Навіжена – Iван Нечуй-Левицький

Віка на очах Ломицького одслонились, доки можна було їм одслонитись.

– Як же ж так? Ми любимо одно одного,- сказав Ломицький.

– Говоріть! Вона вас не любить і не любила, і не любитиме. Я знаю свою дочку краще од вас,-сказала Каралаєва.- Ви думаєте, що я йшла заміж за свого чоловіка по любові? Я людина нова в своїх пересвідченнях, я буду говорити з вами щиро й просто: я не любила свого подружжя. Мій батько присилував мене одружитись з ним. Знаю я, що інші панни виходять заміж так, як от, приміром, ви займаєте десь вигідне місце на службі, якусь посаду, чи що.

Марта Кирилівна просто крутила веремія: вона не хотіла розлучатись з дочкою, бо таки любила свою дочку,- тільки по-свойому.

– А я не так думаю,- обізвався несміливо Ломицький,- я маю надію, що Маруся щира людина і не буде мене дурити.

– Не йміть віри панянській щирості! Який ви ще молодий та зелений! – сказала Каралаєва, хитаючи головою і дивлячись в самісінькі смирні очі Ломицькому.- Та, правду сказати, я й не видам за вас своєї дочки: є тому деяка притичина,- додала різким голосом Каралаєва.- Шукайте собі дружини деінде, а не в нас.

– Чом, смію спитати? – сказав Ломицький.

– Тим, що ви дуже ще молодий хлопець, а молоді паничі проповідують якісь там нові ідеї, нахапались їх за якихсь там мудрих книжок: Шпенсера та Дарвіна. Це для вас в житті небезпечна річ,- сказала Каралаєва, не примічаючи, що перекручує ймення, котрі вона не могла собі вбгати в старечу голову ніяким робом.

– Марто Кирилівно! Та й ви ж казали, що читали Спенсера та Дарвіна. Ви й самі лібералка, це я добре зауважив,- сказав Ломицький.- А що до мене, то я, скільки пам'ятаю, ніколи не ліберальничав перед вами: то ви все ліберальничали…

– Я… я що інше… Я вольна людина, ні од кого незалежна: маю право думати, як схочу, читати, що схочу,- з мене ніхто «чина» не здійме, як приказують селяне. А ви на службі…- сказала Каралаєва і грізно насупила свої тонкі брови.

– А я думав про вас зовсім інакше,- несміливо обізвався Ломицький.

– Як хочете, так і думайте. Мені байдуже. Я стою проти того навіть, щоб дівчата виходили заміж,- це моє таке щире пересвідчення. Чоловіки – варвари, тирани, деспоти, нестатковані люде, якісь непомірковані, безглузді: словом – погані люде, та й годі!- сказала Каралаєва.

– Але я смію думати, що не буду для вашої дочки ні варваром, ні тираном, ні деспотом; не хвалячи себе, я скажу, що я й розміркований, і не безглуздий, і не розтратливий,- обізвався Ломицький, зовсім стративши сміливість. Його зовсім збила з пантелику Марта Кирилівна своїм чудернацьким поглядом.

– А хто вас знає. Ви усі до вінця такі гарні та тихі, хоч у вухо бгай, а після вінця зараз закрутять веремія, хоч поли вріж та тікай! Десь у вас і пазурі з лап повисовуються,- сказала Каралаєва.- Ви мені вибачайте за мої різкі речі. Я людина сьогочасна і люблю говорити, хоч різко, але щиро й правдиво. Я машкари ніколи не надіваю ні перед ким зроду.

«А що, як оце усе на її обличчі тільки машкара?- подумав Ломицький.- Од неї правди трудно допитатись: може, Христина й правду казала, що в неї сидить дві бабі… Треба порадитись з Марусею».

Ломицький устав і почав прощатись з Каралаєвою.

– Це ваше останнє слово?- спитав він, виходячи з хати.

– Це моє останнє слово. Я не то що за вас не хочу видавати своєї дочки, я її ні за кого не видам,-сказала Каралаєва і подумала про себе: «Не видам її заміж, аж доки сама не вийду».

– Прощавайте! Зоставайтесь здорові!- сказав Ломицький.

– Прощавайте! ідіть здорові!- обізвалася Каралаєва з-за стола.

Ломицький вийшов. Каралаєва сіла на канапі й обтерла піт з лоба.

«Та й втомилась. Цур йому, пек йому! Але ж зате добре налякала хлопця! Він таки добра сплюха, таки добре м'яло! Більше, мабуть, не чеплятиметься до дочки»,- подумала Каралаєва, кидаючи простирядло на поміст.

Ломицький вийшов з гостиниці ні в сих ні в тих; Каралаєва неначе облила його холодною водою. Він вийшов у парк, як сам не свій, зовсім заморочений. Назустріч йому йшла Маруся. Вона тільки що скупалась в морі і верталась в товаристві якихсь дам, держачи в руках кошик з простирядлом та рушником.

– Що це з вами?- крикнула Маруся, зоставшись вдвох з Ломицьким.- Чого це ви аж зблідли на виду, і чогось неначе сумні? Чи пак здорові ви?

– Оце був у вашої мами…- несміливо обізвався він та й не доказав.

Маруся постерегла усе і собі одразу зблідла; в неї наче підтяло ноги.

– Що ж вам сказала моя мама?- спитала Маруся в Ломицького.

– Багато дечого наговорила, наказала вона мені…- сказав Ломицький і не доказав.

– Говоріть сміливо!- сказала Маруся.

– Та, бачте, ми з вашою мамою ніби не сходимось в деяких поглядах,- несміливо обізвався Ломицький.

– З моєю мамою трудно поєднатись, та ще й згодитись в поглядах,- це суща правда!- обізвалась Маруся і осміхнулась якимсь смутним осміхом.

Ломицький пішов поруч з Марусею по парку і розказав їй про усю свою розмову з Каралаєвою.

– Знаєте, Дем'яне Антоновичу, що я цього й ждала од своєї матері,- сказала Маруся.

– А я цього не сподівався,- сказав Ломицький.

– Не знаєте ви гаразд моєї мами,- обізвалась Маруся.

– Що ж нам тепер робити?- спитав у неї Ломицький.

– Потривайте трохи, підождемо. Я ще сама поговорю з матір'ю,- сказала Маруся, подаючи Ломицькому руку на прощання.- Через днів два прибувайте до нас.

Ломицький вернувся до Одеса. Стара Каралаєва неначе підстрелила його несподівано; його енергія, і без того слабка, зовсім занепала.

Засмучена Маруся пішла в гостиницю до своєї матері. Марта Кирилівна сиділа на канапі, закинувши ногу на ногу, й думу думала. Слуга приніс самовар, поставив на столі. Самовар кипів, булькотів та парував, як навіжений. Марта Кирилівна і не думала засипати чай, вона ждала, поки дочка надійде і зробить свою повинність.

Вже сонце сіло, як Маруся увійшла в номер.

– Чого це ти так довго забарилась? Засип мерщій чай, бо я пити хочу. Втомив мене отой шелихвіст, аж усе тіло в мене обважніло: не можу і з місця рушитись,- сердито сказала Каралаєва до дочки.

Маруся глянула на простирядло, що валялось серед номера на підлозі, вхопила його, згорнула і вкинула в камоду. Вона постерегла, що мама справляла перед Ломицьким якусь комедію праці.

Засипавши чай, вона спитала в матері:

– В вас, мамо, був Ломицький?

– А тобі вже сорока на хвості принесла звістку?- сказала мати.- Ну так що ж? Був та й пішов, і лучче було б, якби він до нас зовсім не вертавсь.

– Чому ж так? Чим же він вам не до вподоби? – спитала Маруся.

– А тим не до вподоби, що в штанях ходе, попросту сказавши,- сказала Марта Кирилівна.

– Що це з вами, мамо? Невже вам хочеться, щоб вів убрався в спідницю, чи що?- сказала Маруся.

– Не в тім сила, що кобила сива, а в тім сила, що не везе. Він просив у мене твоєї руки, а я його прогнала,- сказала Марта Кирилівна.

– Нащо ж ви його прогнали?- спитала Маруся.

– На те, щоб він не смів тебе збивати з пантелику та морочити,- сказала мати.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: