Над Чорним морем – Iван Нечуй-Левицький

Навроцька насупила брови.

«Старий дурень! микається не в своє діло. Вчу, вчу і ніяк не вивчу оцю мужицьку простоту. Як розщедрився! Приніс повну тарілку маринаду, якої нам стало б на три дні. Паничі, як ті голодні вовки, потріскають усе дочиста», – мигнула думка в Навроцької. Вона ледве вдержала язика, щоб не налаяти простака.

– Маню! піди, серце, та скажи горничній, щоб мерщій принесла тарілки, ножі, та видельця, та паляниці, а сама – візьми з комоди салфетки, – промовила тихеньким голосом Навроцька до Мані, – та не забудь замкнути шафу.

Маня пішла й вислала через горничну тарілки. Паничі й панни кинулись на маринад, як голодні вовки на вівцю, хоч їх Навроцька й не припрошувала.

Фесенко забув за недавню обиду й заїв горе своєї душі двома добрими шматочками маринаду, кидаючи спідлоба злющими очима на Комашка. Виліз потім боком той маринад добросердому простакові: жінка два дні гризла його за той маринад.

Вже смерком попрощався Фесенко з Навроцьким. Разом з ним попрощався Комашко.

– Приходьте до нас частіше, – запрошувала Фесенка Навроцька.

– Не забувайте нас! Ми вас будемо ждать до себе, – просив Навроцький Комашка.

Фесенко пішов вулицею на один бік, Комашко попрямував на другий бік до моря.

– Розійшлись, як доріжки в лісі, – обізвався Навроцький, осміхаючись. – Один на праву руку, другий на ліву.

«Розійшлися й ніколи не зійдуться», – подумала Саня, водячи очима за Комашком, котрого біла постать манячіла і все ніби потопала в темряві під високими акаціями і згодом зовсім потонула.

«Потонули в імлі тихого вечора, – думала Саня. – Вже не видко обох. Котрий-то з їх потоне в морі світовому? котрий не втоне? Котрий з їх випливе на берег, котрий загине?» -думала дівчина, сидячи за столом і неначе прислухаючись до своїх потаємних питаннів. А дума за думою ворушилась в її душі, як тихий шелест абрикосового листу од вечірнього морського подиху на сухий берег. «А що як Комашко потоне? – неначе говорив їй той тихий голос в душі. – А він доконечно потоне з своєю палкою вдачею, з щирим словом…» І для неї стало шкода молодого хлопця, стало жаль його молодого життя. Вона важко здихнула і знов задумалась.

Їй забажалось з кимсь поговорити щиро, од серця, поділитись мислями, признатись, що говорив їй недавно Фесенко. І щось глибоко-глибоко в серці підказувало їй, що не з батьком і не з щирими приятельками вона поговорила б тепер, а з Комашком, з одним Комашком.

– Яка гарна людина Фесенко, – промовила голосно Навроцька. «От було б добре залучити його для моєї Мані», – подумала вона, але цього при дочках не сказала.

– Еге, агарний. Плечі широкі, і апетит має добрий: знать має добрий шлунок, – знехотя обізвався Навроцький.

– Яку гидоту ти верзеш! – сказала стара. Саня встала й пішла гуляти попід акаціями; їй неприємна була сама розмова про Фесенка.

– А мені здається, що Комашко багато кращий і розумніший, ніж Фесенко, – сказав Навроцький.

– Я була б рада, якби Комашко навіть зовсім не ходив до нас, – сказала Раїса Михайлівна з сердитою міною, – все говорить мужицьким язиком, неначе найнявся так говорити. Та й думки в його якісь… Ат!..

VII

Другого дня вранці Навроцькі встали пізненько й пили чай в номері з дочками. З пошти принесли два листи: один був адресований до Навроцького, другий до Навроцької.

Навроцька роздерла конверт. В коротенькому листі було написано: «Глядіть лишень добре свою старшу дочку; вона блукає по Одесі з недобрими людьми, водиться з поганою компанією. До біди недалеко з її модними ідейками та утопійками. Час небезпечний; стережіться».

Тим часом Навроцький читав голосно свій лист. В листі було написано: «Прочули ми через людей, що в вашому домі буває Комашко й буцімто присватується до вашої старшої дочки. Стережіться його. Ставимо собі за святу повинність застерегти вас, що не сьогодні-завтра Комашка запроторять туди, де козам роги правлять. Начальство само по собі знатиме або й знає за його утопії».

– Брехня написана! – сказав Навроцький.

– Яка там брехня? На лишень прочитай, що написано в моєму листі, – промовила зозла Навроцька. Навроцький взяв од неї лист і прочитав голосно.

– А що? Хіба ж я тобі не казала?

– Гм, гм… казала, але я не слухав… Це пише до нас Фесенко.

– Фесенко? Ніколи в світі я цього не подумаю! Не така він людина. Це пише, мабуть, твій Комашко, – прохопилась Навроцька.

– Цебто пише сам на себе, чи що? – спитав Навроцький.

Саня зареготалась. Той сміх, як лезо ножа, урізав Навроцьку.

– Смійся, смійся, Саню. Швидко з тебе буде сміятись увесь Кишинев, увесь Одес, – сказала сердито Навроцька.

– На, Саню, ці документи, піди в пекарню та вкинь в піч, – сказав Навроцький до Сані.

Саия вхопила листи й хутенько побігла тільки не в пекарню, а в номер до Мурашкової на пораду.

В Мурашкової вона застала свою приятельку Ольгу Махнівську.

– От цікава новина, обмальовуюча наш час! Нате лишень, читайте ці депеші, – сказала Саня веселим насмішкуватим голосом, але її голос на кінці фрази несподівано затрусивсь. Остання нотка була мінорна.

Махнівська й Мурашкова прочитали листи.

– Та й подла ж людина писала оці депеші! – крикнула Мурашкова.

– Як ви думаєте, хто писав ці депеші? Га? – спитала Саня.

– Я скажу, не вагаючись, що писав Фесенко, – обізвалась Мурашкова. – Я на Малому Фонтані постерегла, що ти, Саню, йому сподобалась, що Комашко стає йому притичиною…

– І папа, надісь, догадується, що писав Фесенко, – сказала Саня й задумалась.

Туга впала на її веселі ясні очі. Вона схилила голову ще нижче й одразу заплакала. Для неї стало невимовне жаль Комашка. Вона була ладна летіти до його, зараз-таки застерегти його. Перед нею на столі лежали рядочком розгорнуті два листи, і ці нечесні листи неначе наближали її серце до Комашка. Він став для неї неначе рідний, дорогий.

– Що ж мені тепереньки робити? – Спитала ніби сама в себе Саня.

– Треба дати звістку Комашкові, – обізвалась Мурашкова.

– Дам знати, дам знати якнайшвидше! – крикнула Саня. – Я його викличу сюди, я напишу до його, нехай він зараз прибуде до мене.

– Але, Саню, це ти зайдеш надто вже далеко. Подумай передніше й спитай своє серце? Ти знаєш, до чого воно йдеться, коли ти напишеш до його лист і покличеш сюди? – сказала обережна Махнівська.

Саня задумалась. Вона в той час забула й про курси, і про вищу науку, і за свої заміри, і за діяльність на користь людськості, бо тільки почувала, що її щось душить коло серця.

– Що буде, те й буде, а лист треба написать. Шкода мені його, – сказала згодом Саня і взяла паперу та й написала до Комашка: «Приїжджайте до нас сьогодні в сьомій годині ввечері; я ждатиму вас в номері в Мурашкової. В житло папине не заходьте. Якась погана людина робе капость мені й вам. В нас довідаєтесь за усе. Заходьте просто в номер до Наді Мурашкової. Сподіваюсь вас; прихильна до вас Олександра Навроцька».

Саня запечатала лист. Її рука аж трусилась. Вона хапалась, встала з канапи, кинулась шукати зонтика й тільки тоді опам'яталась і згадала, що вона не вдома, а в номері в Мурашкової.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: