– Діду Хтодосю, гов-в-в! гов! гов!
– Паничу, гов-в! – аж реве дід Хтодось, бо знає, що я жартую. Він і собі жартує.
Його голос в темряві й тиші знов загув, мов труба, й увірвався далеко під кручею. Мені стає смішно.
– Діду, гов! – кричу я втретє.
– На цей вечір доволі! Нехай ще на завтра! Завтра а мішком, сьогодні з торбинкою! – гукнув до мене дід.
– Діду! Ви звідсіль коло вогню схожі на дикого індійця, – кричу я.
– Брешеш-бо, паничу! Дикі люде песиголовці, з одним оком на лобі, а в мене, хвалить бога, обидві баньки цілі, поки якийсь становий не виб'є, – кричить дід, а я регочусь, бо мені смішно, що дід плете якусь нісенітницю, невідому в географії.
– Песиголовців з одним оком нігде в світі немає, – кричу я до діда. – Хіба ви, діду, бачили песиголовців?
– Бачити на свої очі – не бачив, а чув. Кажуть, десь вони живуть за морем та людей їдять, – обізвався дід. – А в книжках як же пишуть?
– Пишуть, що немає! – кричу я. – Є люде червоні, чорні, жовті, жовтогарячі…
– А може й зелені є? – кричить дід і регочеться. – Мабуть, і книжки часом брешуть, – гукає до мене дід. – От чорні люде так дійсно є. Я сам на свої очі бачив в Одесі: арапами звуться; причепи хвоста та роги, то б готовий чортяка.
– В Америці живуть червоні дикі люде; їх звуть індійцями, – кричу я до діда.
– Коли ж вони червоні? Чи тоді, як варені, як-от, приміром, раки, чи й сирі червоні! – обізвався дід з жартом.
– І живі червоні, – кажу я.
Знов закукував сич: кукував, кукував! Дід передражнює сича тоненьким голосом: «Кукував», «кукував!» – дійсно, наче кричав сич. Я регочусь з усієї сили.
– Діду, кажіть казки! – кричу я до діда.
– Цебто звідсіля? Ну та й непоміркований ти хлопець! – обізвався дід. – Цебто: кажи казки в Бендерах, а я буду слухати в Акермані! Нагавкався б дід таки добре! Нехай же прибіжить з забродчиками Бровко, то я йому загадаю казати тобі казки; той тобі може й гавкатиме звідсіль.
Курені стояли од печі таки далеченько. Дідові й мені треба було таки добре напинатись, щоб перегукуватись. І мені не хочеться вставать та йти до діда. Мені гарно лежать на спині в теплі й дивитись на небо, дивитись здалеки на багаття, на освіченого, ніби прозорого діда. І на кого це схожий дід Хтодось? Десь я бачив такого чи, здається, читав про такого здорованя, старого козарлюгу, що й кінь під ним вгинається. Ага! Гонта. Ні, ніби Залізняк… Я вже тоді прочитав Шевченкового «Кобзаря». Ні… Тарас Бульба! – майнуло в мене в думці. І я згадав, як вчитель читав нам в класі уривки з «Тараса Бульби», ті розкішні картини, що раз прочитаєш і повік не забудеш.
Знов плутаються в голові мої думки, як риба в мережі. Тараса Бульбу поляки розп'яли на старій вербі, десь там вгору далі над Дністром і підпалили вербу. Я дивлюсь на вогонь в печі, на освіченого діда коло печі, дивлюсь довго-довго і ніби бачу прочитані страшні події на Україні. Бачу вогонь під вербою. Верба палає внизу; полум'я червоними язиками лиже Тарасові ноги. А його лице, високе чоло гордо й зневажливо підняте вгору. Очі горять, як огонь. Він дивиться на широкий степ за Дністром, де б'ються козаки з ляхами, подає голос, правує козаками, не почуває муки. І мені ввижається ще страшніша подія. Ніч темна, зоряна. Горить ціле місто, не то Сміла, не то Умань, горить Дубно. Місто на горі. Огонь, дим, пекло! Кругом пожежі чорніють високі зубчасті мури, башти. А за мурами палає, аж клекотить огонь. Дим летить під хмари, закриває зорі. Видно, як удень, пологі луки, річку, далекі села, церкви. Білі голуби в'ються над огнем. Одчиняються брами. Виходе польське військо. Військо веде Андрій, зрадник, син України, син Тарасів.
Я почуваю в душі, що ненавиджу Андрія й ладен вбити його. Козаки наступають на ворога, б'ються. Люде падають. Кров ллється й тече течіями, слизить по траві. Я ладен стати з козаками й битись з ворогами. Почуваю, що ненавиджу ворогів. Але бачу ріки червоної, запеченої крові, бачу поле, вкрите трупом. Мені стає страшно, мене бере жаль. Як був я маленьким, я не міг дивитись на рани, на кров, не міг дивитись, як ріжуть птицю, як вона зарізана тріпається на траві.
Я одвертаю очі на другий бік, неначе задля того, щоб не бачити тих страшних подій, пожежі й крові. І бачу, за лиманом неначе десь далеко-далеко щось займається. Та ясна пляма на небі здається мені одлиском передуманих страшних картин. Прислухаюсь, – дід Хтодось, пораючись, затягує тихо якоїсь пісні, неначе нишком промовляє голосом. Пісня смутна-смутна, як горе. Мабуть, вона пригадувала дідові за якісь-то пригоди в його сумному житті. Мені трохи чудно, що веселий дід співає такої смутної пісні.
– Діду, а нуте втніть веселішої, бо ця щось дуже смутна! – гукаю я.
– А ти й чуєш? А якої ж тобі? Може, про Саву Чалого? – гукає дід.
– А хто ж то був Сава Чалий? – питаю я в діда.
– Був велике ледащо. Був козак запорожець, та зрадив козаків, пристав до ляха! – гукає дід.
– О трясця його матері! – кричу я до діда. І я почуваю, що зненавидів того зрадника, як і Андрія.
– Ото з таких-то Чалих і виходять ті, що найгірше б'ють. Адже ж і той полковник, що мені колись вибив зуби ломакою, був з Чалих! – гукає дід, бо дід часом різав правду просто в вічі.
– Діду Хтодосю! он щось горить в степу. Чи не скирту хліба хто підпалив в степу? – кричу я до діда.
– Вчишся ти в школі, та, як бачу, небагато тямиш, – гукає до мене дід. – То місяць сходе.
З чорного степу висовується здоровий червоний місяць, неначе закрадається, щоб заглянути в лиман. От він викотився над степом, здоровий, як діжа, червоний, як жар. А з лиману, з-під чорної низької смуги берега, викотився другий, такий самий. Я забавляюсь ними. Стоять два місяці, неначе пара золото-червоних коліс. Постояли вкупі, неначе наговорились, мов які приятелі, та й розійшлись, як вороги: один вгору, другий наниз. Швидко поплив місяць по небі. Я слідкую за ним очима. Я бачу, як він плавко, велично, наче лебідь по воді, пливе вгору та вгору. Світ палає на верхи круч, на верхи гір. Гори ніби виглядають з темряви. Верби стало видно од верху до низу. Світ освітив всю Дністрову долину. Тільки чорна смуга попід кручами в'ється понад очеретом, як чорна гадина. От місяць заглянув в середину лиману, і од місяця до берега простяглась неначе довга-довга стежка, посилана золотим піском.
– Діду Хтодосю!-кричу я до діда.
– А чого там звеш? Щоб не забутись, як мене звуть?
– Чи ви бачите, яка ондечки стежка простяглась од місяця до берега? – гукаю я до діда.
– По тій стежці русалки ходять в ліс по горіхи, – гукає дід. – Не дуже лишень задивляйся на ту стежку.
– Чому так? – питаю в діда.
– Бо русалки заманять тебе в лиман на дно до себе на вечерю.
– А я їм по морді дам! – жартую я.
– Ого! Як становий нам давав?! Над русалками станових нема: їм добре отам в лимані, – гукає дід.
– Чи швидко вернуться забродчики? Я вже їсти хочу, – гукаю я до діда.
– Підожди! бо риба сьогодні ловиться, неначе її русалки гонять в мережі, – гукає дід.
На лимані десь далеко-далеко замиготіли золоті хвильки. Ген-ген чорніють якісь темні цятки й наближаються: то либонь пливуть на човнах забродчики. І справді: од човнів по обидва боки розходяться все ширше та ширше смужки, неначе золоті шнурки. От човни наскочили на золоту стежку. Стежка ніби поламалась колінцями, заколивалась, загойдалась, Золоті шнурки обплутали її, поперетинали.
Човни пристали до берега. Я схоплююсь з місця й біжу до печі, над кручу. Духота зовсім спала. Свіжість потягла з лиману. Запахло берегом, вогкістю, запахло мокрою рогозою, мокрим очеретом, лозами, водяним баговинням.
Рибалки обсіли кругом печі, потомлені, мокрі. Робота була важка. Риба ловилась добре. І не просять мене читати «Катерину» або «Наймичку». Зате ж дід Хтодось розговорився… Розказував, як він ще парубком втік од лихого пана, як став на роботу в Акермані, як один лютий полковник впіймав його і посадив в тюрму, як вдарив його по зубах палицею, розмізчив губи і вищербив два зуби. Я бачу широкий шрам на дідовій губі, бачу його щербаті зуби. Розказує дід, як він утік з тюрми, перевізся за Дунай в Добруджу, як жив, бідував, рибалчив…
Я слухаю його повість, як цікаву казку… І скільки тих казок було не розказують забродчики, сидячи коло кабиці. І з того часу моя душа стала за діда Хтодося, за народ. Мене не тягне вгору, не манячить передо мною слава, багатство, панство. Мої симпатії пішли вниз, до діда Хтодося, бо… хто лежить на споді, тому найгірше достається, того усі душать. І як часом було батько обижає забродчиків чи на харчах, чи на грошах, я не любив в той час рідного батька, бо знав, що він робить не по правді.