В той день надвечір в Одесі в номері гостиниці сидів Комашко з Мавродіним за столиком і ждав самовара. Вони тільки що скупались в морі й налагодились пити чай.
В номері було душно, неначе духота лилася од дуже натопленої груби. Здавалось, ніби самі стіни були гарячі й пашіли жаром. В одчинене вікно потягав гарячий вітрець, неначе він теж подихав з натопленої печі. Обидва молоді хлопці були потомлені, обважнілі і збирались ніби одбувати якусь покуту – в духоті пити чай.
В той час з пошти Комашкові принесли лист. Він розгорнув його, прочитав і впустив з рук додолу.
– Од кого це лист? – спитав його Мавродін.
– Од Сані, – сказав тривожно Комашко й схопився з стільця.
– Од Сані? Що ж вона пише до вас?
– Щось трапилось! Щось є! – аж крикнув Комашко й завештався по номері дрібними швидкими ступінями. – Ож нате прочитайте! Треба мерщій їхать.
– Яка гидота розплодилась на світі! – сказав Мавродін, насупивши свої густі брови.
– Бідна, безталанна Саня! Якесь лихо жде її! Я вгадую, звідкіль виходе усе лихо проти неї й проти мене: це діло Фесенкове, – сказав Комашко.
Він одчинив шафу й, хапаючись, почав витягать убрання та вбиратись.
– Бідна Саня! Це через мене зачіпають її погані люде. Щось недобре трапилось! – говорив він, хватькома надіваючи на себе одежу.
Він ухопив шапку й прожогом вибіг з номера. З ним слідком вибіг і Мавродін.
– Поїду й я з вами, – говорив Мавродін, примітивши, що Комашко надто стурбований.
Вони сіли на трамвай і в одну мить пересіли на поїзд залізної дороги. Комашкові здавалось, що не буде кінця тій дорозі.
Він нічого не примічав і тільки неначе бачив перед собою Саню, засмучену, стривожену. Гарячий день згасав. З садків, які росли по обидва боки залізної дороги, потягало холодком. Дорога трохи заспокоїла нерви Комашкові. Думки в голові пішли вільніше.
«Саня написала до мене лист, перший лист», – несподівано блиснула в Комашка думка, і він забув одразу усі тривоги. Якась незвичайна радість злинула на його серце, неначе перша ластівка весною злинула на зелену калину й защебетала пісню про весну, про тепло, про кохання. В його в серці наклюнулась надія і неначе освітила його й пригріла.
«Боже мій! Чого мені ждати, чого сподіватись в цей вечір? – думав молодий хлопець, скочивши на землю з маленького легенького вагончика. – Он і монастир видно! Ондечки й гостиниця, і вікно номера, де живе Мурашкова… Швидше, швидше! дух забиває!»
Комашко добіг до ґанку. Мавродін гукнув до його:
– Йдіть, а я тим часом забіжу до Бородавкіна, а потім, може, зайду в номер до Мурашкової.
Комашко одчинив двері в номер. За столом на канапці сиділа Саня попліч з Мурашковою. Вечірнє сонце кидало проміння на стіл, застелений білою скатеркою, ка самовар, грало на стаканах та блюдечках.
Золотий одлиск сипався на Саню, і делікатна білява Саня поруч з чорнявою Надею здавалась йому небесним херувимом. Щось ідеальне, чисте світилось в її ясно-синіх очах, в матово-білому виду. Саня схопилась з місця, побігла до Комашка назустріч і подала йому обидві руки. В смутних очах виступили росинками дві сльози.
– Добривечір вам! Що тут трапилось? Чого ви такі стривожені? – спитав Комашко, і в його серце ніби заболіло; йому хотілось обняти й пригорнуть до себе засмучену Саню, як дитину.
– Сідайте та прочитайте оці депеші, – сказала вона до Комашка.
Комашко сів і прочитав листи.
– А що, гарні депеші? -спитала Саня, і голос в неї трусивсь якось жалібно.
Комашко прочитав листи й одразу зблід. Ніщо в світі не роздражнювало й не сердило його так, як людська нечесність та неправдивість, в чому б вона не виявлялась.
Його почутливі тонкі нерви вгадували неправду, як би вона не була замаскована, як би вона не крилась. Блідота розлилася навіть по його високому чолі. Очі втратили блиск і ніби вкрились імлою. Саня глянула на його – і пошкодувала, що показала йому ті погані листи.
– Вікторе Титовичу! Бога ради, не турбуйтесь! – промовила Саня. – За мене ви не бійтесь. І я за себе не боюсь. Мені шкода було вас.
