– Нічого не буде, бо вона до турків не дремене, – промовив Навроцький.
– Ходить в якусь жидівську школу, просвічує жидівок, пропахалась наскрізь цибулею так, що того жидівського смороду вже повні кімнати. В неї навіть черевики тхнуть жидами. Усі наші кімнати смердять жидами, неначе тут жиди завели шинк, – сказала Навроцька вже сердито.
– Гм, я чомусь не чув носом, щоб в наших покоях тхнуло жидами, хіба тільки тоді, як кравець Гершко принесе одежу. Може, це тим, що в мене завжди нежить в носі. Не всім пак мати такі тоненькі ніздрі, як у тебе, – сказав спокійно Навроцький.
– В тебе, мабуть, зроду нежить в носі, бо ти степовий чумак, – сказала Навроцька.
– Добре, що в вас кам'янецькі носи дуже вже тоненькі. Я й дьоготь нюхав, та й то не вадило, а тобі то й завадило б, – сказав Навроцький.
– Цить! Он Маня сидить за дверима! Чуєш! Це недобрий тон! Чисте мужицтво! Вона оце все почує. Овва! Ти зовсім збавиш дочок, – сердито обізвалась стиха Навроцька.
– Не знаю, хто збавить – чи я, чи ти, – обізвався Навроцький і втупив очі у вікно, неначе пильно роздивлявся на маяк.
– Бач! в тебе все я винна. Може, я винна, що твоя нахабна Саня бродить по номерах з таким самим нахабним Комашком?
– Як з Комашком, то я не маю до того ніякої причепки: він чоловік чесний. Нехай з ним трохи побалакає. От якби з Фесенком… то інша річ, – сказав Навроцький.
– З Комашком, то нічого? – аж писнула Навроцька і стулила долоні вгору пальцями по-католицькій, як на молитві.
– Авжеж нічого. Комашко людина розумна, поважна, просвічена, не шелихвіст, не вітрогон, – сказав Навроцький.
– Комашко заведе твою Саню туди, де козам роги правлять. Хіба ж ти не чув, як він говорить? В його тільки й мови, що мужики, та мужики, та мужицька мова. Я не знаю, чи він навіть в бога вірує.
– За це й я не знаю, та й не буду його питати, – сказав Навроцький.
– В його усі люде то нечесні, то шкодливі, то ледарі й деспоти, то жмикрути. І те погане, і там недобре. Усе ганить, усіма нехтує. Я не знаю, що він за людина? – сказала Навроцька.
– Що він за людина? Чесна людина, вартна людина, та тільки не вміє або не хоче закривати лиця машкарою; це в йому маленька хиба, маленька ганжа, може й помилка… от і усе! -сказав Навроцький. – За Фесенка цього не скажу; не вгадаю, чи машкара на йому, чи натуральна пика.
– Авжеж натура, і натура делікатна, з гарними манерами. Фесенко далеко піде, вгору високо полетить, – сказала Навроцька. – Він гарної направи й… політику життя тямить.
– Може й полетить вгору, як буде віяти той самий вітер, що теперечки віє, а як вітер поверне…
– То й він повернеться, – сказала Навроцька.
– Як той вітряк на степу… – бовкнув Навроцький.
– Але ж і слова в тебе! Коли ти їх покинеш? – крикнула Навроцька.
В той час надійшла Саня й сіла біля вікна. Вона глянула на мачуху й по злих очах одразу дізналась, що між нею та батьком була якась гостра розмова, якась спотичка.
– Де це ти, Саню, була? – спитала в неї Навроцька.
– В Мурашкової, – обізвалась Саня.
– З ким же ти там бачилась? – сікалась до неї Навроцька.
– З Комашком, – обізвалась Саня.
– Добре, їй-богу, добре! Це гарна нова поведенція пішла! Чи личить же молодій панні вештатись крадькома по номерах з паничами? Чи слід тобі так робити! Де ти набралась таких новомодних ідей? – присікалась Навроцька до Сані.
– Комашка я давно знаю. Знаю, що він добра, статковита людина. Стрілася з ним і побалакала, – обізвалась Саня.
– Якби він був твій жених, то ти й тоді не повинна ховатись з ним по закутках, – напучувала далі Навроцька.
Саня мовчала й дивилась в вікно; вона давно звикла слухати такі напутіння од своєї мачухи і вже не огризалась.
– Бач, Харитоне Кириловичу! Я тобі казала, не давай Сані в гімназію. А ти мене не послухав, а тепер маєш дочку, що потаєнці по закутках з паничами ховається. Де ж пак! сиділа там в гімназії поруч з жидівками, з міщанками, а може й з дочками куховарок, браталась з ними, приятелювала й єдналась, – от і набралась од їх такого духу, що й з хати не викуриш ніякими парфумеріями.
Саня сиділа й змовчувала, хоч вона й була опришкувата в інший час і любила справдовуватись.
– Добре, що я свою Маню оддала на науку в приватний «благородний» пансіон, – говорила Навроцька, обертаючись до свого мужа.
– Гм! Може. Не знаю, чия кривда, чия правда: чи твоя, чи моя? Хто любить попа, а хто попадю, а хто попову дочку, а хто й попову наймичку, а відьма й попову корову? – обізвався знехотя Навроцький ніби в жарти.
– Од жидівок та міщанок не дуже-то можна набратись просвітнього духу. Я розвила свій розум книжками, та й годі! – обізвалась Саня. – Світ іде не од міщанок, а од заграничних розумних книжок.
– Гарний світ! Не дай боже такого світу! А це які книжки ти втирила в руки Мані, мене не спитавши? На, подивись! – сказала Навроцька, подаючи книжки Навроцькому.
– Гм. «Вона та він» Жорж-Занда, «Черево Парижа» Золя, «Паризькі письма» Берне, Спенсер, Дарвін, «Вістник Європи». Гм. Нема тут нічого небезпечного, – сказав Навроцький, перегортуючи листки книжок.
– Як-то нема нічого небезпечного? – крикнула Навроцька. – Там усе пишуть про погану любов. Якийсь «Він» якась «Вона»… Це все, надісь, якесь паскудство, якого паннам зовсім не годиться і не варто знати.
– Не читати ж акахтистів молодим паннам. Та наша цензура як перешеретує книжки, то й нічого тобі лякатись; їх безпечно можна читать не тільки печорським ченцям, але навіть черницям, – сказав Навроцький.
Навроцька кинула очима на чоловіка, неначе п'ятака дала, й махнула бровою до вікна, де сиділа Саня.
Навроцький опам'ятався.
«Ой лишко! це ж я трохи зсунув машкару з лиця, забув, що дочка в хаті», – подумав Навроцький і трошки кашлянув в долоню, затуливши нею рота.
Навроцька заарештувала книжки й замкнула їх в камоду.
До чаю вийшла з кімнати Маня, заспана, апатична, невесела. Вона перейшла світлицю качиною, неначе старечою ходою й сіла біля матері. Розмова за чаєм почалася дуже благочестива, але невимовне нудна для Сані. Стара розлила кругом себе напутіння більше, ніж налила чаю на всю сім'ю. Саня передумувала свої важкі думи й не обзивалась і словом.
Скінчився неприємний нудний вечір, наче нудна лекція по граматиці. Всі рано полягали спати, потомлені од морського купання. Саня погасила світло. Сон не брав її. В кімнаті була важка духота, неначе пашіли жаром стіни, неначе дихали гарячим духом груба, стіл, камода, шафа. Духота душила Санині груди. Гаряча кров швидко ворушилась в жилах.
Саня одчинила вікно, сіла й сперлась на одвірок. Потягло з моря свіжим подихом, наче дихнули вогке свіже повітря на Санине гаряче лице. Була пишна тиха ніч. Над Одесом вже стояв світовий білуватий туманець. Білий монастир поетично мрів в легкому світі од маяка. Ясні зорі висипались на чорному небі. Маяк блищав, ясно-ясно і розливав одлиск на акації, на монастир, на парк; купи акацій, трохи освічені, приймали фантастичні форми й неначе виринали верхами з чорної безодні. І полетіли Санині думи одна за другою, наче зерна дорогого намиста низались на шовкову нитку.
«Що мені робить? Що мені почати? Як мені вийти з цього заплутаного лабирінту? – думала Саня, дивлячись на срібний туман над далеким містом. – Невже мені дійсно доведеться покинути останню надію на вищий розвиток свого розуму? Невже не справдяться мої золоті мрії? Невже я їх мушу забути, повинна їх покинути назавсіди?» І її розум підказував, що не треба їх занехаювать, що не можна їх покинути.
Але десь глибоко-глибоко в серці обзивався інший голос, принадний, тихий, ласкавий, як подих морського свіжого вітреця: то був голос серця. І не думи розсудливості почали сновигати в неї в голові, а якісь інші мислі, якісь палкі мрії роєм повилися проти її волі. І ті мрії налітали звідкільсь, вилися ніби з ясного срібного туману, з темного неба, з свіжого моря, налітали з тієї поетичної далечі, де пробував Комашко, сновигали кругом неї, неначе бджоли в майський день, і ворушили серце.
Саня незчулась, як забулась про допитування свого розуму. Вона вже неначе бачила серед темної нічної картини очі Комашкові… бачила, як вони темніли, вкривались смутком в час її розмови з ним, пригадала, як він вийшов з номера смутний, неначе громом пришиблений. І їй стало невимовно жаль Комашка. І дві гарячі сльози покотились по гарячих щоках і впали на руку.