– Ваш погляд на це діло зовсім сучасний, гуманний,- обізвався Ломицький.
– В мене нема того, як буває в інших сім'ях, щоб діти по десять разів на день цмокали батька й матір в руку, на їх «викали». Нехай дочка на матір «тикає»: це провадить до свободи, не задавлює, не пригнічує особості людини,- сказала Марта Кирилівна.
– Такий погляд на виховання дітей робить вам честь,- сказав Ломицький.
– Вибачайте… я забула свою роботу на вікні,- сказала Каралаєва.
Вона встала, проворненькою ходою пішла до вікна, взяла з одвірка половину виплетеної панчохи з дротами, знов помаленьку вгніздилась в крісло, щоб не пом'яшкурити сукні, і почала плести панчоху, виставивши вперед руки і трохи піднявши їх вгору. Вона неначе показувала молодому хлопцеві: на, мов, дивись, яка я ліберальна: до служби божої в неділю вранці панчоху плету! Ту панчоху вона почала плести ще на перший день різдва і до великодня насилу виплела половину. Плела вона в свята та в неділі, ще й до служби, при гостях, щоб показати, що вона дуже ліберальна людина і не вважає на празники та на людські забобони.
Це, може, вас соромить, що я роблю роботу в неділю?- спитала вона в Ломицького.- Може, ви богомільні?
– Ні, ні кришки. Цей погляд залежиться од вашого сучасного напрямку, та й годі!- сказав Ломицький, але на друге питання не одповів і слова.
– Ваш начальник, здається, дуже богомільний?-сказала Каралаєва?
«Мій начальник чи й справді богомільний, чи тільки вдає богомільного, бо часто ходить до церкви… в церкві часто стає навколішки і б'є поклони… Як скажу, що я не богомільний, то… часом, це донесеться до начальника і це мені пошкодить на службі. Може, й ця Каралаєва часом при нагоді і сама йому скаже… може… Усе може трапитись… Не годиться багато про себе говорити… Лучче змовчати,- подумав Ломицький і потім промовив:- Не знаю, бог його знає! Певно, богобоящий».
– Тут, на Басарабії, інтелігенція ще дуже старосвітська, патріархальна, ще дуже богомільна,- знов обізвалась Марта Кирилівна, мигаючи на сонці дротами.
– Ото, скажіть! – обізвався Ломицький. Ломицькому здалось, що він десь чув цю фразу, таку саму од слова до слова. Він почав пригадувати і нагадав: цю фразу говорила недавно Маруся, обмальовуючи звичаї і вдачу басарабської інтелігенції. Очевидячки, мати промовляла те, що чула од своєї дочки.
– Оце недавно була я в гостях в однієї знайомої. Моя знайома – дама з розумом і не без просвіти: подивитись на неї – зовсім європейська дама; до неї зайшло ще кільки сусід. І подумайте собі, що цілий вечір тільки й було розмови, що за церкви, за монастирі та за чудовні образи,- все розмовляли про чуда од чудовного образа Гербовецької богородиці. Я трохи не вмерла з нудьги! Дві дами прийшли в гості в чорних сукнях і з чотками в руках. Чи поймете віри? Мені здалося, ніби я зайшла в панянський монастир в гості до черниць, абощо.
Марта Кирилівна зареготалась з усієї сили своїх здорових грудей так голосно й дрібно, що сповнила своїм реготом усю гостинну.
Маруся стояла в другій кімнаті і через двері чула всю материну розмову.
«Що це мама оповідає там Ломицькому? Сміється з богомільних басарабських дам, а сама на минувшому тижні ходила на прощу в той-таки Гербовецький монастир до чудовного образа богородиці, ще й п'ять здорових ставників та три фунти ладану дала на церкву. Я сама купувала ладан і свічки в Одесі. Гм! моя мама таки добра брехуха. Гм… Гм… це диво!.. А може, вона тільки чваниться своїм лібералізмом перед молодим хлопцем»,- подумала Маруся.
Маруся вже насторочилась виходити до гостя, але почувала, що од тих чваньковитих і брехливих материних слів дуже почервоніла. Вона глянула в дзеркало: щоки аж пашіли од сорому. Підождавши трохи, поки прохололи щоки, Маруся вийшла в гостинну.
Ломицький встав з крісла і проворненько, по-джентльменському, навіть трохи по-офіцерському прискочив до Марусі і цокнув закаблуками. Маруся широко витріщила на його очі. Фрак, циліндр в руці, ясно-жовті рукавички, джентльменська, зовсім не демократична, манера Ломицького, потім підслухана брехня й чваньковитість матері, і веселий регіт, блиск її очей – все це неначе туманом повило її очі. Світ сонця лився через двоє вікон і заливав різким блиском гостинну. І при тому ясному південному світі Маруся ще ніби виразніше прикмічала якусь хибу, котрою ніби сповнилась уся гостинна і одбивалась на виду в матері і навіть в тихих карих очах в Ломицького. Щирій, правдивій дівчині стало чогось ніяково, навіть соромно.
– Що це ви з таким парадом до нас? – вихопилось слово в Марусі проти її волі, якось несамохіть.
Ломицький спустив очі і стояв мовчки. Він і сам не знав, що на те одповідати.
– Я бував у вас у будень, а тепер неділя, ще й свято…- насилу спромігся він знайти сяку-таку одмовку.
– Ха-ха-ха! – зареготалась Марта Кирилівна.- Ви, як я бачу, людина старого стилю, хоч на літа й молоді. В вас, бачу, є ще й якісь будні й свята. Сказати правду, ви мене трохи налякали своїм парадом. Ми не стародавні аристократки, а люде нового часу. Ви, будьте ласкаві, заходьте до нас в простішому убранні; мене оцей фрак та циліндр просто-таки лякає: я людина сучасна і показного параду не люблю, навіть його зневажаю.
Маруся широко розкрила очі на свою маму. Вчора мати нарікала, що Ломицький прийшов в гості до їх в піджаку, неначе до міщан, а сьогодні співає зовсім в інший тон і трохи не лає Ломицького за той фрак. Вона знов почервоніла.
«Що це за знак, що сьогодні на маму напала якась пропасниця фальші?» – подумала молода дівчина.
Марта Кирилівна несподівано зітхнула дуже вже демократично і навіть рота не затулила рукою. А не затулила вона рота, мабуть, тим, що в неї зуби були білі й дрібненькі.
– Одже я не зовсім виспалась цієї ночі,- сказала вона до Ломицького.
– Може, вчора в вас були гості? – спитав Ломицький.
– Ні, ми самі вчора ввечері були в гостях. А там зібралась компанія, зовсім мені не до смаку,-сказала Марта Кирилівна.
«Цікаво знати, який то в вас смак до людей»,- подумав Ломицький.
– В нас в гостях звичайно усе грають в карти, а ви, мабуть, не любите карт? Еге?- обізвавсь Ломицький.
– Не люблю тих карт, хоч і сама поневолі часом мушу грати, як часом присилують та наможуться господар або господиня,- сказала Марта Кирилівна.- Та там і в карти грало не багато гостей, але, знаєте, зібралась компанія стареча, усе лисі діди та баби. А в їх розмова була усе стареча, дуже вже пісна, буцім пилипівчана або петрівчана. Я більше люблю компанію молоду; та й те мені до вподоби молоде товариство не тоді, коли воно танцює та співає,- я більше люблю ті змагання молодих людей про вищі питання, усякі загальні світові сучасні питання; слухала б та балакала цілий вечір. Отака розмова припадає мені до смаку,- в цьому в мене з Марусею один погляд.
Ломицького трохи стривожив цей смак в Марти Кирилівни і самої Марусі.
– Часом до нас посходяться Марусині товаришки, то в їх усе змагання та розмови та знов змагання про нові…
– Про нові ідеї,- додала Маруся, неначе підказала.
– Про нові ідеї, а найбільше, знаєте, про нові…- тягла далі Марта Кирилівна і неначе запикувалась, буцім-бито соромилась говорити далі, щоб не видати секрету.
– Про нові принципи,- знов неначе підказала Маруся.
– Про нові… про нові новомодні науки, нову віру,- тягла далі Марта Кирилівна.
Ломицький зовсім стурбувався, почувши про ті нові принципи та ще й про якусь нову віру в такому затишному закутку. «Оце, гадав собі сховатись од тих ідей в цьому затишку, а тут тобі на: якась нова віра!» – подумав він.
«Одже збрехала святителька Христина! В цій Каралаєвій зовсім сидить не дві бабі, а одна; і ця одна – суцільна, а не штукована – визначується ясно і виразно: баба ліберальна. От тобі й на! Коли б часом і дочка не була така дуже вже ліберальна… а то…» – подумав Ломицький.
– Ви, мамо, вже геть-то піднімаєте нас на високий п'єдестал. Ми стоїмо зовсім-таки не на підніжках, а на землі, долі, як і усі люде, і пиндючитись нам зовсім-таки не личить,- обізвалась Маруся.
В Ломицького трохи одійшло од серця. Йому зовсім не бажалось, щоб його жінка стояла на високому підніжку та ще, борони боже, і його тягла на той підніжок па показ людям.