Як сказала Саня ці слова, він одразу ніби прокинувся: почув, як швидко забилось в його серце. Темні очі знов заблищали гострим блиском. Уста стали рум'яні. Він схопився з місця й гордовито підвів голову.
– Коли вам, Олександре Харитонівно, за це байдуже, то й мені нічого не страшно. Я тільки думав про вас. За вас я ладен встоювати до останньої краплі моєї крові. Я нехтую, я сміюсь з тих гидких людей, що потаємним підступом інтригують проти чесних людей, – сказав Комашко.
Він перейшов двічі невеличку кімнатку і в одну мить переміг страшенну турботу. Сівши на стільці проти Сані, поглянувши на неї ласкавими очима, він одразу повеселішав. Молодий хлопець ніби набравсь сили й завзяття, глянувши в Санині оченята.
«В твоїх, дівчино, ясних очах я неначе вглядів свою долю, неначе напився з твого білого личка свіжої погожої води. І людська злість та неправда не вдіє мені ніякої щкоди», -думав Комашко, дивлячись на Саню; і йому стало невимовне весело.
«Вона моя, вона моя!» Тільки ці дві слові ворушились в його в думці. Порвалась нитка його думок, і він тільки ніби чув, як в його душі ворушаться десь глибоко-глибоко двоє слів: «Вона моя». І Саня любила його в той час і любила щиро. Краса його душі глянула в той час через його темні очі, засвітилась в їх іскрами. Його бліде матове лице стало свіжіше, уста червоні.
«Тепер я стала тобі рідною духом і ніколи од тебе не оступлюсь: ти мені до мислі, ти мені й до серця», – подумала Саня й забула за усе на світі.
Усі сиділи мовчки. Надя дівочим почуванням і здогадом втямила той потаємний процес, який почався в молодих душах, і не посміла його перебивати своєю розмовою.
Вона тихесенько налила чай і мовчки поставила перед Санею та Комашком стакани, неначе боялась сполохать золоті мрії, що ніби роєм вилися в самому повітрі, як золоте марево сонця. Комашко зітхнув глибоко, неначе перебув довгий важкий час свого життя, і почав механічно колотить ложечкою чай.
– І хто б оце написав оці погані листи до вашого батька? – спитав він, глянувши на Саню.
– Якась недобра людина, що мислить зло мені й вам. Я та Надя вже трохи догадуємось, хто написав за нас ці листи, -сказала Саня.
– І здається мені, не помиляємось, – обізвалась Мурашкова. – Можна напевно сказати, що написав листи Фесенко.
– І я так думаю, – сказав Комашко. – Фесенко людина з черствим серцем, людина з матеріальним поглядом на все. Це правдивий син меркантильного міста, а не поетичного українського села; більше нікому нема ніякого інтересу шкодити нам. Що ви заподіяли йому лихого? – сказав він, обертаючи очі до Сані.
Саня оповіла йому за вчорашню спотичку з Фесенком, як на гулянці Фесенко признався, що її любить, але про сватання не промовив і словечка.
Комашко зареготався: він знав Фесенкові норови.
– Ото, мабуть, злякалась ця проноза, як ви натякнули за сватання! Він свататись не дуже-то квапиться, а кохатись ладен з усіма гарними паннами. Такий він на вдачу зроду. Еге, мабуть, аж рота роззявив, як ви натякнули йому за це? – спитав Комашко в Сані.
– Трохи не зомлів. Я думала, що він так і дремене в кущі та й сховається там, – сказала Саня.
– Ти, Саню, налякала його так, що він, мабуть, вже більше не прийде до вас, – сказала Мурашкова.
– Прийде! Як тільки не перестав вас любити, то доконечно прийде до вас. Його честь писана на воді: вітер дмухнув – і честь зникла! – сказав Комашко. – Чи ви пак знаєте, що він оце недавно сватав дочку одного багатого одеського купця? Вліз у його дім, походив дві неділі, а третього тижня бах! та й давай свататись. Батько тільки очі витріщив, що він за дві неділі встиг так гаряче покохати його доню. Од Фесенка можна усього сподіватись. В його голова набита вітром, а серце самонадією на свою красу. Прийшов, мовляв, та й побідив…
– Та не скрізь-бо побідив, а облизня таки доброго впіймав, – сказала Мурашкова.
– Знаєте що? Візьму я та пошлю оці листи по адресові Фесенка, – сказав Комашко. – Нехай покладе їх на пам'ятку в овій дорогий облицьований золотом портфель.
– А справді пошліть! – сказала Саня. – Ото здивується, як дістане з пошти свої мудрі утвори.
– Правда, цим ми йому не завгоримо й його не навчимо, але нехай знає, що вовк ловить, але й вовка ловлять, – сказав Комашко.