Над Чорним морем – Iван Нечуй-Левицький

«Буду вчитись співати або грати; я люблю музику, – ворушилось в моїй думці. – Або вивчусь лучче малярства, буду малювати; змалюю ту красу, що в небі, що на лимані, – думав я, – або… буду писати вірші, складу віршами книжку, таку, як «Катерина»… Напишу про діда Хтодося… про безщасних, прибитих бідою… Про їх, про їх!» -ворушиться в мене далі думка. Я почував, що когось люблю… Люблю чиїсь пишні карі очі; десь я либонь бачив ті очі, – пригадую я собі. Люблю діда Хтодося, люблю рибалок й усіх людей, люблю оте розмальоване небо, отой блискучий, квітчастий лиман… Чую рай в своїй душі, хочу, щоб і для всіх був рай… Дід помолився богу й обернувсь до мене.

– А що, паничу! зайшов сюди випадком з бурлаками! А чаю в нас нема. Біжи, напийся чаю з лиману та закуси житнім хлібом, поки я снідання зварю, – каже дід Хтодось.

Я купаюсь в лимані. Мені гарно, здорово, весело. Я не виходжу, а вибігаю на кручу, беру окраєць хліба з сіллю. І мені той житній хліб здається смачнішим і тривнішим од усіх потрав.

Минуло чимало часу… І я забув і за пущі феваїдські, забув за Америку. Я знайшов свою Феваїду, свою Америку – то мій рідний край. Україна й народ. Нам одмежовано клапоть рідної ниви. І будемо працювати на їй і для неї. Що ми доброго зробимо для неї, то зробимо й для людськості, бо ми частка людськості. В цьому й ми космополіти», – сказав Комашко, обернувшись до Сані.

– Правда ваша, правда! – обізвалась Саня. – Я бачу, що мої пересвідчення ще не зовсім стиглі, неповні й неясні, – і вона почутила, що під нею грунт космополітизму захитався, як хистка кладка.

І вони обоє несподівано спинились і стали. Перед ними стояли високі скелі, наче стіни. Скелі тут закручувались, дійшли до берега й заставили стежку.

– От і перейшли увесь Фонтан, а я й незчувся й не зоглядівся: так я оце заговорився, – сказав Комашко.

Вони повернули назад. Стежка спускалась в глибоку вузеньку долинку чи балочку.

– І цеї балочки я не примітив. В доброму товаристві мені здавалось, що я все йду по рівному, – сказав Комашко.

– І я не примітила цеї долинки. Чи ти ба! все вас слухала, – сказала Саня й зареготалась.

«Ішов би я з тобою в житті й через гори, через долини і не примітив би їх», – подумав Комашко.

– Будемо засівати свої рідні лани золотим насінням просвіти, широкої культури, будемо дбати якомога за добробут краю й народу. Будемо пересаджувати на свою ниву космополітичні вищі ідеї. І виростуть в нас люде… І десь знайдуться інші діячі; і будуть мирно і щиро працювати для своєї нації, для свого народу, – сказав Комашко. – Я гаряче бажаю, щоб настав той час, коли дві ворожі армії зійдуться та й розійдуться, не схотять битись; коли вони випхнуть вперед своїх генералів та дипломатів та й скажуть їм: «Стріляйтесь, бийтесь самі, коли маєте смак до війни, а ми підемо додому, до батьків та жінок, до дітей, до плуга, до книжки», – сказав Комашко.

– О, цього довго доведеться ждати, – обізвалась Саня. – Життя й людська історія – така штукована, така складна річ.

– В кожній людині, одколи світ животіє, сидить трохи чорта, трохи й бога або в декого й багато бога; і той бог вижене колись чорта та й прожене його на очерета та болота, – сказав Комашко.

– Це правда, але є й такі люде, в яких сидить тільки сам чорт з рогами, з хвостом та з пазурями, – сказала Саня.

– Це я знаю: є й такі, в яких добре вгніздився чорт у фраку, або в одежі з шовкової чесучі, в пенсне, в рукавичках, прилизаний та причесаний, – сказав Комашко й зареготався, бо він натякав на Фссенка.

Саня догадалась і собі зареготалась.

– Таких людей, в яких сидить цей чепурний, прилизаний чорток, є таки чимало. Це тигри та пантери людського плем'я. Ці тигри бувають і просвічені, й по-європейському делікатні, й навіть бувають вчені… пишуть вчені книжки… Оці найстрашніші для культури, прогресу та просвіти! Подумайте собі, що бенгальські тигри покористувались би орудниками європейської культури… Якого-то лиха вони б накоїли… Ой-ой!

– Знаю, знаю! – сказала Саня. – Ці тигри стережуть ту цілющу воду просвіти і добробуту; самі п'ють, а другим не дають…

– То вкрасти б од їх цілющу воду! Нехай стережуть порожню криницю, – сказав Комашко. – Це одно добре злодійство, яке я знаю в світі: це злодійство Прометея, що вкрав огонь з неба і дав його людям.

– А як вкрасти, коли в їх сила? А замків, а сторожів скільки? – сказала Саня.

– То обернути тигрів в овечок. Це довге, загайне діло, бо моральна хороба в їх задавнена, але… але… гуманізм потребує такої системи. Треба так провадити діло, щоб їх зосталась велика меншість, щоб зосталось їх тільки чортам на насіння. Тоді сила буде не в них.

– Поки сонце зійде – роса очі виїсть, скажу я з погляду свого космополітизму. Діло гуманітарно-загайне, а деспотизм тим часом і нас покраде… поки ми викрадемо в нього культуру, – сказала Саня. – Я сусід наших знаю: між ними хмари, густі хмари яструбів, а голуби щось не показуються. А що буде, як ми станемо овечками, а вони зістануть вовками?

– Не думаю, щоб так було. І сусіди – люде, і вони золись повинні стати правдивими людьми і покинути вовчі норови, – сказав Комашко. – Будемо працювати і ждати. Простягнемо до них руку. А не подадуть нам руки, тоді… Вони будуть винні, як і тепер винні перед нами. Тоді Україна заспіває іншої пісні.

Саня мовчала.

– Щасливий день випав оце мені. Тим-то я так і розговорився за щасливі дитячі літа. Тепер і вільний час, і поезія од моря, і добре товариство. Добре товариство – велика річ в житті: є з ким поділитись думами, щиро побалакать. Добрий товариш часом лучче за рідного брата, – сказав Комашко.

– Ви сказали за добре товариство… – тихо обізвалась Саня. – Ви сказали правду. Якби в мене не було доброго товариства, то я б давно зачевріла, а може б і душею загинула, – сказала Саня, і в словах її почулась жалість.

– Хіба ж вам так важко жити на світі? Ви такі молоді, любите науку, просвіту, дбаєте за те, щоб добути собі ясних пересвідченнів, працюєте в школі коло розвитку дітей. Невже цього всього вам мало? – спитав Комашко.

– Моє життя в сім'ї дуже важке. Хіба ви не примічаєте, що мачуха мене не любить? – сказала Саня.

– Я думав, що вона до вас тільки не дуже прихильна, та й годі, – сказав Комашко.

– Мачуха мене зненавиділа, щиро любить тільки свою дочку. Родилась вона й зросла коло Кам'янця між польськими дідичами: її батько був небагатий дідич, родом українець. Од дідичів панів вона набралась аристократичного панського духу, та ще й свого дечого доклала. Вона мене й свою дочку держить в неволі, неначе в тюрмі, слідкує за кожним моїм ступенем, мов справдешній шпигун. Настане вечір, вона замикає мене й сестру в горницях. Ні однісінька книжка не доходе до моїх та сестриних рук без її цензури. Я вдень утікаю до Мурашкової, і тільки там ми собі начитаємось і наговоримось досхочу. Мачуха перевертає, переглядає мої й сестрині столики, ліжка, скриньки, нишпорить по кишенях. Вона консерватистка, навіть обскурантка, ненавидить нові ідеї, молодих нових людей, любить польську мову, ледве стерплює великоруську, не любе української, забороняє й нам і навіть слугам слово сказати по-українській. А як вона мені допікає словами! Яку обиду терплю я од неї щодня, щогодини! Якби не батько та не товаришки, мені хоч на світі не жити.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: