Над Чорним морем – Iван Нечуй-Левицький

Легенька м'яка рука тихо впала на Комашкове плече. Він увесь кинувся, як кидаються дуже нервові люде. Перед ним стояв Мавродін. Він зняв солом'яного бриля й обтирав піт з лоба та пригладжував гладенько причесані виски, ще мокрі після купання.

– Чого це ви задумались? – тихо спитав Мавродін.

– Хіба ви не знаєте, за що я думав? – обізвався Комашко. – Хочу не думати за неї і все-таки думаю: вона ніколи не сходить з моєї думки: неначе якісь чари наслано на мене.

– Нема? – спитав Мавродін.

– Нема! – Жду, жду, не діждусь. Може, вона передумала й не поїде з нами на Малий Фонтан, – промовив Комашко.

– Шкода буде, – сказав Мавродін і сів на лавці попліч з Комашком. – А вже б час їхати, поки не вдарила спека, – сказав Мавродін трохи згодом.

Тим часом в сквері між акаціями замиготів білий круглий бриль Аристида Селаброса. Бриль то зникав за купами кущів, то знов виникав між акаціями. Довга біла стьожка, обвита кругом бриля, спускалась кінцями на плечі і метлялась од швидкої ходи. Селаброс ходив по алеях і кидав гострими очима по доріжках в сквері, швидко повертаючи свою кучеряву голову на всі боки. Він виглядав Мурашкову. Мурашкова з'явилась на кінці алеї. Селаброс побіг до неї назустріч. Він взяв її за руку й так міцно здавив, що вона насилу здержала крик. Мурашкова почутила, що його рука була гаряча й трусилась. Селаброс був палкий, як присок, ще й до того дуже опришкуватий на вдачу.

– Чого ви приїхали в Одес? – спитала вона в Селаброса трохи сердито.

– Щоб подивитись на вас. Я день не бачив вас в Кишиневі й трохи не вмер, – промовив Селаброс, дивлячись на Надежду Мурашкову палкими очима.

– Вертайтесь зараз додому! – сказала Мурашкова спокійно, але твердо.

– Не вернусь; буду доти тинятись по Одесі, доки ви тутечки будете, – сказав Селаброс, дивлячись на Мурашкову палкими очима. – Я вмру, як вас довго не бачитиму.

Мурашкова трохи стурбувалась од тих палких слів, в яких виявлялось невдержане палке серце.

– Не ходіть за мною слідком. Люде кмітливі: почнуть кмітить та прикмічать; мене ославлять, – тихо обізвалась Мурашкова і не пішла, а побігла на доріжку скверу на прогалини, звідкіль було видно людей.

Аристид пішов мерщій за нею слідком, наздогнав і вхопив за руку; в його рука трусилась, неначе в пропасниці.

– Буду ходить за вами, буду ловить ваші сліди, бо згорю од жадання, як не бачитиму ваших чорних очей, – тихо промовив Селаброс. -Де будете ви, там буду й я!..

– Пустіть мене! Не мордуйте мене надаремно! Я в Одесі не сама, а з знайомими, без матері, – сказала Мурашкова.

– Нащо вам мати? Ви людина самостійна. Ви вже не дитина, – сказав Аристид, і в його словах почувся голос деспота. – Киньте ці дитячі погляди. Ви маєте право жити по своїй волі, вволяти свою волю. Ви самостійна людина, хоч ви й дівчина, – сказав Аристид.

– Але я все-таки женщина. Моя репутація…

– Не вважайте на ту репутацію. Ви людина сьогочасна, ліберальна. Киньте старі забобони, хоч годину поговоріть зо мною, хоч одну хвилинку! – благав Селаброс, і в його очі одразу стали тихі, м'які, ласкаві, благаючі.

– Не можу, не можу, – тихо шепотіла Мурашкова.

– Киньмо оцю гулянку, ходім над море, будемо гуляти вдвох над морем; ти надивишся на море, нап'єшся щастя, кохання. Ми наймемо човен, сядемо й попливемо далеко-далеко од людей на море! Уп'ємось поезією моря, поезією серця насамоті, в тиші, поезією без слів, як піснею без слів, – благав Селаброс.

