Навіжена – Iван Нечуй-Левицький

– Але, але…- передражнювала його Христина,-вивіз би язичком, як на лопаті, сказав би просто: треба, мовляв, стару Каралаєву передніше видати заміж, тоді й Маруся буде моя. Чи так?

– Ой, так воно є! – обізвався Ломицький, важко зітхнувши.- Але… але… але… Чи з моїм же хистом зробити це діло?

– Яка чудна метода вашої розмови! Але… але… це, мабуть, по сучасній моді, чи що? Потривайте! Ми вам допоможемо! Ми станемо вам в пригоді поміччю,- гукнула Христина.- Висватаємо передніше Каралаєву, і Маруся буде ваша.

– Будьте ласкаві, поможіть мені, бо Маруся сохне, в'яне, і я ходжу, мов з-за угла прибитий,- сказав Ломицький.

– Тривайте!.. Поїду, зараз поїду в Бендери до Бичковського!- обізвалась Христина.- Це мій і мого брата давній приятель; з нашої, бачте, компанії. Я потягну його з собою сюди, на Великий Фонтан, на карти. Поманю його добрим могоричем; запросю до себе й Марту Кирилівну. Поведемо їх гуляти над море. Посадимо вкупці в човен та повеземо на море на прогуляння. Знаєте – поезія на морі, морське повітря, добре смачне вино… Я вам цю справу обчикрижу так, що Бичковський і не зоглядиться, як всуне шию в нашийник і сам доброхіть запряжеться в ярмо,- сказала Христина.

– Будьте ласкаві, зробіть це діло! Я догадуюсь, що стара хоче заміж і боїться, щоб дочка не вийшла передніше за неї,- сказав Ломицький.

– Де чорт не вдіє, туди бабу пошле,- сказала Христина. – Оце ж я й думаю залигати налигачем отого бичка. Залигаю та й притягну сюди, хоч би він і опинався.

– Та, бачте, у немолодих дам… то се то се… то нерви, то вередування…- знехотя обізвався Ломицький.

– Добрі нерви! Старій Каралаєвій, мабуть, мало ліків од морського повітря од нервів: їй треба б степового. Як у мене часом було розходяться нерви, то я вийду в степ до косарів, ляжу на копицю сіна та й засну. Висплюсь на полі і нерви засплю. Вивезіть лишень свою Каралаєву в степ та посадіть її хоч на місяць на ожеред сіна, десь під Бендерами, то й минеться те лихо од нервів. Нехай би з місяць попохарчувалась одним повітрям, манною небесною та вранішньою росою, то, може б, не вередувала так,- жартувала Христина.

– Ви-бо все жартуєте, Христино Степанівно! – сказав Ломицький.

– Марта Кирилівна таки добра заводіяка. Коли ви вже з нею завелись та загризлись, то тільки я одна вас розбороню і поєднаю.

– Жарти жартами, а я оце поїду в Бендери та причепою причеплюсь, реп'яхом пристану до Бичковського,- обізвалась Христина.- Я вже знаю, з якого боку приступити до бичка.

– Коли ваша ласка, то й допоможіть мені, бо поки мати не вийде заміж, поти вона не віддасть за мене дочки,- сказав Ломицький.

– А буде за це могорич? А вже я вам цю справу так вироблю, що аж губи оближете.

Христина притулила кінчики пальців до своїх червоних уст і поцілувала їх. Ломицький подякував і поїхав до Одеса.

Ввечері того-таки дня Христина сіла на поїзд, перелетіла степи і вночі опинилась в Бендерах. Переночувавши, вона вранці побігла на квартиру до Бичковського і постукала в двері.

Бичковський тільки що напився чаю і валявся в одній сорочці на канапі.

– Хто там?- спитався Бичковський, підвівши свою здорову кудлату, непричесану голову.

– Я! – обізвалась Христина.

«Ой лишечко, дама!»- подумав Бичковський і схопився з канапи та зопалу насилу натяг на себе сіртук, насилу потрапив в рукави.

– Хто ви такий? – знов спитав Бичковський.

– Ваша давня, як світ, знайома. Чи ви, пак, в чоботях, чи без чобіт? – спитала Христина.

– Ага! це ви, Христино Степанівно! Вибачайте! Зараз трохи причепурюся,- обізвався Бичковський і прожогом вискочив у кімнатку, натяг жилетку і решту убрання, причесав кудлату голову, трохи причепурився й вийшов.

– Можна! – гукнув він з кімнати.- Прошу! Вступіть! Христина раптом одчинила двері. В хаті на столі шипів самовар. Зелений стіл стояв серед хати розкритий, рясно обписаний крейдою, на йому валялись карти й чарки. В кутку стояв кошик з порожніми пляшками.

– Добридень вам! Ого-го! та ви оце, як бачу, після вчорашнього балу! Ще й сліди такі значні,- весело заговорила Христина.

Бичковський вийшов з кімнати і поздоровкався з Христиною.

– Повертайтесь же проворніше! Стоїть та на мене дивиться. Ой ви, правдивий басарабський «кап-ді-боу»! Давайте ж чаю.

Басарабців дражнять «кап-ді-боу», себто «воляча голова», тим що воляча голова – басарабський герб. Басарабці дуже сердяться за це прізвище.

– Чого це ви дражнитесь! – осміхнувся Бичковський.

– Привезла оце вам десять тисяч карбованців,- сказала Христина.

Бичковський витріщив з дива очі й дивився мовчки.

– Чого це ви витріщили на мене очі, наче зроду мене не бачили? Їй-богу, привезла! Ви не дивуйте! Я знала, що ви учора програли усі гроші,- сказала Христина.

– Програв. Що правда, то не гріх. Нігде гріха таїти,- сказав Бичковський,- але, але… Це ваші жарти? Еге так?

– А мені сорока на хвості принесла аж в Одес, що ви, вчора програли усі гроші до останнього шага. Ото я й приїхала, щоб вас оженити й дати вам десять тисяч.

– Мене оженити?- аж крикнув Бичковський.

– Атож! А доки вам байдики бити? Дайте лишень зараз чаю, бо я ще й досі чаю не пила і не снідала. А за чаєм я вам докладніше розкажу про все.

Бичковський, трохи заспаний, ледве повертався коло самовара; він ще не прочумався гаразд після вчорашнього. В його очі аж заснітились та ніби заснаділи, як кружки на кадовбах з варевом снадіють од плісняви.

– Ат! вже правда, що неповертайло,- сказала весело Христина. І вона миттю кинулась до самовара, налила два стакани чаю і сіла край стола.

– Знаєте свою давню любов? – сказала Христина.- Ще не забули свою давню Марту Кирилівну Каралаєву? Вона оце хоче видати свою дочку заміж, а зять забере материні гроші. Пишіть до Марти Кирилівни, сватайте її та ще й зараз, коли хочете, щоб не пішли марно десять тисяч, бо потім буде свись! Глядіть, щоб не жалкували потім! А десять тисяч, бачте, гроші! А гроші не полова…

– Ой полова, суще полова! бо в мене учора усі дочиста витрусились з кишені і неначе за вітром пішли,- обізвався Бичковський.- А непогане діло оце ви мені радите… треба б поміркувати за це…

Бичковський задумався.

– Чого ви думаєте? Індик довго думав та й здох… Тут треба швидчій з огню хапати, хоч би й руки попекти, а не йти полапки!- крикнула Христина.-Зараз беріть листок паперу та й пишіть до Каралаєвої.

– Гм… трохи чудно якось, якось ніяково.

– Тим-то ви й тоді втратили Марту, що й тоді було якось ніяково та чудно. Було тоді викрасти її в батька через вікно… Глядіть, бо й тепер знайдуться такі, що вкрадуть Марту. Знаєте, як співають в пісні: «А в нашого дядька гарная дядина – бог йому дав,- та не клади її край віконечка, щоб хто не вкрав».

– Гм… так якось несподівано… А я її недавно бачив: ще й тепер свіжа, як півонія,- обізвався Бичковський.- Та, сказати правду, вона ще не так давно і лист писала до мене…

– Писала? Оце недавно? З Великого Фонтана? Бачте! Пишна, як у саду вишня без червоточини, ще й листи до вас пише сама! А ви ж до неї одписали?

– Ні, ще й досі не посилав одписки. Вона просить, щоб я приїхав до неї будлі-коли на Великий Фонтан на карти. А я оце задлявся з одпискою і з візитом…

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: