– Ой боже мій, як я люблю мальовиицтво! Як зайду в будлі-яку галерею картин, то сидю там з ранку до вечора й не маю сили вийти звідтіль. Ніщо в світі не уподобне мені так, як картини, – говорив з таким запалом Фесенко, що аж очі в його крутились і ніби випинались наверх. Але той запал був роблений, фальшивий. Фесенко нічого не тямив в мальовництві і навіть не любив його.
– Вона вчора почала малювать овочі для столової кімнати. Тепер саме настигли морелі та кавуни. Моя Майя намалювала вчора розрізаний пополовині кавун, та так штучно, хоч бери ножа та й ріж скибки, – хвалила свою дочку Навроцька.
Саня легенько осміхнулась. Навроцька це примітила. В неї закипіла злість: вона завжди злостувала на Саню.
– А ви любите мальовництво? Ви малюєте? – чеплявся Фесенко до Сані.
«Знов до Сані, а не до Мані! Приніс дідько оцю Саню», – подумала Навроцька.
– Я сама не малюю, але, сказати по щирій правді, я дуже люблю картини. Тільки признаюсь, що малярство забирає багато часу й одбиває од розумової роботи, – сказала Саня.
– Ви не визнаєте штучності? Я й сам держусь тієї гадки, що штучність тільки нижчий східець людського розвитку, – сказав Фесенко, приспособляючись до Сані.
– О, не думайте так! – обізвалась Саня. – Я зовсім не проти штучності. Кожний артизм є поважне діло, коли хто має до його хист і талант. Але до малювання я не маю здатності; я впевнилась, що ніколи не буду артисткою.
– Не думайте так, пане Фесенку! Вона душею артистка, бо дуже любить музику й грає на фортеп'яні, – обізвався Навроцький.
– Кожна панна душею поет, – підлещувався Фесенко.
– Не кожна-бо, – сказала Саня. – Чи була б пак тому правда, якби я сказала, що кожний панич – поет. От мою сестру так справді можна назвати поетом, бо вона цілісінькі дні малює картини.
Фесенка тягло не до того поета, що малює картини навіть для прикраси лат та крокв: він навіть не глянув на того поета.
– Коли будете в Кишиневі, то прошу до нашої господи. В нас іста вистава картин, тільки не перевозна, а завсідня й разуразня, бо все більшає, – сказала Навроцька.
Недалеко од столу щось зашелестіло по траві. Усі обернулись. Коло столу, наче з землі виник, стояв Комашко, а поруч з ним Мавродін.
– Добривечір! – ляснув голосно Комашко. Саня кинулась, як сполохана пташка. Маня й собі кинулась, бо справді трохи злякалась.
Нервова Раїса Михайлівна аж іздригнулась. Вона чомусь не любила Комашка і з великою неохотою приймала його в своєму домі в Кишинев! Але Навроцький жваво схопився з стільця назустріч Комашкові.
– Доброго здоров'я! От несподіваного гостя бог послав! Сідайте, будьте ласкаві. Я дуже радий, що ви сподобили нас одвідинами в цій глушині, – говорив Навроцький, подаючи стільці паничам.
Комашко сів на стільці. Мавродін стояв коло столу. Він трохи поговорив, згодом розпрощався й пішов в гостиницю. Всі на хвилинку замовкли. Фесенко замовк і пиндючивсь. Несподівана спотичка з Комашком дуже-дуже не сподобалась йому. Очі в його почали крутитись, як у тих ляльок, що водять очима то вгору, то на правий, то на лівий бік.
«Приніс нечистий Комашка! Знов стає він мені на стежці! Де він тут узявся? Чого він пришелепавсь сюди! Неначе зумисне слідкував за мною?» – думав Фесенко, і злість та помста заворушили його недобре серце.
Старий Навроцький заворушився, повеселішав. Навроцька насупила брови, чогось зайорзала на стільці, неначе вона сиділа на шпильках, і присунулась ближче до своєї Мані. Фалди широкої сукні впали на коліна Мані; мати, ніби квочка, хотіла прикрити своїм крилом Маню, щоб її часом не вхопив шуляк.
Комашко глянув на Саню довгим, допитливим, гострим поглядом, її щоки трошечки почервоніли. Вона спустила очі на стіл і задумалась. Довгі русяві вії, рожеві віка затремтіли на очах: то був знак тривоги в її душі.
– Вибачайте, будьте ласкаві, що я перебив вашу цікаву розмову за мальовництво та артизм, – обізвався Комашко.
– Наша розмова була не дуже цікава, – знехотя обізвалась Навроцька й сердито зирнула на свого чоловіка. Вона боялась, що він незабаром зніме свою машкару з лиця: при Комашкові старий Навроцький говорив, знявши з лиця машкару.
– Де зібрались просвічені люде, там розмова завжди буде цікава й навчаюча, – сказав Комашко, поглядаючи на Саню.
– Не завжди-бо. Великорозумні люде часом наводять страшенну нудьгу своєю професорською розмовою за народ, за народність, національність, за народну мову, народний добробут і за щось схоже на це, наводять нудьгу найбільше на паннів, – сказав не без іронії Фесенко.
Комашко перевів очі з Сані на Фесенка. Фесенкові очі неначе наважились його з'їсти.
– Як на яких паннів. І панни бувають усякові, так само, як і кавалери, – промовив Комашко. В Фесенкові щоки вдарив жар.
– Одже ж, погано ви думаєте про паннів, – обізвалась Саня до Фесенка. – Є між нами й такі, що зовсім не цураються поважної розмови, з якої можна чогось навчитись.
– Чесна, правдива, без фальші, без помилок розмова нікому ніколи не заважає й не вадить, а де не пахне правдою та честю, там і мене нудьга бере, – додав Комашко.
– Загальні місця за чесність та правду не дуже-то веселі, – одрубав Фесенко.
– То їх можна докладніше розвити та розібрать, то й буде весело, само по собі розвити, не вбираючи їх в смішки та арлекінські шапки, а говорячи од щирого серця, само по собі, в кого воно є, – сказав Комашко.
«Ой лишенько! Починається в їх якась розмова, небезпечна для моєї Мані. Де б діти Маню? Хоч у кишеню ховай!» – думала Навроцька, неспокійно соваючись по стільці.
Фесенкові чорні очі засвітились і якось закрутились в обідках. Він добре втямив, що камінь кинуто в його огород, одначе стерпів і вдержав гнів, прикусивши язика, й замовк.
– Ви, може, розумієте модні ідейки та утопійки? О, це, надісь, буде тема для розмови, – обізвався згодом
Фесенко, – але, сказать по правді, не дуже… не дуже серйозна.
– Чом же не серйозна? Можна усе брати серйозно, можна й над усім глузувати, – як хто собі схоче. Можна усякі серйозні ідеї навіть повернути в смішки, але це не буде велика шаноба для таких людей, – обізвався Комашко.
Саня підвела на Комашка свої очі й переглянулась і з ним. В їх світилось спочування й ласкавість до Комашка.
– Я навіть вас гаразд не втямлю, – такі чудернацькі ваші думки й погляди, – сказав Фесенко й закопилив губи, мов панна.
Комашко почав сердитись. Багато дечого стерпів він на своєму віку; не раз доводилось йому змовчувати, але нечесності, нахабної неправди, зумисної нещирості й фальші він не міг стерпіти. Комашко тоді почував, що в його душі ніби щось кипить, клекоче, перевертає усе до дна. І його палка південна вдача не видержувала: гостре, прикре слово, як замкнута й придавлена пара, виривалось з уст і пекло ворога, наче кип'ятком.
– Хіба ж пак можна назвати ідейками та утопійками такі великі культурні принципи, як вільна, незалежна ні од кого преса або як просвіта народу. Коли це утопійки, то ми не знаємо азбуки європейської просвіти, – сказав Комашко, й його голос одразу став голосніший і якось різко, нервово задзвенів.
– Овва! Куди ж пак! – крикнув Фесенко. – Це не європейські принципи, а ваші й тих, що схожі на вас. Нащо та вільна, незалежна преса? Хіба задля того, щоб лаять і ганить в газетах адміністративних осіб? Чи правду я кажу, Харитоне Кириловичу? – обернувся Фесенко до Навроцького.
– Угум… гм… ммм… – замукав з протягом якось по-волячому старий Навроцький і нічого не сказав, тільки здвигнув плечима. Один бік його рота наче скривився: розумій, мов, як хочеш: чи – еге, чи ні.
– А як адміністративні особи бувають не без гріха або часом і дуже грішні? Чом пак їх не обписати й не вивести на людський осуд? Чи правду я кажу, Харитоне Кириловичу?
Харитон Кирилович поклав свою повну долоню на стіл і почав молотить одним пальцем по столі: то був знак, що він щось думає та гадає. Він мовчав і тільки головою кивнув, ще й нащось насупив густі брови, а потім підвів їх трохи не на середину лоба: розумій, мов, як знаєш.
– Нащо та велика просвіта народові? Вона тільки одіб'є його од плуга та од рала, от що! – криконув з палом Фесенко. – Чи правду я кажу, Харитоне Кириловичу?
«Оце матері його ковінька! Причепились до мене, неначе я тут найвища судова інстанція! Коли б обертались до жінки за присудом, вона б, певно, одбрехалась», – подумав Навроцький.