– Цитьте!.. Ондечки наші знайомі, – зашепотіла сливе нишком Мурашкова й хутчій пішла до тієї лавки, де сидів Комашко з Мавродіним. Селаброс зостався сам.

Незабаром на сквері з-за купи зелених кущів виникла висока постать Сергія Бородавкіна. Поруч з ним йшла його сестра, Христина Степанівна Милашкевичева, така заввишки, як і її брат, тілиста, аж огрядна, з довгувастим рум'яним лицем. Здавалось, ніби два монументи зійшли з підставок і гуляли по сквері. За ними слідком йшли чотири немолоді брюнети. Бородавкін таки не втерпів: накликав на гулянку цілу метку своєї компанії залізнодорожних урядовців. На урядовцях були багаті убрання; на пальцях лисніли золоті перстні з діамантами. І Бородавкін і його товариші були бліді, заспані. По їх сонних очах було знать, що вони цілу ніченьку пили, гуляли та в карти грали. Бородавкін і його сестра прийшли на збірне місце й поздоровкались з усіма. Брат ніс в руці кошик, накритий хусткою; сестра держала в руці чималий вузел, завинутий в папір.

– А от і ми! та ще й не з порожніми руками! – весело промовив Бородавкін.

– Що це таке в руках в вас?-спитав Мавродін в Бородавкіна, лапаючи рукою кошик.

– Пляшечки з пивом та з вином, – одказав Бородавкін. – А ви думали, що я, надісь, прийду з порожніми руками, як оце ви?

– Бач, які звичайні кавалери! Самі йдуть гуляти, а мене й не запросили. Хіба ж я не дама, та ще й не молода? Не забувайте, що я удовиця, та ще й непогана, – весело защебетала Христина Степанівна.

– Знаємо, знаємо й не забуваємо, – обізвався Комашко.

Христина Степанівна вже давненько стала удовою. Вона втекла од свого навісного батька через вікно вночі й потаєнці повінчалась з сусідом, дідичем Милашкевичем. Через годів десять вона зосталась удовою, сама хазяйнувала, доки їй не остогидло. Не маючи дітей, вона згодом потім продала землю, поклала гроші в банк і жила собі, як вільна пташка, взимку – в Одесі, або в Києві, або в брата, котрого вона дуже любила, а влітку вона, як степова пташка, переїжджала з села в село до своїх родичок. Її усі любили за веселу вдачу, за жарти. Вона вміла дуже добре грати на фортеп'яні, співала непогано, любила театр, мала поетичну душу, але була безробітна людина й не мала ніякісінької поважної ідеї в голові, ніякісінького напрямку, навіть не мала й потягу до чогось вищого, ідейного. Усякі ідеї та принципи були задля неї нудні та морочливі для голови. Зате ж вона любила веселе життя й веселих людей. З знайомими паничами вона жартувала, зачіпала їх, смикала, торсала й навіть трохи не боролась з ними. Панни скоса поглядали на неї через те, що вона любила пустувать, але любили її й приймали в своє товариство. Христина сама себе звала здичілою інституткою. Весела та завжди бадьориста, вона й кошик з пляшками й закуски купила за свої гроші.

– Чого ж це вас так мало? – спитала Христина в Комашка. – Я на тому Фонтані вмру з нудьги з самими вами. Де ж ваші панни?

– Ще не прийшли, а може й не прийдуть, – обізвався Комашко і з тими словами похилив голову.

Він вже не чув, як щебетала Христина, і все неначе бачив свою дорогу Саню в кишиневському садку весною, в густій алеї з акацій саме в цвіту, де він побачив її вперше. От Саня ніби сидить в садку поруч з Мурашковою в білому убранні, гарна й ясна, як весна. Через зелений лист акацій, через білий пахучий цвіт ллється сонце й падає золотими плямами на її русяву голову, обсипає її всю зеленуватим сяйвом. Вона сидить, мов Дніпрова русалка, поруч з чорнявою грецькою наядою, неначе тоне в зеленому світі й манить його до себе тихими блакитними очима та ясними кучерями.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: