Дочка тільки плечима здвигнула.
«Чи не має мама для мене на приміті когось вже іншого, надісь вже підтоптаного: багатиря або високого урядника»,- подумала Маруся й замовкла, бо примітила роздражнений тон в розмові матері.
– От компанію твоїх молодих товаришок я люблю. Ці мені приємні! Зійдуться до тебе, любенько й по щирості балакають, читають сучасні книжки, говорять про сучасні ідеї. Це мені до мислі, бо я сама людина з свіжою тямою в голові, з молодими свіжими думками. А ті молоді паничі… Ет! Бодай не казати.
Марта Кирилівна тільки рукою махнула і встала.
– До вечора ще далеко, ти б лучче прочитала мені трохи Спенсера. Чогось я ніби ліпше розумію, як ти мені читаєш,- сказала мати і вийшла в гостинну.
Маруся вийшла й собі слідком за матір'ю, сіла на канапі і почала читати, а часом і витовмачувати деякі незрозумілі для матері місця. Але мати зовсім не слухала: вона дивилась на стелю і позіхала, злегка придержуючи губи, щоб дочка не прикмітила. Спенсер був для старої новою модою.
IIІ
Ломицький вбрався і був напоготові йти на чай до Марусі.
«Мабуть, не бреше Христина,- щось є! Може, й справді Марусина мати – чудна чи трохи прицуцувата. Двічі був я в Марусі, двічі бачив слід її матері в гостинній, а стара неначе все втікає од мене. А забіжу я до Христини та поговорю!»
Ломицькнй увійшов в гостинну Бородавкіна. В гостинній нікого не було. З одчинених дверей з кімнати обізвалась Христина.
– То ви, Дем'яне Антоновичу?- гукнула Христина в своєї кімнати.
– Я! – обізвався Ломицький.
– Правда, маєте до мене діло? А я й знаю яке! Йдіть сюди в мою кімнату, бо будемо говорити секрети-потай од усіх,- гукнула Христина.
Ломицький увійшов в Христинину кімнату. В Христининій кімнаті неначе жив якийсь нетяга-бурлака в спідниці. Усе було розкидане, усе лежало не на своєму місці. На столі валялись книжки, голки, заполоч; на ліжку валялась сукня, оксамитове пальто, усе в пуху та в пір'ї; вишивані прегарні рушники висіли на ліжку, валялись на подушках; кругом Христини на килимі валялись обрізки полотна, якісь шматочки, клаптики матерії, висмикані нитки з канви. Христина ніби сиділа в якомусь кублі, наче нечепурна квочка в гнізді в обичайці.
– Сідайте на розказуйте! Як же вас привітала стара Каралаєва?- спитала Христина.
– Хто його знає й як?
– Чи не розібрали й досі, чи що? Це можна було зразу бачити. Ой ви! Кваша ви, джумига, а не панич! Додала б ще щось, та… піч у хаті слухає…
– Та я її й досі не бачив,- обізвався Ломицький.
– Не виходить?- крикнула Христина.
– Не вийшла, і я її й досі не бачив в її господі.- сказав Ломицький.
– Погано. Молоду ви дійсно впіймали, а стару трудно впіймати. Впіймайте й цю репу – і будете козак! докажіть слави!- сказала Христина.
І Ломицький розказав Христині про свої візити і про свої здогади, що стара Каралаєва просто-таки втікає з гостинної, одникує од його, як він заходить до Марусі, а не до неї.
– Ця баба з ганжою, як-от бувають з ганжою коні або корови… Я ж вам казала! В неї все приличковане, і вона сама личкована.
– Еге, ви йдете попід вікнами дому, як заходите до Марусі?- спитала Христина.
– Авжеж попід вікнами, бо так випадає,- сказав Ломицький.
– То-то й ба! А як іще раз йтимите, то не йдіть попід вікнами, та закрадьтесь тихенько в хвіртку, щоб і собака не гавкнула, та в прихожу, та шусть в гостинну! Тоді, може, і впіймаєте стару птаху в гніздищі та, може, якось і поєднаєтесь з нею. Вона любить сидіти в гостинній край вікна в кріслі та ловити очима ґави у небі,- сказала Христина.
– Може, й ваша правда,- обізвався Ломицький.
– Не «може, правда», а зовсім-таки щира правда!- гукнула Христина.- Хитрий ви, з біса, та не зовсім: незугарні ви, як я бачу, ловити дичину. Пам'ятайте, що нашого брата нелегко ловити: готуйте добрі сильця та западеньки, от що! Стара Каралаєва хитра й досвідна птаха з полив'яним носом.
– Вже й ви наговорите!- обізвався Ломицький.
– А що? образився, що його прийдішня теща – птаха з полив'яним носом? Поживете – побачите і згадаєте Христину Степанівну.
– Дай боже, щоб не прийшлось згадувати!
– От туди к дідьку! Це добра дяка! Нехай, мов, Христина Степанівна вбрешеться! Це буде краще. Ой ви! Вчені ви, та не дрюковані!
І Христина без церемонії махнула на Ломицького вишиваним рушником, зачепила його по голові, розкудлала волосся і обсипала його голову й плечі повитяганими з взірця нитками канви.
– Та й пустуєте ж ви! Зовсім обліпили мене нитками!
– От тепер ви гарні! Так і йдіть з візитом до Каралаєвої! Але невже ви оце ходили до Марти Кирилівни в оцьому куценькому піджаку?- спитала Христина.
– Атож! А хіба що?- спитав Ломицький.- Молода Каралаєва сказала мені, щоб я заходив до неї запросто на чай ввечері.
– То молода, а то стара! Не забувайте і про стару. І перший візит робили ви в цьому куцому убранні?-спитала Христина.
– Ні, перший візит я робив в чорному сіртуці.
– Гм… Пам'ятайте-бо таки, що в Каралаєвій в нутрі сидить дві бабі: одна ліберально-модна, а друга старомодна консерваторка. Ви в куцому піджаці зробили візит Каралаєвій новомодній, а тепер робіть візит Каралаєвій старомодній в фраку, в білім галстуці і доконче вранці. Цей візит буде для вас безпечніший. Може, тоді вона й сподобить вас, що вийде до вас.
– Може, й справді так… А в якім же тоні провадити розмову з нею? чи в ліберальному, чи в консервативному?- спитав Ломицький.
– Для цього майте вже свій хист. Стару Каралаєву сам чорт товкачем в ступі не влучить,- сказала Христина, і зареготалась.
– Гм… Але й ви вже аж геть то по-сільській говорите!- сказав Ломицький і задумався.
– Дуже щиро? В мене що на умі, те й на язиці. А ви в неділю приберіться гарненько, причепуріться і втніть візит не степовий, не чумацький, а європейський, сучасний. Та минайте вікна! Та тихенько закрадьтесь, та крадькома навшпинячки до тієї птахи шусть у гостинну,- то й не сполохаєте! Отакечки зробіть! Чуєте?
– Спасибі вам за раду,- сказав Ломицький і почав прощатись.
– Потривайте ж, я обскубу з вас оте біле пір'я, що в вас на голові та на плечах,- сказала Христина і почала оббирати нитки канви з його голови та плечей.
Ломицький послухав Христинової ради, вернувсь в свою квартиру, зоставивши свій візит до неділі.
Діждавши неділі, Ломицький убрався в фрак, надів білий галстук, високий циліндр, ясні рукавички і перед обідом побіг з парадним візитом до Каралаєвої. Він зумисне обійшов кругом кварталу і підійшов до дому Каралаєвої, минаючи вікна. Увійшовши тихенько в прихожу, він скинув тихесенько пальто і раптово шугнув в гостинну.
Марта Кирилівна і справді сиділа в кріслі край вікна. Вглядівши несподівано в гостинній Ломицького, парадно прибраного, вона підвелась з місця. Але тікати з гостинної було нікуди, бо Ломицький трохи не заступив їй стежки до дверей. Він порекомендувався Марті Кирилівні. Гострими очима вона обвела його од чобіт до голови і з поважною, трохи гордою міною показала йому на крісло. Він сів. Марта Кирилівна, очевидячки з великою неохотою, і собі помаленьку вгніздилась в кріслі. Ломицький обвів її допитливими, цікавими очима. Він неначе допитувавсь по її очах, по її убранні, щоб знати, з ким доведеться мати розмову.
Марта Кирилівна була убрана в ясно-сіру сукню з густими червоними крапельками. Здавалось, неначе її усю хто покропив червоним огнястим дощем. На грудях лиснів ясно-пунсовий оксамитовий бант і неначе жеврів, ніби купка жару. Рум'яне, свіже, неначе налите кров'ю, лице аж пашіло, як у спеку. Гострі очі блищали іскорками. Чимсь гарячим, палким віяло од усеї її рівної постаті. Здавалось, ніби вона уся от-от займеться і спалахне огнем. По всьому було видно, що в Каралаєвій затаїлась вдача палка, уперта й гостра. В очах світився розум, але не без додатку хитрощів.
– Я вже мав честь бути в вашому домі, та не мав і досі щастя познайомитись з вами,- почав Ломицький.
– Моя дочка казала мені про вас… Я була тоді трохи слаба… В мене, бачте, мігрень в голові. Як оце прийде весна, то в мене часто аж судомить в голові,- обізвалась Марта Кирилівна.- Вас приймала моя дочка, а це все одно, що й я сама. В нас в домі, знаєте, нема старшого й меншого; ми з дочкою рівня, принаймні я маю такий погляд на обопільні стосунки між батьками й дітьми,- сказала Марта Кирилівна з поважною міною.