Над Чорним морем – Iван Нечуй-Левицький

– Війна – діло нікому не потрібне, а працювати для науки й ми здатні й змогли б, якби пак нас з давніх-давен пускали в університети, – сказала Саня. – Ми цікавіші од вас і не всі любимо тільки справляти балачку про квітки та вишивання.

Од такого різкого слова всі замовкли, неначе води в рот набрали. Фесенко спустив очі й кокетно схилив голову, неначе соромлива панна.

– Коли так, то нам зосталося тільки зійти з сцени, – сказав Фесенко і з тими словами театрально оступився й сів на лавці трохи оддалік од паннів.

– Час би вже й поснідать, – обізвався Фесенко, – буфет тут непоганий. Коли ваша ласка, я прошу вас на снідання, – промовив він, обертаючись до паннів.

Панни подякували й не схотіли йти снідать. Фесенко мусив йти снідать сам. Після його одходу панни стали веселіші й заговорили між собою. Паничам стало якось вольніше; вони не дуже йняли віри Фесенкові й з неохотою приймали його до свого товариства.

– А ви, Вікторе Титовичу, як думаєте за наше жіноче питання? Чи правду я казала, чи ні? – нагло спитала Саня в Комашка.

– Ваш погляд зовсім правдивий. Не кожна дівчина виходить заміж, не кожна й бажає вийти заміж, якби мала свій засіб або мала право на службу будлі-де: чи в школах, чи в канцеляріях, – обізвався Комашко.

– Правду ви кажете! Я думаю, що навіть заміжня женщина повинна мати таке право на свободу, як і чоловіки. Та воля скована якимись стародавніми звичаями. Я веду жіноче питання ще далі й вимагаю і в держави такого права для женщин, яке мають чоловіки.

– Ваша правда, – сказав Комашко. – І я стою поперед усього на тому, щоб женщина була вольною громадянкою.

– Я й без того громадянка, бо лечу, куди схочу, – обізвалась Христина Милашкевичева.

– Бо добрі крила маєте: одно лежить в державному банку, а друге в земельному, – сказав Селаброс. – Ви з такими крилами справді вольні, як птиця; тим-то ви й космополітка. За це я вас хвалю. Для вас нема ні рідного краю, ні народу, ні національності: ви нашого поля ягода.

– А мені здається, що вільні крила – крилами, а все-таки було б краще, якби крила держались грунту: хоч народності й національності й не заносили вас дуже далеко од рідного краю, – обізвався Комашко й скоса глянув на Саню. Саня переглянулась з Мурашковою.

– Це в наш огород, – сказала удова й осміхнулась.

– Так, бачте, прийшлося до слова, – сказав Комашко. – Людина без національності, як дерево без коріння: воно зачучверіє й всохне.

– Я поважаю ваш погляд, але знаю, що націоналізм часом доводить до темних проявків, до воєнщини, до бісмарковщини, – сказала Саня.

– Як у кого. Не думайте, Олександре Харитонівно, що я встоюю за такий націоналізм. Наш націоналізм – то свобода, прогрес, гуманність: це націоналізм новий, а не націоналізм давнього староття; він виступає з великою толерантністю до інших народів та до усякої віри, стає за маси, за народ. А щоб служити чимсь народові, треба доконечне промовляти до його його ж мовою, бо як же він нас зрозуміє? Ви стоїте за народ? – спитав Комашко в Сані.

– За народ повинна стати… хоч я за це якось мало думала, бо мало свідома в цій справі: але я встоюю й за вічні ідеї добра, правди, просвіти. Ці принципи вселюдські й всесвітні! – аж крикнула Саня. – Тим-то я й космополітка.

– Авжеж всесвітні, їх зрозуміє кожний народ, де б і коли б він не животів, – обізвалась Мурашкова.

– Невже ви думаєте, що я держусь інших принципів, що я йду проти свободи, добра, честі, просвіти? – сказав Комашко. – В цих принципах і я космополіт.

– Я вже доволі знаю вас і цього не думаю, але мені здається, що націоналізм – діло давнє, старе, що через його повстає тільки колотнеча між народами й державами, – говорила з досадою Саня.

– Ні! Не через те. Націоналізм – то вічна форма, в якій з'являтиметься й ростиме людське живоття на землі; це грядка, де сходять і ростуть усякові високі космополітичні ідеї, але народи вже й тепереньки не змагаються і не будуть змагатись через те, що вони належаться до іншої національності. Б'ються тепер не народи, а королі, дипломати та генерали.

– Ми, бачте, зросли в городі, не знаємо народу. І трудно любить те, чого гаразд не знаєш, – сказала Саня.

– Любіть принцип, полюбіть ідею. Майте віру в ту ідею, і ви її полюбите. Пішов же за неї в огонь Галілей. А чи він же бачив, що земля крутиться, а сонце непорушно стоїть? – сказав Комашко.

– Гм… – сказала Саня й задумалась.

– Я стою за космополітичні ідеї, – сказав бундючне Селаброс. – Тільки вони варті просвіченої людини, а все інше то нікчемна річ, нісенітниця.

– Не забувайте, що космополітизмом таки часто в нас прикривається лінивство та апатія, щоб викрутиться од діла, од праці для свого краю. Знаємо ми такий космополітизм, що згорне руки та и сидить, надувшись, як жаба в болоті, – сказав Комашко. – Обов'язки космополітів щодо праці вселюдської часто бувають дуже неясні, гаразд неомежовані.

Селаброс надувся. Він і справді любив більше од усього язиком клепать за ліберальні космополітичні ідеї, а до діла не квапивсь…

– Що ж робити, щоб зробить будлі-яку користь краєві й народові? – спитала Саня.

– Робіть так, як я зробив, – обізвався Мавродін. – Я по батькові грек, по матері українець. От я й пристав до місцевого українського народу, бо знаю його мову, полюбив його за поетичну вдачу й ладен стать до служби йому. Наша інтелігенція в надморських наших городах – то якісь оази між українським народом, але не ті веселі оази Сахари, а лучче сказати – оази піску та каміння серед плодючої та родючої ниви. Інтелігенція з чужим для краю книжним мертвим язиком, похожим на латину середніх віків, непотрібна нікому в краю; окрім правительства, для обрусіння та усякої централізації.

Саня й Мурашкова замовкли й задумались. Тим часом з-за кущів вийшов Фесенко, обтираючи хусточкою свої малинові лиснючі губи. Фесенко розчервонівся. Він одчепив пенсне. Круглі карі здорові очі блищали од доброї порції пива. Він був схожий на гарного тигра, що тільки що з'їв між кущами ситеньку козу, встав і облизував та обсмоктував червоним язиком гарячі губи, обмазані гарячою кров'ю.

Усі знов розбалакались і не могли вдержатись навіть перед Фесенком. Знов почалась гаряча розмова за теорії та принципи, яка дуже цікавить молодих просвічених людей і до якої такі байдужні старі люде. Молоді розгорілись, розбалакались. Чисте морське свіже повітря розворушувало нерви, розбуджувало й бадьорило думки. Слова: народність, космополітизм, національність, добробут, українське письменство, честь, правда – сипались, неначе бризки з фонтану.

Більше за всіх говорив Комашко. Саня слухала й задивлялась на Комашка. Він зацікавив Саню, й вона незчулась, як її думка приставала до його думок, ріднилась з ними якимись потайними стежками, як морська піна змішується докупи з бризками морської хвилі.

– Не треба забувать і за українську літературу, бо література – це теж сила, що піднімає народ, – сказав Комашко.

– Це ви закидаєте за мужицьку літературу та за мужицьку мову? – обізвався іронічно Фесенко, поглядаючи на Комашка злими вирячкуватими очима. В очах засвітилась злість. Мстивість та зависність наклюнулись в серці. Він дивився спідлоба, якось по-вовчому на Комашка.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: