Над Чорним морем – Iван Нечуй-Левицький

– Прощавайте! Прощавайте, кавалери й дами! Нема часу байдики бить. Мене жде діло, але я через якусь годину вернуся: з вами так приємно гаяти час, – сказав Селаброс, поглядаючи на Мурашкову, й побіг бігцем стежкою поміж камінням.

Тільки що він трохи одійшов, назустріч йому вибігла з-за скелі жінка Бородавкінова, невисока, огрядна дама, повновида й гарненька. Вона впізнала Селаброса й кинулась до його.

– Куди це ви? – спитала вона в Селаброса.

– За ділом в місто! – крикнув він і хотів поминути її.

– Не пущу! вертайтесь! і не думайте їхать! – цокотіла Бородавкіна, не пускаючи його руки.

– Та вже для вас хоч і вернуся на часок, – сказав Селаброс: він нібито хапався в редакцію, але це робилось тільки для ефекту, напоказ.

– А бачте! от таки й вернула вас! – сказала кокетлива Бородавкіна. Селаброс вернувся і провів її до гурту. В Бородавкіної була гарна й повна біла шия. Селаброс любив її шию, задивився на ту лебедину шию й… недоброхіть мусів вернутись слідком за Бородавкіною, забувши й за діло.

– Чи не бачили ви часом мого Сергія Степановича? – спитала вона всіх заразом, швиденько й хватькома подаючи свою маленьку біленьку руку в золотих перстнях на пальцях.

– Он там десь під берестами грає в карти з своїми приятелями, – обізвалась Христина.

Бородавкіна кинулась до берестів. Сергій Степанович липнув на неї очима, здивувався й трохи стурбувавсь. Йому здалося, що вона або з неба впала, або десь з-під землі виникла.

– Сергію Степановичу! Ходи лишень сюди на хвилиночку, щось маю тобі сказать, – промовила Бородавкіна, ледве вдержуючи злість.

Бородавкін знехотя підвівся, хапнув сіртук і подибав слідком за жінкою. Жінка одійшла далеченько од берестів і махала до його рукою. Бідний Бородавкін насилу волік ноги: він ішов, неначе віл на заріз.

– Попався бідний брат! – сказала Христина Степанівна. – Достанеться оце йому на бублики.

Мотрона Титівна Бородавкіна була дочка одеського міщанина, підофіцера. Бородавкін, ще бувши студентом, вподобав її й оженився з нею за її красу, за її чудовий голос. Трошки ідеаліст в молоді літа, він задумав не допустить, щоб часом така перлина, як Мотрона Титівна, не впала в багно й не запагубила себе навіки. Він витяг з багна ту перлину й оженився з нею. За вдачу її він тогді й не думав, і гадки не мав.

– Де ти бродиш, де ти волочишся, волоцюго, п'янице? Ти знаєш, що ми на дачі вже тиждень їмо хліб за позичені гроші! Діти ходять босоніж. Ти швендяєш, гуляєш, а я сиджу над морем в міщанській хаті й пропадаю з нудьги.

Бородавкін стояв і тільки очима кліпав, неначе винний школяр, що несподівано попався в руки вчителеві на гарячому вчинку.

– Я за тобою ганялась скрізь: була і в Бендерах, і в Тирасполі; була і в Кишиневі, – лайливо говорила Бородавкіна.

– Чого ж ти ганялась? Чи ти вдуріла, чи знавісніла? -обізвався Бородавкін.

– Я не здуріла, а от ти, то давно знавіснів. Хіба я оце вперше ганяюсь за тобою по містах? Хіба ж я не раз вже ловила тебе з бендерськими офіцерами в трактирі? А жалування де? Давай сюди гроші! – крикнула Бородавкіна.

– Мотрунцю, серце! не кричи, бо онде люде сидять і почують! Жалування вже нема. Ось зосталось десять карбованців. На, візьми, – сказав Бородавкін і подав гроші жінці.

– А решта де? Чим же ми будемо виплачувати за житло? чим же будемо харчуватись? – репетувала Бородавкіна і совалась до чоловіка з кулаками. – Де ти подівав гроші?

– Пропив та в карти програв, – спокійно одказав Бородавкін.

– Пропив… Чом ти дома не сидиш та все десь волочишся з п'яницями, граєш в карти? – присікалась до його Бородавкіна.

– Ото веселість з тобою сидіти та слухать, як ти гризеш мені голову! їдь додому, бо тебе отут вб'ю! – крикнув Бородавкін несамовито, і в його сірі очі блиснули, як у вовка.

– Не вб'єш! Я закричу на всю пельку! Я нароблю скандалу! – репетувала Бородавкіна.

Бородавкін знав, що вона може це вчинити, і замовк.

Христина догадалась, що вони завелись і за що вийшла між ними колотнеча, прибігла до їх і насилу розвела їх і заспокоїла Бородавкіна. Вона знала, що Бородавкіна любить пограти в карти й побавитись незгірше свого чоловіка, любить кокетувать з мужчинами, зараз взяла її за руку, повела під берести й посадила за карти нібито на місце Бородавкіна.

Бородавкіна сіла за карти на зеленій траві, вгамувалась і забула і за дітей, і за сварку з чоловіком, забула навіть, за чим прийшла на Малий Фонтан. Вона сама програвала чимало грошей в карти. Бородавкін з горя пішов тим часом гуляти понад морем і думав, як би то втекти з Малого Фонтану так, щоб жінка його не вгляділа. Він боявся, як смерті, нудьги з жінкою на дачі на Великому Фонтані й був ладен утекти од неї хоч за Чорне море. Одначе жінка його, граючи в карти, не зводила з його очей, кмітила за ним і була напоготові кожної хвилини погнатись слідком за ним навздогінці.

Бородавкіна переграла одну-другу партію, нічого не виграла, а програла чимало: її взяла за серце нудьга й злість, і потягло до гурту, до веселої молодої компанії, що гуляла понад морем. Тягло її й до гарного Селаброса… Вона страх як любила гарних паничів. Бородавкіна кинула програні гроші й швиденько побігла до компанії вже веселенька та добренька.

– Чого це ви сидите мовчки, неначе школярі в школі? Паничі понасуплювались, напиндючились, не розважають дам, – защебетала вона дрібно. – Давайте лишень заспіваємо хором. Ой море, море! як гляну на тебе, то зараз співати хочеться. Я, бачте, зросла над самим морем. Було вночі чую, як під нашими вікнами стугонить і шумить море, то й не втерплю та й співаю, лежачи в постелі, аж мама моя було гримає на мене. От і тепереньки під нами шумить море, над нами чайки кигичуть. Ой, яка поезія!

Бородавкіна почала співати. Вона співала дуже добре. Її високий дужий сопрано розливався трелями поміж скелями і йшов далеко понад морем. Рибалки попіднімали голови й виглядали з-за скель, махаючи раз у раз удлищами.

Бородавкіна співала й скоса поглядала на гарного Селаброса, прижмурюючи свої темні гарні очки. Наспівавшись досхочу, вона сказала:

– Одначе вже час би й обідати. Я гадаю, кавалери будуть такі звичайненькі, що нагодують дам смачним обідом.

– Добре, добре! Такого соловейка варто нагодувати хоч і паризьким обідом, – сказав Комашко.

– Ще й напоїти шампанським, – додав Селаброс.

– Я шампанського не дуже люблю. Я люблю старе токайське, – сказала Бородавкіна з удаваною великопанською міною.

– Але тут, певно, не достанемо старого токайського, – обізвався позад їх Бородавкін. – Тут тільки пиво дуже добре.

– А ти вже й знаєш, де пиво добре? – сердито сказала Бородавкіна.

– Ого-го! Я знаю, де раки зимують. Ходім обідать, бо я страшенно їсти хочу, – сказав Бородавкін. – Що набрали своїх наїдків, то все дочиста поїли, і все повипивали, і все потріскали.

– Повипивали усе дочиста, а мені нічого не зоставили? – аж завищала Бородавкіна.

– Бо не сподівались, що ти несподівано прибудеш до нас в гості, – сказав іронічно Бородавкін.

Надійшла й Христина з залізнодорожними урядовцями. Всі пішли парами до буфету. Мурашкова якось зосталась позад усіх. Селаброс несподівано вхопив її за руку і, як п'явка, вп'явся в її руку гарячими губами. Мурашкова почутила ніби жар в руці, у всьому тілі й трохи не зомліла.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: