Навіжена – Iван Нечуй-Левицький

Вона пішла в столову. Мати пила чай, трохи насупивши тонкі густі чорні брови, мовчала і навіть не глянула на дочку.

Маруся довгенько помовчала і таки не втерпіла, щоб не поговорити з матір'ю.

– Мамо, чого це ви втекли от Ломицького? – спитала вона.- Може, не подобається, що я приймаю своїх гостей, та ще й паничів?

– От і вигадала!- обізвалась Марта Кирилівна.- Ніби я коли забороняла тобі приймати твоїх гостей? Ти вже доросла людина, ти на службі,- маєш право ходити сама, куди хочеш, знатись, з ким хочеш. Я не деспотка і не якась там придурковата старомодна пані дідичка, що держить дочок у взаперті, трохи не в коморі або в хижці, і не дає їм волі. Ти сама добре знаєш, що я людина ліберальна. Ти верзеш якусь нісенітницю.

– Але… але все-таки я прикмічаю, що візити цього молодого хлопця вам чогось не зовсім… не зовсім… до вподоби… неначебто…

– От і не зовсім! Неправда твоя! Я не вийшла до його, бо трохи неначе нездужаю. Полінувалась балакати з ним, як недужа людина, та й годі!- сказала мати і все-таки не підвела очей і не глянула на дочку.- Коли сказати щиру правду, то я не зовсім люблю товариство молодих паничів. Дорослі, поважні панни – то зовсім інша річ: то люде досвідні, з розумом, з сутою вдачею; з ними є про що поговорити. Чоловік в сорок або в сорок п'ять літ – ото вінець сотворіння. А тих молодих легкодухів я… не люблю: в їх в голові тільки бали, панни, танці та усяка нісенітниця,- сказала Марта Кирилівна.

– Та цей Ломицький, мамо, зовсім не з таківських,- він не дуже любить бали і, здається, й танцює тільки кадриль, та й годі! – сказала Маруся.

– Ногами, може, й танцює тільки кадриль, а думкою, певно, чеше канкан. Усі молоді такі, всі вони вітрогони, легкодумні; в їх вся натура ще клекотить, як окріп в казані. Ти, лишень, їм не дуже йми віри: я їх добре знаю,- сказала мати і якось хитро зирнула на дочку.- От хоч би й цей твій гість: двічі приходить в мій дім з візитом ввечері, убраний в якийсь куций піджак, а не в фрак,- трохи не в халаті та в шкарбанах…

– Але ж ви, мамо, не старомодна людина, певно, на це не дуже вважаєте!

– Воно бач так! Я на це не вважаю, мені про це байдуже, але він повинен вважати, він повинен! Все ж таки він знає, що я не міщанка якась там, а херсонська дідичка, справдішня пані, з панського дому, мала землі, мала панщанних. Він все-таки повинен знати шану й честь. А мені? мені все байдуже!

Дочка тільки плечима здвигнула.

«Чи не має мама для мене на приміті когось вже іншого, надісь вже підтоптаного: багатиря або високого урядника»,- подумала Маруся й замовкла, бо примітила роздражнений тон в розмові матері.

– От компанію твоїх молодих товаришок я люблю. Ці мені приємні! Зійдуться до тебе, любенько й по щирості балакають, читають сучасні книжки, говорять про сучасні ідеї. Це мені до мислі, бо я сама людина з свіжою тямою в голові, з молодими свіжими думками. А ті молоді паничі… Ет! Бодай не казати.

Марта Кирилівна тільки рукою махнула і встала.

– До вечора ще далеко, ти б лучче прочитала мені трохи Спенсера. Чогось я ніби ліпше розумію, як ти мені читаєш,- сказала мати і вийшла в гостинну.

Маруся вийшла й собі слідком за матір'ю, сіла на канапі і почала читати, а часом і витовмачувати деякі незрозумілі для матері місця. Але мати зовсім не слухала: вона дивилась на стелю і позіхала, злегка придержуючи губи, щоб дочка не прикмітила. Спенсер був для старої новою модою.

IIІ

Ломицький вбрався і був напоготові йти на чай до Марусі.

«Мабуть, не бреше Христина,- щось є! Може, й справді Марусина мати – чудна чи трохи прицуцувата. Двічі був я в Марусі, двічі бачив слід її матері в гостинній, а стара неначе все втікає од мене. А забіжу я до Христини та поговорю!»

Ломицькнй увійшов в гостинну Бородавкіна. В гостинній нікого не було. З одчинених дверей з кімнати обізвалась Христина.

– То ви, Дем'яне Антоновичу?- гукнула Христина в своєї кімнати.

– Я! – обізвався Ломицький.

– Правда, маєте до мене діло? А я й знаю яке! Йдіть сюди в мою кімнату, бо будемо говорити секрети-потай од усіх,- гукнула Христина.

Ломицький увійшов в Христинину кімнату. В Христининій кімнаті неначе жив якийсь нетяга-бурлака в спідниці. Усе було розкидане, усе лежало не на своєму місці. На столі валялись книжки, голки, заполоч; на ліжку валялась сукня, оксамитове пальто, усе в пуху та в пір'ї; вишивані прегарні рушники висіли на ліжку, валялись на подушках; кругом Христини на килимі валялись обрізки полотна, якісь шматочки, клаптики матерії, висмикані нитки з канви. Христина ніби сиділа в якомусь кублі, наче нечепурна квочка в гнізді в обичайці.

– Сідайте на розказуйте! Як же вас привітала стара Каралаєва?- спитала Христина.

– Хто його знає й як?

– Чи не розібрали й досі, чи що? Це можна було зразу бачити. Ой ви! Кваша ви, джумига, а не панич! Додала б ще щось, та… піч у хаті слухає…

– Та я її й досі не бачив,- обізвався Ломицький.

– Не виходить?- крикнула Христина.

– Не вийшла, і я її й досі не бачив в її господі.- сказав Ломицький.

– Погано. Молоду ви дійсно впіймали, а стару трудно впіймати. Впіймайте й цю репу – і будете козак! докажіть слави!- сказала Христина.

І Ломицький розказав Христині про свої візити і про свої здогади, що стара Каралаєва просто-таки втікає з гостинної, одникує од його, як він заходить до Марусі, а не до неї.

– Ця баба з ганжою, як-от бувають з ганжою коні або корови… Я ж вам казала! В неї все приличковане, і вона сама личкована.

– Еге, ви йдете попід вікнами дому, як заходите до Марусі?- спитала Христина.

– Авжеж попід вікнами, бо так випадає,- сказав Ломицький.

– То-то й ба! А як іще раз йтимите, то не йдіть попід вікнами, та закрадьтесь тихенько в хвіртку, щоб і собака не гавкнула, та в прихожу, та шусть в гостинну! Тоді, може, і впіймаєте стару птаху в гніздищі та, може, якось і поєднаєтесь з нею. Вона любить сидіти в гостинній край вікна в кріслі та ловити очима ґави у небі,- сказала Христина.

– Може, й ваша правда,- обізвався Ломицький.

– Не «може, правда», а зовсім-таки щира правда!- гукнула Христина.- Хитрий ви, з біса, та не зовсім: незугарні ви, як я бачу, ловити дичину. Пам'ятайте, що нашого брата нелегко ловити: готуйте добрі сильця та западеньки, от що! Стара Каралаєва хитра й досвідна птаха з полив'яним носом.

– Вже й ви наговорите!- обізвався Ломицький.

– А що? образився, що його прийдішня теща – птаха з полив'яним носом? Поживете – побачите і згадаєте Христину Степанівну.

– Дай боже, щоб не прийшлось згадувати!

– От туди к дідьку! Це добра дяка! Нехай, мов, Христина Степанівна вбрешеться! Це буде краще. Ой ви! Вчені ви, та не дрюковані!

І Христина без церемонії махнула на Ломицького вишиваним рушником, зачепила його по голові, розкудлала волосся і обсипала його голову й плечі повитяганими з взірця нитками канви.

– Та й пустуєте ж ви! Зовсім обліпили мене нитками!

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: