«Ох, краще було б жити так, щоб тебе ніхто не знав не відав, щоб про тебе ніхто навіть не чув, що ти й на світі животієш; щоб ніхто не знав, які думки ворушаться в твоїй голові і як вони ворушаться»,- подумав Ломицький.
– Ми, здається, земляки? на одному степу зросли? в чумацьких краях? – несподівано спитала в Ломицького Марта Кирилівна українською мовою.
– Земляки. Я родом з-за Дніпра, з Херсонщини,- сказав Ломицький і знов почутив, що його душа трошки ніби збентежилась.
– Я люблю свою мову, а ще більше люблю наші українські пісні. А ви? – спитала Марта Кирилівна якось одрубчасто.
«Випитує… здається, випитує… Щось є! Ліберальничає й випитує… Може, вона потайна жандармка. Дідько її вгадає! Щось воно трохи чудне. Спитала навіщось про це діло і так несподівано, неначе з тину вирвалась»,- подумав Ломицький.
– Чом же…- сказав Ломицький так, що його одповідь можна було погнути трохи сюди, трохи туди.
– Одначе ми годуємо гостя речами, а не калачами,- сказала Маруся.
– Час кофе пити. Біжи, серце Марусю, та принеси нам кофе,- сказала Марта Кирилівна, і її голос став різкіший, приказуючий.
Маруся принесла кофе. Марта Кирилівна почухала чоло дротиком і поклала панчоху на столі.
– Присовуйтесь ближче до нас,- сказала Марта Кирилівна і показала рукою на порожнє місце перед столом.
Ломицький сів коло стола. Маруся поставила перед ним стакан кофе, а сама сіла на софі попліч з матір’ю. Ломицькому здавалось кофе таке смачне, якого він ізроду не пив. Проти його на канапі сиділа Маруся. Проти своєї червоновидої матері вона здавалась пишною, делікатною трояндою або білою лелією. Ще ніколи її матове лице не здавалось йому таким делікатним, ще ніколи її чималі подовжасті очі не світились таким тихим, ясним рівним світом: вона була рада, що її мати посиділа, привітно побалакала і ласкаво обійшлась з Ломицьким, була весела і навіть реготалась.
«Хоч накидала мама повну хату хиб, але, здається, Ломицький припав їй до душі»,- думала Маруся, допиваючи кофе і втираючи свої повні, як вишня, та червоні, як черешня, уста маленькою салфеточкою, вишитою червоними взірцями.
А справді, Марта Кирилівна розбалакалась і ліберальничала, щоб почванитись перед молодим хлопцем і уявки виявити, що вона, хоч ніби й літня людина, але ще молода і тілом і душею. Вона молодилась своїм лібералізмом та своїми сьогочасними поглядами. Випивши кофе, Маруся взяла стілець, сіла рядком з Ломицьким і почала з ним веселенько розмовляти. Матері це не сподобалось.
– Марусю! візьми стакани та однеси в столову,- сказала мати.
Маруся встала, однесла стакани, вернулась і знов сіла поруч з Ломицьким. Ломицький повернув стілець й сів лицем до Марусі. Вони знов почали любенько балакати. Мати мовчала, плела панчоху та вряди-годи кидала допитливим оком на дочку. В Марусі розчервонілись щоки, заблищали очі. Тихий Ломицький і собі розворушивсь, розбалакавсь, став жвавіший. Він неначе заметився од Марусі веселістю та жвавістю.
«Одже цей молодий хлопець подобається Марусі,- думала Марта Кирилівна.- Чи ти ба! Як в неї заблищали очі! Як ллється розмова! Одже ще причепиться до Марусі… а вона, може, зохотиться та й вийде за його заміж… Погано мені буде без Марусі… Цц…»
Марта Кирилівна почутила, що її розбирає злість на Ломицького і на Марусю. Вона підвела очі і несподівано вже крикнула на дочку наче сердито.
– Піди лишень в пекарню та подивись, щоб куховарка часом не пересолила котлетів! Та не забудься поперемивати посуд!
Ломицький витріщив очі з дива: Марта Кирилівна крикнула різким голосом, неначе ворона закрякала. Після її веселого щебетання та криклива фраза якось свиснула й задзижчала, неначе куля.
Маруся з великою нехіттю підвелася з стільця і вийшла. В Марти Кирилівни дротики швидше заворушились в руках. Вона насупила тонкі брови, міцно стулила уста і сердито вп'ялась очима в панчоху, неначе сердилась на неї і карала її, штрикаючи дротами.
«Ого! не все, мабуть, так щебече стара, як оце недавнечко передніше зо мною щебетала,- подумав Ломицький.- Може, Христина і правду казала: щось оце з Марти Кирилівни неначе вже визирнула друга баба, вже зовсім інша».
В світлиці стало тихо. Ломицький мовчав і поглядав на двері. Він ждав Марусі.
– Який же в вас начальник? Чи добрий чоловік? Чи робочий? Чи, може, тільки ладен повсякчас кричати, та принукувати, та поганяти? Знаю я ті начальства! Знаєте, їх наставляють більше як пригоничів, задля того щоб слідкувати за урядовим людом та приганяти, а не задля того щоб діло робити,- сказала Марта Кирилівна.
«Вивідує… знов випитує. Певно, хоче випитати, чи поважаю я начальство… Треба стерегтись»,-подумав Ломицький.
І він почав хвалити свого начальника, але так хвалив, що аж перехвалив на один бік.
Марта Кирилівиа знов розговорилась, але Ломицький примітив, що тон її розмови вже був інший, холодніший, як ті фарби в малюванні, котрі кладе маляр на густі затінки під скелями та під високими горами. Він тільки ждав, поки вийде Маруся, щоб попрощатись. Маруся вийшла. Ломицький встав і почав прощатись. Марта Кирилівна подала йому руку і ще холоднішим, неначе льодовим, тоном промовила:
Сподіваюсь… Що ви в нас… не останній раз? – Але в думці вона гаряче бажала, щоб то був останній раз, були останні його одвідини.
Маруся провела Ломицького в прихожу. Ломицький раденький вертався додому. Марусина мати побалакала з ним веселенько, любенько і навіть просила заходити. Тільки чогось остання її гостра фраза все чулась та лунала в його вухах, як вороняче крякання, неприємна, роблячи різніння в її прихильній до його розмові. Ломицького встріла Христина і все дочиста випитала в його. Вона зацікавилась його романом, бо була дуже охоча й ласа до таких романів та романічних пригод.
«Цікаво було б розворушити роман і самої Марти Кирилівни. Я ж знаю її давній роман з Бичковським, як-то кажуть, од дошки до дошки. Бичковський оце швидко буде в брата в гостях. Покличу я в гості і Марту Кирилівну. Вони не бачились вже, може, років з п'ятнадцять. Як-то вони тепер стрінуться?» – подумала Христина.
IV
Через тиждень Христина зайшла перед обідом до Марти Кирилівни.
– Марто Кирилівно! Я оце забігла до вас по маленькому ділу,- сказала Христина.
Марта Кирилівна так зацікавилась, що забулась вхопити в руки свою недоплетену панчоху.
– За яким ділом? – спитала вона.
– Даю вечір в брата. Нудьга мене бере така, що не знаю, де дітись. Заходьте до мене! Пограємо в карти.
– Спасибі вам. Але я не люблю карт: це забавка не поважна – не пристає до лиця поважним старим людям,- сказала Марта Кирилівна.
– От і вигадали. Які ж ви старі? То це й я вже стара, по вашому, чи що?
– Ви – що інше: вам ще можна й заміж вийти. А я знов що інше,- сказала Марта Кирилівна і зробила поважну міну.
– Як же то ви «що інше»? І мені можна ще вийти заміж, і вам можна. Ми ж однолітки або коли ви ще й не молодші од мене.
– Молодша… на шість місяців, вдається,- обізвалась Марта Кирилівна.
– От бачите! Вам саме заміж йти вдруге. А я накликала женихів і для себе і для вас.
– І годі вам! В вас все жарти,- крикнула кокетна Марта Кирилівна.
– От побачите! Накликала я і вусатих, і бородатих, і сивоволосих, і лисих, як облизаний макогін!-говорила і разом реготалась Христина.
– О, цур тим лисим та сивобородим! Цих я не хочу. Цих беріть собі! – говорила й реготалась і собі Марта Кирилівна.
– Нехай буде й так! Я візьму й лисих. А сивобородих складемо в архів та й двері запечатаємо: цих і я не хочу. Я накликала таких Юпітерів Олімпійських, що ви з дива вмрете або… або… заміж підете,- тріщала й реготалась весела безробітня удовиця.
– Коли накликали Юпітерів, то вже прийду та подивлюсь на ваш Олімп, хоч скажу вам, що вважаю на усіх тих Юпітерів і Аполлонів як на варварів та деспотів,- сказала Марта Кирилівна вже з поважною міною.
– Не бійтесь! Прийдете, побачите і зміните свою неправдиву думку. Юпітерів в мене на картах буде доволі. Треба до їх і Юнон та Діан, а то, чого доброго, без Юнон мої Юпітери порозбігаються та з нудьги повтікають на Олімп,- сказала Христина.
– О, ви – так правдива Діана! А з мене яка ж там Діана?- обізвалась Марта Кирилівна, ще й губи закопилила, але все хитренько поглядала на Христину. Вона ждала, що на це скаже Христина.