Над Чорним морем – Iван Нечуй-Левицький

– Їдьте сьогодні ввечері додому, а як ні, то я поїду, а ви зоставайтесь в Одесі, – пошепки сказала вона йому над вухо.

– Не можу, не можу! Ви мене неначе прив'язали до себе, – ще тихіше обізвався він.

– Їдьте, бо я зараз втечу звідсіля, поїду трамваєм в Одес, а звідтіль в Кишинів, – сказала вона.

– Поїду, коли ви того хочете, вволю вашу волю – сказав Селаброс.

– Забожіться й заприсягніться, що поїдете! Аристиде, не мучте мене! – сказала Мурашкова.

Вогонь палив її. Морське вогке повітря не гасило того вогню, а неначе розпалювало його.

– Присягаюсь, божусь, що поїду, тільки любіть мене і нікого більше; мене, мене одного! – сказав Аристид.

Мурашкова побігла од його й пристала до Сані. Саня зирнула на неї й вгадала, що недавно була спотичка між нею й Аристидом.

– Ходім обідать в павільйон, – гукнула Бородавкіна і жвавенько попростувала до павільйону.

Павільйон був поставлений на стовпах в морі. Під ним билась об каміння й шуміла дрібна хвиля. До павільйону з тераси був перекинутий місток.

Огрядна Бородавкіна побігла через місток, наче молоденька панна, але зачепилась черевиком за зашкалибину в дошці й трохи не впала. Христина побігла слідком за нею, повернулась до усіх і зробила на містку кільки легеньких менуетів. Дошки під її ногами задвигтіли й зарипіли.

– Ой, будь ласка, не танцюйте, бо ще завалите павільйон, і ми шубовснемо гуртом в море, – криконув Селаброс.

– Нічого-те! скупаємось в одежі усі заразом. Вийде дуже оригінальна чудасія! а я люблю усе оригінальне, усяку чудасію, – сказала Христина.

– Ой, як тут гарно! Під нами шумить море. Над нами шугають чайки. От де моя стихія! – лепетала Бородавкіна, неначе й забулась, що діти сидять на дачі голодні й босі.

– Чом же ви не співаєте, коли чуєте, що під вами шумить море? – спитав Комашко.

– То й заспіваю! – гукнула Бородавкіна й почала співати пісню.

Компанія сипнула на поміст. В павільйоні стояв один довгий стіл. Усі кинулись до стола. Бородавкіна побігла до того місця, де сиділи кавалери, й сіла поруч з Селабросом та залізнодорожними урядовцями.

Саня сіла попліч з Мурашковою аж на другому кінці стола, їм, очевидячки, не сподобалась компанія Бородавкіної та залізнодорожних панків. Вони обидві розмовляли стиха проміж себе. Обід, одначе, був веселий. Розмова була така голосна, що через неї не було навіть чути, як шуміло море під мостом, і, мабуть, через те Бородавкіна перестала співати.

– А що ж, паничі! Ви обіцяли дамам вина, а я його чомусь не примічаю на столі, – сказала Бородавкіна. Один жвавий урядовець покликав служника.

– Є в вас токайське? – спитав він.

– Нема, – сказав слуга.

– Шкода, – обізвалась Бородавкіна. – То давайте, яке маєте, та хутчій, зараз-таки, бо я пить хочу.

Принесли пляшки вина. Бородавкіна й Христина поналивали собі повні стакани й пили трохи не нахильці. Од вина усі зараз повеселішали. На помості піднявся галас, ніби ґвалт. Бородавкіна затягла пісні.

– Їй же богу, неначе циганка! – шепотіла Саня до Мурашкової. – Тільки дати б їй в руку арфу, то мали б обід з московськими циганками.

– Мосьє Селаброс! Я хочу мороженого! – сказала кокетно Бородавкіна.

– Зараз буде! – промовив Селаброс і звелів слузі принести мороженого.

Бородавкіна набрала мороженого трохи не повну тарілку й напхала його за обидві щоки, запиваючи вином: вона теребила з жадобою, наче животина.

– А що, пане Аристиде! чи ваше пак серце спокійне? Правда, неспокійне! – теревенила Бородавкіна, чепляючись до Селаброса. – Он гляньте, які красуні сидять проти нас на тому кінці столу.

