«Вже нерано. Час виїздити на вокзал. Треба ж заздалегідь купити білети. Треба стрінути Марусю».
Ломицький схопився з стільця похапком, нервово і почав лаштуватись в дорогу. Він миттю кинувся на дрожку. Йому чогось здалося, що він вже опізнився.
– Поганяй швидше! – гукнув він до погонича.
– Ще рано! Встигнемо зачасу. Не хапайтесь!- обізвався погонич.
Ломицький вглядів на тротуарі Дерибасовської улиці сідух з квітками та букетами. Він скочив з дрожки і купив гарненький букет для Марусі.
«Але навіщо я оце купив букет? Увійду в вокзал з букетом, неначе йду на весілля: це ж я сам на собі покладу знак цим букетом…» – І Ломицький кинув букет під ноги в дрожку.
«От і вокзал! Там вона, певно, мене жде!» – подумав Ломицький, і на його притомлені нерви неначе тхнув свіжий, холодненький вітерець. Йому стало легше на душі.
Ломицький вибіг по широких сходах і ввійшов в залу другого класу. В здоровій, тільки що обробленій новій розкішній, освіченій зверху і з вікон, залі другого класу вешталось небагато людей. Коло легенького, неначе ажурного кіоска, що стояв серед зали, було видно недовгий рядок людей, що купували білети. Ломицький обвів очима усей рядок. Марусі не було.
Він купив два білети, взяв клуночок в руки і перейшов залу першого класу. Дами й пани сиділи попід стінами на довгих лавках, оббитих малиновим плисом, на кушетках, що стояли в два ряди посередині здорової зали. Останнє проміння вечірнього сонця жевріло в довгому скляному фонарі зверху, через котрий освічувалась зала, лисніло на дорогих виліплених фігурах та розетках карнизів попід скляним фонарем. Зверху лився червонуватий світ на лиснючий паркет, на плисову малинову мебіль, на ряди багато повбираних дам.
Ломицький сів на кушетці серед зали видом до дверей і помаленьку обвів очима ряди дам. Марусі не було.
Люде збирались, сідали на кушетках та ще прибували. Ломицький не поминав ні одного дамського виду. Марусі нігде не було видко.
Надворі смеркало. Газ спахнув в високих ліхтарях, що стояли серед зали між кушетками. Розкішна зала новісінького вокзалу залисніла, заблищала, неначе якась балова зала. Повбирані багаті панії та панни сиділи рядами.
Ломицький задумався. Через високі одчинені двері було видно залу другого класу, таку саму високу й просторну, з паркетовим помостом. Світ лився хвилями. Ломицькому чогось уявилось, що він не на вокзалі, що в цих залах справляється чиєсь весілля, буцімто його весілля, що в одчинені високі двері от-от вступить незабаром Маруся, вся в білому прозорому легкому убранні, з гірляндою на голові з білого вишневого цвіту, в прозорому серпанку, що хвилями вкриває її стан і спадає на лиснючий паркет… Йому здалось, що от-от незабаром десь заграє оркестр і вона увійде в високі двері залитої світом зали серед густого натовпу паннів та паній… А Маруся не ввіходила.
З натовпу в залі другого класу неначе виринула молода панна. Вона з'явилась в дверях, стала і навіщось заглянула. Густі тонкі брови, великі подовжасті карі очі, повні червоні уста майнули перед очима Ломицького.
«Вона! Либонь, вона!- трохи не крикнув він і схопився з кушетки…- Ба ні! Не вона! Тільки на неї трошечки скинулась видом і постаттю. Такі брови, такі очі, але не її врода… не вона…»
І Ломицький знов сів на кушетку. Серце закидалось. затремтіло в грудях назустріч дорогій, милій дівчині і знов заспокоїлось.
Задзеленькав дзвоник. Люде заворушились, завештались. Ломицький кинувсь, неначе прокинувся од якогось чудового сну. Він передививсь усіх паній. Марусі не було.
Задзвонив вдруге дзвоник. Публіка кинулась виходити в двері. Ломицький почутив, що його серце закидалось. Він схопився з кушетки і кинувся в натовп.
«Чом це її нема? Щось трапилось? Чи не вислідкувала її мати? Може, замкнула її, не пустила… стереже двері. Щось є!!»
Ломицький ледве протовпився на платформу. Платформа спорожнялась од людей і швидко стала зовсім порожня. Він стояв один і оглядався на всі боки. Марусі не було нігде.
Втретє задзеленькав дзвоник. Поїзд рушив і посунув помаленьку. Ломицький вернувся і перейшов дві розкішні порожні, ясно освічені зали. Нігде не було видно й душі.
«Не вдалося…» – подумав Ломицький.
І йому стало шкода, що не вдалось.
