– Де ж ваша логіка!- крикнув і собі Ломицький.- Хочете для себе самостійності, а для дочки її не попускаєте. Це ви не гаразд робите. Ви ламаєте її волю, розбиваєте її серце, не попускаєте для неї природного права самостійності, права серця.
– Це вже моє діло, а не ваше,- сказала сердито Марта Кирилівна.- Ваша логіка! Куди ж пак! Добре, що в вас, в мужчин, уся логіка в кулаках…
– А може, і в голові трошки,- обізвався Ломицький.
Він тільки махнув рукою, одійшов далеченько над кручу, згорнув руки і без надії втупив очі в далечінь моря. Маруся позбирала розбитий годинник, зав'язала в хусточку, сховала в кишеню й промовила:- Ці шматочки я сховаю на спомин про цей день, на пам'ятку про нашу щиру любов…
– Ховай, ховай! А все-таки твій Ломицький людина, як з клоччя батіг: насилу стало завзяття, щоб потрощити й розбити таку нікчемну річ, як оцей годинник… Мабуть, на цю вихватку він витратив усей запас завзятості, а на більше діло його вже не стане.
«Треба йому знов дати одкоша. Надісь не видержить: одчепиться! Дочка ще молода; через років три-чотири трапиться, може, кращий жених, ніж оцей приходько в Кишиневі, якийсь заволока… А тим часом… може, й я вийду заміж»,- думала Марта Кирилівна.
Ломицький знов приступив до Марти Кирилівни.
– А все-таки дочки за вас не оддам!- крикнула Марта Кирилівна до Ломицького і схопилась з місця як опечена.- Цур вам, пек вам! Тільки мене дратуєте та збурюєте мій спокій. Втечу од вас хоч на той маяк, вилізу на самий вершечок та й запрусь.
Вона побігла втікати до маяка. Маруся й Ломицький стояли та сумно дивились їй услід. Марта Каралаєва пішла понад кручею і швидко сховалась між акаціями, що росли кругом маяка. Маруся стояла й плакала. Тільки що мати зайшла за акації, вона без сили опустилась на камінь. Для неї здавалось, ніби сонце на небі одразу погасло, ніби на море впала темна ніч. Думки замерли в голові, в душі похололо. Маруся впала на камінь, як прибита орлом птиця, котра сходить кров'ю, з котрої краплями виходить живоття. Ломицький стояв коло неї і сумними очима дивився на море,- дивився і нічого не бачив.
Довго вони мовчали. Ломицький опам'ятувався, підвів Марусю, взяв її під руку і повів до гостиниці.
Маруся почувала, що дуже розсердилась на матір перший раз на віку. Гнів її мішався з жалем та сльозами, як буває в душах дуже добрих, м'яких: вона і сердилась, і плакала, і почувала, що коло серця щось душить важке-важке, наче камінь. Таким гнівом з сльозами сердяться діти та дуже добрі на вдачу люде.
«Покину матір! Довше не видержу»,- думала Маруся. І вона почувала, що та думка все намагається, все вертиться в голові. Сотню раз вона промовила тихенько цю думку, йдучи з Ломицьким до гостиниці.
– Знаєте що?- обізвався Ломицький.- Я бачу, що ваша мама не хоче видати вас за мене заміж і не видасть.
– Не видасть, ніколи не видасть!- аж крикнула сердито Маруся, так що Ломицький здивувався.
– Втечіть од неї, та й повінчаємось в Кишиневі потай од матері. Як це пошкодить мені на службі, то я знайду іншу службу: не тільки світу, що в вікні; за вікном його більше. Тікаймо од матері!- сказав Ломицький.
Він почутив, що в йому неначе ожило природне завзяття, прокинулась воля, що вже була почала замирати. Прибиті нерви, роздратовані навіженою упертою Каралаєвою, несподівано одійшли, як квітки, прибиті морозом, і набрались сили. Не все в йому померло, а тільки замерло од важких несприяючих обставин.
– Тікаймо! Я довше не видержу цієї муки. Мати нас морочить. Я ладна й покинути матір, так мені оця уся тяганина остогидла,- сказала Маруся.
Вона одразу перестала плакати, їй сльози одразу ніби висохли.
– Ввечері ждатиму вас в Одесі на вокзалі залізниці, їдьте просто на вокзал. Вийдіть з номера буцімто погуляти та й їдьте просто на одеський вокзал,- сказав Ломицький.
– Сьогодні ввечері мама йде в гості до Христини на карти, а я дістанусь дома. Я виїду до вас,- сказала Маруся.
Довівши Марусю до гостиниці, Ломицький попрощався з нею і поїхав до Одеса. Маруся увійшла в номер і сіла на канапі. Вона почувала, що поки дійшла од моря до гостиниці, то вже й пересердилась. Гнів зник, сльози перестали литись. Зісталось в серці тільки щось схоже на гнів, якийсь його сутінок: зістався смуток, той смуток, що гризе душу, проганяє сон вночі, одбиває хіть їсти й пити, гасить світ ясний очей, в'ялить рум'янець і сушить тіло, як суша й спека землю, і допроваджує до могили.
«Одлягло од серця…- подумала Маруся,- а все-таки непереливки: треба тікати од матері. Ні, що бог дасть, втечу з Ломицьким! Не жаль тепер мені матері, не сором людей. Я просвічена людина, маю право на свободу, на самостійність. Хто має право держати мене на припоні? А коли мама не бажає мені добра, то я маю право її покинути. Ломицький правду каже: треба його послухати. Чогось я така роздратована та сердита, як ніколи ще не була такою. Це неспроста. Допекло вже… Годі терпіти. Покину, покину матір! втечу, втечу! Доки мені терпіти таку муку!»
Маруся вдарила рукою об стіл, встала і почала ходити по кімнаті. Вона пригадувала, де сховане її убрання, й одежа,- думала, як усе те запаковати і з що позав'язувати і що з собою взяти…
Через годину увійшла в хату Марта Кирилівна. Маруся сіла на канапі і дивилась в вікно. Червоні заплакані очі були сухі, як у людей, слабих гарячкою.
– Час нам обідати,- сказала Марта Кирилівна спокійним голосом, неначе між нею та дочкою нічого неприємного й не трапилось.
Маруся мовчала і дивилась у вікно. Мати постерегла, що дочка сердиться, і знала добре, що їй було чого сердитись. Вона ніби подобрішала, її голос пом'якішав, їй хотілось привернути до себе доччине серце.
– Ти, Марусю, оце сердишся на мене?- спитала підлесливо мати і легенько поклала їй руку на плече.
– Гм…- тихо сказала Маруся і одвернула лице й плече од матері. Мати знала, що те її «гм» було протестом проти неї, найбільшим виявком гніву її доброї душі. Це вона добре знала ще з Марусиних дитячих літ.
– Та не сердься, дочко. Це все нісенітниця! Мине рік, мине другий, і ти забудеш оте м'яло. Я це по собі добре дізналась. Та, сказати правду, я гаразд не знаю, за що ти покохала отого Ломицького: непроворний, нерозторопний, смирний, як ягня; говорить, неначе слова через зуби цідить, ще й не договорює думок. В йому й сліду нема ні ліберальної думки, ні прогресу,- навіть скажу, що навпаки… Я це зауважила… щось воно ні се ні те. Знайдеш кращого. Ти ще молода, і тобі ще рано шукати подружжя. Ти не сердишся на мене? правда?- спитала вона солоденьким голосом.- Може, ти мене зневажаєш за цей мій, по-твоєму, лихий, по-моєму, розумний вчинок?
Мати знов торкнула дочку рукою по плечі.
– Гм… дайте мені, мамо, спокій! Наплакалась я через вас,- аж крикнула Маруся спересердя і почутила, що її гнів ще не минув.
– Оце, яка ти стала недоторкана! Ти колись була не така. А все то винні оті варвари, скіфи, людожери. Я в цьому пересвідчилась сама,- сказала мати.- Знаєш що, Марусю: йди лучче на курси; ти ж встоюєш за жіноче питання, за право женщини. Як маєш йти заміж за оте м'яло, йди лучче в університет.
– Як піду в університет, то все одно, покину вас. Правда, я стою за вищу освіту для женщин, за їх права, але, мамо, мені трапляється гарний жених, а я люблю тихе життя в сім'ї, люблю хатнє господарство. Поїду я в Київ, то все одно не житиму при вас,- сказала Маруся.
Мати прикусила язика й замовкла.
Маруся сиділа й мовчала і тільки дивилась в вікно на небо, неначе шукала в йому поради.
А небо мовчало і пишно сяло, поради не давало, тільки вгамовувало її роздратовані нерви. Маруся почала прикмічати дещо: прикмітила, що в небі літають та грають білі голуби, прикмітила, що верхи акацій зеленіють коло бані монастиря, достають верхами аж до покрівлі, закривають покрівлю скраю зеленим руном. Вона почутила, що душа її потроху втихомирювалась. Думки й поміркованість помаленьку, вертались в її душу, неначе збирались звідкільсь додому.
Марта Кирилівна сама покликала слугу, звеліла подавати обід, сама застелила стіл, сіла за стіл; сама почала обідати і їла з великим смаком, неначе після доброї гімнастики.