестатковані люде, якісь непомірковані, безглузді: словом – погані люде, та й годі!- сказала Каралаєва.
– Але я смію думати, що не буду для вашої дочки ні варваром, ні тираном, ні деспотом; не хвалячи себе, я скажу, що я й розміркований, і не безглуздий, і не розтратливий,- обізвався Ломицький, зовсім стративши сміливість. Його зовсім збила з пантелику Марта Кирилівна своїм чудернацьким поглядом.
– А хто вас знає. Ви усі до вінця такі гарні та тихі, хоч у вухо бгай, а після вінця зараз закрутять веремія, хоч поли вріж та тікай! Десь у вас і пазурі з лап повисовуються,- сказала Каралаєва.- Ви мені вибачайте за мої різкі речі. Я людина сьогочасна і люблю говорити, хоч різко, але щиро й правдиво. Я машкари ніколи не надіваю ні перед ким зроду.
«А що, як оце усе на її обличчі тільки машкара?- подумав Ломицький.- Од неї правди трудно допитатись: може, Христина й правду казала, що в неї сидить дві бабі… Треба порадитись з Марусею».
Ломицький устав і почав прощатись з Каралаєвою.
– Це ваше останнє слово?- спитав він, виходячи з хати.
– Це моє останнє слово. Я не то що за вас не хочу видавати своєї дочки, я її ні за кого не видам,-сказала Каралаєва і подумала про себе: «Не видам її заміж, аж доки сама не вийду».
– Прощавайте! Зоставайтесь здорові!- сказав Ломицький.
– Прощавайте! ідіть здорові!- обізвалася Каралаєва з-за стола.
Ломицький вийшов. Каралаєва сіла на канапі й обтерла піт з лоба.
«Та й втомилась. Цур йому, пек йому! Але ж зате добре налякала хлопця! Він таки добра сплюха, таки добре м'яло! Більше, мабуть, не чеплятиметься до дочки»,- подумала Каралаєва, кидаючи простирядло на поміст.
Ломицький вийшов з гостиниці ні в сих ні в тих; Каралаєва неначе облила його холодною водою. Він вийшов у парк, як сам не свій, зовсім заморочений. Назустріч йому йшла Маруся. Вона тільки що скупалась в морі і верталась в товаристві якихсь дам, держачи в руках кошик з простирядлом та рушником.
– Що це з вами?- крикнула Маруся, зоставшись вдвох з Ломицьким.- Чого це ви аж зблідли на виду, і чогось неначе сумні? Чи пак здорові ви?
– Оце був у вашої мами…- несміливо обізвався він та й не доказав.
Маруся постерегла усе і собі одразу зблідла; в неї наче підтяло ноги.
– Що ж вам сказала моя мама?- спитала Маруся в Ломицького.
– Багато дечого наговорила, наказала вона мені…- сказав Ломицький і не доказав.
– Говоріть сміливо!- сказала Маруся.
– Та, бачте, ми з вашою мамою ніби не сходимось в деяких поглядах,- несміливо обізвався Ломицький.
– З моєю мамою трудно поєднатись, та ще й згодитись в поглядах,- це суща правда!- обізвалась Маруся і осміхнулась якимсь смутним осміхом.
Ломицький пішов поруч з Марусею по парку і розказав їй про усю свою розмову з Каралаєвою.
– Знаєте, Дем'яне Антоновичу, що я цього й ждала од своєї матері,- сказала Маруся.
– А я цього не сподівався,- сказав Ломицький.
– Не знаєте ви гаразд моєї мами,- обізвалась Маруся.
– Що ж нам тепер робити?- спитав у неї Ломицький.
– Потривайте трохи, підождемо. Я ще сама поговорю з матір'ю,- сказала Маруся, подаючи Ломицькому руку на прощання.- Через днів два прибувайте до нас.
Ломицький вернувся до Одеса. Стара Каралаєва неначе підстрелила його несподівано; його енергія, і без того слабка, зовсім занепала.
Засмучена Маруся пішла в гостиницю до своєї матері. Марта Кирилівна сиділа на канапі, закинувши ногу на ногу, й думу думала. Слуга приніс самовар, поставив на столі. Самовар кипів, булькотів та парував, як навіжений. Марта Кирилівна і не думала засипати чай, вона ждала, поки дочка надійде і зробить свою повинність.
Вже сонце сіло, як Маруся увійшла в номер.
– Чого це ти так довго забарилась? Засип мерщій чай, бо я пити хочу. Втомив мене отой шелихвіст, аж усе тіло в мене обважніло: не можу і з місця рушитись,- сердито сказала Каралаєва до дочки.
Маруся глянула на простирядло, що валялось серед номера на підлозі, вхопила його, згорнула і вкинула в камоду. Вона постерегла, що мама справляла перед Ломицьким якусь комедію праці.
Засипавши чай, вона спитала в матері:
– В вас, мамо, був Ломицький?
– А тобі вже сорока на хвості принесла звістку?- сказала мати.- Ну так що ж? Був та й пішов, і лучче було б, якби він до нас зовсім не вертавсь.
– Чому ж так? Чим же він вам не до вподоби? – спитала Маруся.
– А тим не до вподоби, що в штанях ходе, попросту сказавши,- сказала Марта Кирилівна.
– Що це з вами, мамо? Невже вам хочеться, щоб вів убрався в спідницю, чи що?- сказала Маруся.
– Не в тім сила, що кобила сива, а в тім сила, що не везе. Він просив у мене твоєї руки, а я його прогнала,- сказала Марта Кирилівна.
– Нащо ж ви його прогнали?- спитала Маруся.
– На те, щоб він не смів тебе збивати з пантелику та морочити,- сказала мати.
– Ви, мамо, порозгоните усіх моїх женихів. Невже ви хочете, щоб я в черниці постриглась? – сказала, Маруся.
– Про мене, й постригайся в черниці, як маєш йти заміж,- сказала мати.
– Це ви, мамо, певно, жартуєте?- спитала Маруся.
– Авжеж жартую, бо стрижуться в черниці тільки дурепи. Я людина ліберальна і в монастир тебе зроду-звіку не пущу. А ти заміж не йди. Мужчини деспоти, варвари, бузувіри, ледарі. Ломицький тебе не любить. Він бреше – він бере не тебе, а гроші, бо знає, що в мене є гроші, але він і кришки не покрепиться, бо я йому грошей не дам,- сказала мати.- Ти йому так і скажи.
– Ні, мамо, цього я йому не скажу,- сказала Маруся.
– То я йому це й сама скажу, коли хоч,- сказала мати.
– Але ж, мамо, я його люблю!- крикнула Маруся.
– Брехня! ти оце наважилась од мене втекти і ладна вийти заміж хоч і за сажотруса,- сказала мати.
– Мамо, схаменіться! Ви чогось стривожені, роздражнені! Що ви говорите?- сказала Маруся, і в неї очі зайшли сльозами.
– І не думай, в голові собі не покладай йти заміж за цього Ломицького. Вій забере твої грошики, промарнує, проп'є, програє в карти, а потім потягнеться за актьорками, знайде собі втіху в ресторанах. Ого! ти ще не знаєш, що то за люде – мужчини. Наберешся лиха!
Маруся вже її не слухала і, наливаючи чай, плакала. Сльози котились і, як роса, сипались на білу скатерку.
– Оце розридалась, неначе мала дитина; ще в чай накапають сльози. Я стою на тім, щоб усі панни не йшли заміж. Нехай лучче посивіють на пні, як мають терпіти од деспотизму мужчин. Нехай лучче викорениться дорешти усей рід людський!- крикнула Марта Кирилівна.
Маруся глянула на неї дивуючись, їй здалося, що мати або з глузду з'їхала, або збожеволіла.
Тихо стало в номері. Мовчки пила чай Каралаєва. Маруся й не доторкнулась до свого стакана.
Надворі смеркло. Каралаєва лягла в постіль і захропла; а Марусю й сон не брав. Вона вийшла в парк і сіла на лавці під акаціями. Зорі висипали вже на небі. А в голові молодої дівчини все роєм вилися думи,- одна сумна, друга сумніша. От перед нею ніби майнули її дитячі літа. Вона згадала батька. Батько її любив, пестив… але рано помер. Згадала вона, як зісталась сиротою, як жила з матір'ю вдвох, ходила в гімназію, як сиділа з книжкою вечірньою добою рядом з матір'ю за столом; пригадала материні насуплені брови, материн лібералізм при людях і материн деспотизм насамоті, її вередливість і її чудні старосвітські погляди та теорії, перемішані з новими ідеями. Пригадала вона і ласкавість материну до себе, котра часом проявлялась в неї, як погожий день в непогожу пізню осінь… Думки її полетіли в далеку прийдешність… Перед нею майнуло життя вкупі з милим на своїй вольній волі, їх хатина чиста, тепла, прибрана, як пташине гніздечко. І десь узялась хижа птиця, зруйнувала гніздечко і розвіяла по вітру. І та хижа птиця була – її рідна мати.
Ніч була тиха, тепла. Широке небо неначе кліпало тисячами блискучих очей. Од тепла мліло тіло, мліла й душа молодої дівчини. Ще привітніша здавалась для неї прийдешність; ще теплішим здавалось для неї гніздечко, тихе й затишне, вкупі з тихим, смирним Ломицьким.
З моря потяг свіжий вітерець. Маруся увійшла в номер, ступаючи навшпиньки, щоб не збудити мами, лягла в постіль і нешвидко ще заснула легким тривожним сном.