«Але я зате тепер спокійніший»,- подумав Ломицький, виходячи з вокзалу і сідаючи на дрожку.
Дрожка застукотіла по довгій без кінця італьянській улиці, що йшла од вокзалу до самого моря й бульвару. Два довгі без кінця густі рядки газових ріжків, неначе два разки огневого намиста, ясно горіли в темряві і своєю одноманітністю ще більше заспокоювали роздратовані нерви молодого хлопця.
Другого дня він приїхав на Великий Фонтан. Маруся ждала його в парку коло монастиря і, очевидячки, виглядала його.
– Чом не приїхали на вокзал? Шкода й жалко було вам покинути матір. Еге?- сказав до неї Ломнцький.
– Ви вгадали мої думки,- обізвалась Маруся.
Я вгадаю усі ваші думки, бо знаю ваше серце. Піду ж я на пораду до Христини Степанівни та пораджусь. Може, ми хоч іншою стежкою, а таки дійдемо до свого талану. Прощайте, та в тугу не вдавайтесь! Ваша мама кремінь, а не людина. Піду зараз до Христини. Висватаємо маму, тоді й наша справа піде до ладу. Зараз поведемо підступ,- сказав Ломицький і засміявсь.
VIII
Ломицький пішов тихою ходою наниз улицею і звернув в глибокий яр, схожий на провалля, зарослий колючками. Узенькою стежечкою він швидко дійшов до горбика недалечке од моря, де стояла Христинина дача, попросту сказати,- рибальська невеличка хатинка.
В душі Ломицького неначе випогодилось. Він був спокійний і думав, як приступити до діла.
От і дачку вже видно. На ґанку під напнутою полотняною покрівлею сиділа Христина і махала до його білою хусточкою: вона його вгляділа здалеки. Ломицький вступив в ґанок і привітався до Христини.
Христина сиділа коло столика і вишивала рушник якимсь взірцем-безконечником. Вона вишивала од безробіття і, очевидячки, дуже нудилась; зраділа, що нагодився знайомий чоловік.
– Чого це ви такі веселі, як ворона на копиці в дощову годину?- спитала в його Христина.- Були там?- кивнула вона вгору.- Не вдалось? га? Я бачу по ваших очах, що не спосудилось. Еге?
І Христина пильно глянула Ломицькому в очі. Блискучі очі пригасли. Під очима чималі мішечки бгались дрібними зморшками. Очі трохи навіть засниділи. Ті матові складочки стали лиснючі та аж світились наскрізь, неначе перлова маса, од перебутої нервової напруги. Христина милувалась і його великими очима, і оригінальними сутінками тих прозорих зморшків, що залягли смужками попід очима.
– Ваша правда. Знов не вдалось!- обізвався Ломицький.
– Шкода мені вас! Зазнала й я колись такого лиха: недурно ж я втекла од свого батенька в вікно та й повінчалась. Я ж вам казала: викрадьте Марусю через вікно або хоч через двері! Нехай тоді мати трохи поскаче циганської халяндри! – сказала Христина.- Стара ніби й животіє на світі задля того, щоб кривдити свою дочку та й вас. Викрадьте Марусю таки заразі от що! це моя така порада.
– Цього мені не можна зробити. Гм…- сказав Ломицький й замовк, спустивши очі додолу і наче аж засоромивсь.
– Не пробували хіба на своєму віку викрадати паннів? Га? От спробуйте! Скільки в цьому поезії, тайни, романтизму! – сказала Христина.
– Цур йому, пек йому, тому романтизмові! Краще було б обминути його,- сказав Ломицький.
– А спробуйте лишень тепер обійтись без цього романтичного вчинку? А нуте! Що ви мені на це скажете?
– Я знаю… догадуюсь, що є один спосіб, щоб Каралаєва згодилась видати за мене дочку, але, але… Мені ніяково… і трудно це зробити… Але іншого жадного способу нема,- говорив Ломицький, як то кажуть, наздогад буряків, коли моркви треба. Він хитрував так, щоб Христина сама догадалась, чого йому треба, і стала йому до помочі.
– Але, але…- передражнювала його Христина,-вивіз би язичком, як на лопаті, сказав би просто: треба, мовляв, стару Каралаєву передніше видати заміж, тоді й Маруся буде моя. Чи так?
– Ой, так воно є! – обізвався Ломицький, важко зітхнувши.- Але… але… але… Чи з моїм же хистом зробити це діло?
– Яка чудна метода вашої розмови! Але… але… це, мабуть, по сучасній моді, чи що? Потривайте! Ми вам допоможемо! Ми станемо вам в пригоді поміччю,- гукнула Христина.- Висватаємо передніше Каралаєву, і Маруся буде ваша.