– Бачу, бачу! знаю, що й коло мене сидять красуні, – сказав Аристид комплімент Бородавкіній.

– Ви знаєте, що дами люблять гарячіше й щиріше, ніж молоденькі панни, – прохопилась Бородавкіна, дивлячись вакханальними очима просто в очі Аристидові. – Стережіть лишень своє серце.

– Знаю, знаю, й добре знаю! – сказав Селаброс насмішкувато.

Саня й Надя сміялись без церемонії, їх смішив простацький грубий тон в розмові Бородавкіної.

– Як була «дочкою фельдфебельською», так і зосталась «фельдфебелькою», це правдива одеська «фру-фру!» – тихо шепотіла Саня до Наді.

– Стережу своє серце та, мабуть, не встережу сьогодні, – сказав Аристид трохи не на вухо Бородавкіній жартовливим іронічним тоном.

– А що! збентежила я вас? Aгa! – говорила Бородавкіна сливе пошептом. – Колись од моїх очей гинули паничі, як мухи, бо я панною була гарна-гарна, що й сказати й висловити не можна. Скільки я молодих хлопців піддурила! Стережіться ж, мосьє Селаброс! Було ввечері як збереться компанія, сядемо в човен та попливемо по морі, а я як заспіваю, то хлопці було трохи в море не скакають! А мій голос ллється, ллється по морі!

– Я й тепер ладен стрибнути в море, бо ви, надісь, сиреною вдались, так ви гарно співаєте! – сказав Селаброс голосно.

Саня й Мурашкова хапком встали з-за столу й повтікали на самісінький край павільйону, де стояла довга лавка.

– Одеська «фру-фру» розправля крильця, – шепотіла Саня до Мурашкової.

– Бо добре випила! – обізвалась тихенько Надя. Принесли ще пляшки вина. Бородавкін вже добре надудлився й ледве сидів на стільці. Комашко й Мавродін і собі встали з-за столу й сіли коло паннів. Вони обернулись лицем до моря й тихо розмовляли, не слухаючи гаму й галасливої розмови.

– От веселі люде! – сказав Комашко до Сані.

– Вже аж надто веселі. Добре було б, якби вони були не такі веселі, – сказала Саня.

– Та трохи тихіші, – додала Мурашкова. – Навів Бородавкін на гулянку не знать кого.

– Та й збавив нам трохи веселу гулянку, – обізвалась Саня.

– Невже збавив таки зовсім? – спитав Комашко в Сані.

Саня глянула йому в очі й почервоніла.

– Ні, не зовсім. А все-таки я рада, що поїхала на гулянку. На гулянці побачиш усяких людей, повештаєшся між ними, наслухаєшся усякої розмови – і все-таки наберешся досвіду в житті. Принаймні матимеш більше досвіду, більше знатимеш людське життя, яке воно є: празникове й буденне, – сказала Саня. – Я мало знаю людей мало знаю людське життя. Сказати по правді, мало ще знаю й саму себе.

– Часом за себе дізнатись буває трудніше, ніж за інших, – сказав Мавродін. – Не раз в деяких випадках своя душа, своє серце буває часом якоюсь загадкою таки для самого себе.

«І моє серце тепереньки для мене – загадка!» – подумала Саня.

Вона дивилась на море і втупила очі в сизу далеч, задумавшись. «Загадка, загадка трудна для мене самої. І як її одгадати? І як постерегти, який-то буде кінець?» – думала вона мовчки.

Саня довго дивилась на море і потім тихесенько зітхнула: глянула на Комашка, на його високе чоло, на темні блискучі очі і вперше почувала, що примітила красу в тих ніби глибоких од думок та гострих карих очах.

«Невже моя загадка швидко одгадається? – подумала вона. – А мої вищі потяги й бажання? А моя любов до вищого розвитку, до просвіти? Що станеться з ними?.. Невже я навіки мушу попрощатись з своїми мріями, з своїми надіями на вище ідейне життя, занедбать надію на вищу діяльність?»

Саня дивилась на далеке море, на сизий туман, неначе шукала там одгадки своїм потайним думам. А море й сизий туман мовчали й далеко мріли, як мрії дівочої фантазії, і не давали одповіді.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: