Маня сіла коло матері дуже близенько. Повне тіло аж вилізало та випихалось з-під сукні на шиї, з-під тісних рукавів на руках.
– Чом оце Саня не йде пити чаю? – спитала в дочки Навроцька.
– Не знаю; вона побігла в номер до Мурашкової, – обізвалась Маня.
– О ба! Побігла, ні в кого не спитавши, – сказала з злістю Навроцька.
– Угу, гм, ге! – мимрив старий, запихаючи паляницю в рот.
– Ти, Маню, не вважай на Саню, ніколи не слухай її, бо вона тебе не доведе до добра, – бубоніла Навроцька.
– Я, мамо, тільки вас і тата слухаю і більше нікого, -сказала Маня.
– І добре, дочко, робиш, – обізвалась Навроцька.
– Ого! – промовив Навроцький, вкинувши в рот пів-сухаря.
В той час по дорозі до монастиря йшов Дмитро Васильович Фесенко. Тінь од шовкового сірого зонтика вкривала його широкі плечі й переливалась делікатними сутінками на його рум'яних щоках, на біло-жовтій одежі з шовкової чесучі.
Маня вгляділа його й промовила несамохіть:
– Яка гарна постать!
– Маню! так не личить говорити панні, – тихо сказала Раїса Михайлівна, – вдержуй язика, а найбільше при людях.
Маня замовкла. Вона так зучилась вдержувати язика, що він в неї неначе почав приростать до піднебіння й був напоготові хоч би й оніміть. Вона не вміла навіть гаразд розговоритись.
Фесенко зняв циліндер і поклонився Навроцьким. Він не раз стрічався з ними, був давно знайомий, але ще й досі ні разу не був в їх домі.
– Запроси його на чай, – сказала нишком Раїса Михайлівна до чоловіка, – та тільки надінь на цей час на себе машкару… бо це стороння людина, мало нам відома.
Маня витріщила на матір здивовані очі, не розуміючи, за яку то машкару казала мама. Раїса Михайлівна втямила, що похопилась, і прикусила язика. Навроцький встав з місця, привітався до Фесенка й запросив його до столу на чай. Фесенко тільки того й ждав. Він задля того й приїхав на Великий Фонтан, щоб там будлі-де стрінутись з Санею й побалакать з нею.
– Сідайте, будьте ласкаві! Вибачайте, що ми п'ємо чай по-сільській, по-простацькій, – сказала Раїса Михайлівна.
– Звичайне діло на дачах, – сказав Фесенко, виставляючи широкі груди з широко викроєною жилеткою, з блискучою чистою дорогою сорочкою, де блищали золоті ґудзики якоїсь надзвичайної форми.
Фесенко глянув на Навроцьку, на її сіру шовкову дорогу сукню, й подумав: «Ну не усе-таки в вас по-сільському, по-простацькому».
– Чи приїхали на Великий Фонтан куватись в морі? – спитався Навроцький в Фесенка.
– Ні, я купаюсь в самому Одесі, а сюди приїхав поблукать та погуляти, – сказав Фесенко й при тих словах обережно поставив на траву свій блискучий циліндер, неначе він був скляний та щоб часом не розбився. Він окинув очима зелений парк, глянув на одчинені вікна; Сані нігде не було видно.
– А ми заїхали сюди купатись та пропадать з нудьги, – сказав Навроцький.
– Трохи-таки нудимось. Нема знайомих. Доведеться-таки добре нудитись. Правда, Маню? – промовила Навроцька, обертаючись до дочки, щоб навести її на будлі-яку розмову з Фесенком.
– Еге, мамо! – промовила тихо Маня та й замовкла.
– Ви, мабуть, набрали з собою цікавих книжок? Будете в самотині себе розважать читанням? – спитав Фесенко в Мані.
– Еге, набрали, – насилу промовила Маня та й почервоніла.
– Вона взяла з собою мольберт та фарби. Трохи себе забавлятиме малюванням, – обізвалась Навроцька.
– Ви малюєте? Це добра річ для молодої панни; як бачу, в вас поетична душа, коли маєте потяг до малювання, – промовив Фесенко.
– Я люблю малювати, – обізвалась Маня та й знов замовкла.
Щоб дати якусь роботу для дочки, Навроцька задумала вчити її малювання. В південних містах панни люблять малювать й вчаться малювання з охотою. Маня з нудьги в своїй тюрмі намалювала вже картин сливе повнісінькі покої, обчепляла ними усі стіни, заставила ними навіть косинчики в кутках. Насмішкуваті паничі казали, що Маня вже обчепляла своїми картинами не тільки усі стіни, але й усі крокви й лати на горищі.
– Вона вже малює двадцять шосту картину! так падкує! – чванилась стара Навроцька. – Чи не помиляюсь я, Маню?
– Так, мамо, двадцять шосту! – обізвалась знехотя Маня й спустила свої вії на темні очі.
Вона трохи засоромилась, бо ті картини таки добре помагав їй малювать вчитель малювання.
– Що ж ви тепер малюєте? – спитав в неї Фесенко. Маня почервоніла, як півонія. В неї навіть почервоніла шия й вуха; вона малювала тоді Ромео та Юлію в тій позі, як Юлія простягає губи цілувати Ромео. Маня не насмілилась сказать, що вона малює, мовчала й тільки червоніла. Той наївний, сливе дитячий сором в молоденької панни не дуже-то приставав до її повної, огрядної постаті та високого зросту.
– Вона в цей час малює човна на морі для столової кімнати, – сказала за дочку мати.
– Милий, граціозний сюжет, – сказав Фесенко комплімент Мані.
– Ви певно й граєте? – спитався Фесенко в Мані.
– Еге, – сказала Маня. – Граю потроху вряди-годи.
– В вас в домі, як бачу, знайшли пристановище усі дев'ять муз науки й штучності, – сказав Фесенко до Раїси Михайлівни і знов глянув на одчинені вікна, бо сподівався надзвичайної десятої музи, а тієї музи… нігде не було видно, неначе вона зумисне десь сховалась.
Несподівано з-за гостиниці з кущів акацій вибігла Саня. Вона вгляділа Фесенка й спинилась на зеленій траві під розкішною акацією, що росла нарізно, бо й сама не знала й вагалась, чи йти до столу, чи вернутись. Самі ноги в неї спинились, неначе заплутались в густій траві. Одначе вертатись було якось ніяково. Треба було йти до столу доконечно.
Фесенко схопився з стільця, солідно пішов їй назустріч, зробив роблений, штучний свій поклін і привітався до неї. Саня насилу рушила з місця: їй хотілось утекти, десь сховатись, одначе треба було доконечно сісти за стіл.
– Як же ви почуваєте себе після вчорашньої гулянки? -спитав Фесенко в Сані.
– Спасибі вам, я почуваю себе дуже добре, – сказала, Саня, дивлячись на стіл.
Фесенко побачив, що з своїми музами треба тепер розстатись, і не знав, з чого почать розмову. Він мовчав, й усі мовчали. Стало тихо. Навіть листя на акаціях не шелестіло. Навроцька подала Фесенкові стакан чаю.
Навроцький присунув до його срібний кошик з сухарцями. І знов кругом столу усе затихло.
Фесенко колотив ложечкою чай і поглядав солоденькими очима на Саню. Густа, м'яка тінь од акацій падала на неї, на її делікатне лице, на рябеньку сукню. Золоті крапельки вечірнього проміння неначе бризкали через лист акацій і бігали по її щоках, по золотих косах. Фесенко милувався Санею, ловив очима ті золоті крапельки, як вони наче скобзались по щоках і ніби золотим дощем спадали на білу шийку, вряди-годи бризкали на маленькі руки.
– Чи звикли вже до Одеса? Не бере вас часом нудьга за Кишиневом? – спитав в Фесенка Навроцький. – Здається, вже минув рік, як ви перейшли на службу з Кишинева в Одес.
– Мені сподобавсь Одес давно, бо я вчився в Одесі, але я ладен хоч би й зараз покинути Одес і перейти знов на службу в Кишинев. Для мене Кишинев найкращий город на нашому півдні, – промовив Фесенко й пильно подивився на Саню.
Саня липнула на його очима. Маленький гнів, мов легенька сиза хмарка в літній погожий день, мигнув в ясних очах. Ледве примітний рум'янець виступив на її щоках.
– Мабуть, ви, Олександро Харитонівно, нудьгуєте тут без книжок, – сказав Фесенко. – Заїхали в такий глухий закуток, в таку глушину! нема ні журналів, ні газет.
– Я ще не зазнала нудьги. Мені скрізь весело, де є добрі, чесні люде, де є з ким побалакать, перекинутись розумним словом. Я своїх уподобних авторів взяла з собою, – обізвалась Саня. – Вчитись нігде не гріх, навіть над морем.
– Ви з книжками, як риба з водою, – сказав Фесенко.
Навроцькій не сподобалось, що Фесенко усе обертається до Сані і не вважає й не дивиться на її доню. Вона перебила розмову.
– Ми набрали з собою і книжок, забрали й фарби, й мольберт, – сказала Навроцька. – Мої дочки мають собі легеньку, невтомляючу роботу.
– Може, будете малювати море? – спитав Фесенко в Мані. – Гляньте, які чудові вигляди з високої кручі на море, на маяк, на скелі! Дивлюся й не можу надивитись.
– Еге! Гарні! – обізвалась Маня. – А ви любите мальовництво? – спитала в Фесенка Маня.
Це питання здалось для неї таким сміливим і незвичайним, що вона знов одразу почервоніла. Вона глянула на матір і неначе питалась в неї очима: чи не провинилась часом я, мамо?