І через годину знов розум брав перевагу над серцем.
«Пишуть, що є якийсь ніби закон розумності в світовому животті; кажуть, нібито якийсь вищий розум правує життям кожної людини, – думала Саня. – Чи вже ж тому правда? Який же закон розумності в сьогочасному житті? Темні сили панують, справляють скажені оргії свого панування, а світлі сили вільного розуму потоптані їх поганими ногами. А в природі? Вдарить суша, спека, коли треба дощу; хліб сохне, чевріє, усе в'яне, сохне, неначе смерть вхопить землю в свій обнімочок… Чи не така ж нерозумна суша впала тепер на моє життя? Я налагодилась довести до дійшлості свій розвиток, а та світова розумність наче зумисне спиняє мене на дорозі, наче глузує з мене. Десь отут над Чорним морем впала іскра на моє серце чи од моря, чи од синього неба, чи з темної ночі, чи з зірок; впала іскра й запалила мою душу, заморочила розум… Десь узялась якась нікчемна матеріальна любов… Чи нікчемна ж? Чи матеріальна?»
Але якийсь голос тієї нерозумної природи неначе потаєнці шепотів до неї: «Ні, не нікчемна, а велика, непереможна сила! Їй народи ставили вівтарі, приносили жертви, курили фіміам, її люде вознесли на небо, як богиню краси та кохання. Вона давала силу геніям, високо піднімала силу їх поезії… То радість життя, найбільше щастя в животті, і за його часом люде гинули, проливали кров і свою й чужу…»
І Саня без надії схилила голову на руку. А вогонь в серці розгорювався. Пишна ніч виводила роєм мрії. Згадка за згадкою пішли в її голові. Вона неначе бачила перед собою кімнату в домі Мурашкової. Вона, Махнівська, Надя й їх молоді товаришки обсіли кругом на софах. Йде весела розмова, йдуть змагання…
Саня згадала той недавній час спокою свого серця, і їй стало невимовно жаль минувшего, хоч так недавнього… А ніч ішла, плила. Над морем далеко-далеко блиснула блискавка раз, другий.
Саня перевела очі на ту картину над морем. Блискава миготіла частіше й ясніше; над морем визначувались краєчки хмар, зубчасті, білі, неначе верхи гір, вкриті снігом. Блискавка миготіла раз у раз. Було видно, як ворушились на далекому небі хмари, сині, чорні, білі. Під ними миготіло море, і блискавка падала ніби в самісінькі хвилі. Саня задивилась на картину далекої бурі, що десь лютувала на морі. А на землі й на небі було тихо, мертво…
«Було колись тихо в моєму серці. І десь узялася, неначе з моря вилетіла, завірюха, і страшна, і поетична, і мучить мене, й тривожить душу й серце, і… дає мені щастя. Он хмари з блискавкою неначе злилися докупи з хвилями. Невже й моє життя так зіллється з його життям?»
Зайнялося, небо на сході. І Саня була ладна в той час летіти до милого, сказать йому: «Люби мене повік! забудь усе, що я тобі казала, і дай мені тільки твоє чисте серце».
«Завтра я напишу до його, заспокою його муки. А яку муку він, бідний, мабуть, тепер терпить! Як він мене любить!»
Саня лягла в постіль світом і заснула тривожним легким сном. Сонце зійшло. День настав. Саня встала пізно. Мрії втихли, розлетілись, мов фантастичні ілюзії, ніби русалки поховались в воді перед сонцем.
«Перша думка моя про тебе, мій милий!» – думала Саня, прокинувшись.
Цілий день вона ждала та виглядала Комашка, а він не приходив. Гуляючи під акаціями, Саня згадувала, що перетерпіла її душа за цілу ніч, передумала усі тривоги свого серця! Але ясний день вів за собою ясну поміркованість. Золоті мрії неначе розлітались од світу сонця. Завзяття холодного розуму знов верталось до Сані. «Ні, не покину я свого заміру! Поїду на курси, одкаснусь од Комашка, забуду його. Стане в мене на це сили, стане завзяття… – десятий раз промовляла сама до себе Саня. – Не буду до його писать, не буду манити його, не буду навіть думати за його».
Настав вечір; ніч вкривала землю.
І знов налітали роєм мрії, і знов взрушували серце.
«Зорі мої ясні! Не сходьте на небі! Не взрушуйте мого серця, не несіть мені мук!» – думала Саня, сідаючи вночі коло одчиненого вікна.
А зорі сходили, як і перше. Ніч навівала поезію, любов. Муки серця знов оживали…
Навроцький поїхав на службу до Кишинева і обіцяв знов вернутись через тиждень: він сподівався, що Комашко незабаром попросить Саниної руки. Цілий тиждень не приходив Комашко. Саня мордувалась, нудила світом. Щоки зблідли, лице помарніло. Веселість, жвавість щезла. Рум'янці на щоках зів'яли, як в'януть квітки на пекучому сонці.
IX
Минув тиждень. Комашко довідався, що Навроцький вернувся на Великий Фонтан.
– Піду та оповіщу старому за все, – говорив Комашко Мавродінові, сидячи на бульварі над морем вечірньою добою. – Старий мене любить. Може, він вговорить Саню, дасть їй пораду, встоюватиме за мене і таки вговорить її. Душа моя перепечалилась. І сон мене не бере. Ніщо мене не веселить. Он люде гуляють, бавляться, а я один ходю, як неприкаяний, неначе нічого не бачу, нічого не чую.
– Вікторе Титовичу! Коли розпочали діло, то доводьте до кінця. Ваша доля для мене – неначе моя доля. Щасти вам боже довести діло до кінця, – сказав Мавродін.
І обидва товариші замовкли. Оркестр на бульварі гримів. Публіка гомоніла, гула, як вітер в лісі. Бульвар неначе клекотів, як окріп в казані. А два молоді хлопці неначе нічого не чули. Вони смутно дивились на широку чорну площину моря, неначе засіяну світлими цятками, що миготіли на розкиданих в морі кораблях.
Комашко другого дня надвечір задумав поїхати на Великий Фонтан.
– Поїду і я з вами, – сказав Мавродін, – трохи розважу себе. Поблукаю над морем та побіжу до Бородавкіна, може, збреше щось веселе та цікаве.
Вони убрались й поїхали на Великий Фонтан, їдучи вуличкою до монастиря, вони стріли Бородавкіна. Бородавкін купував в крамниці тютюн і, вглядівши їх через одчинені двері, вибіг до їх.
– Добривечір, Вікторе Титовичу! Куди це ви?
– Та блукаю й гуляю з нудьги, – обізвався Комашко.
– Чого це ви обидва так помарніли? Чом це вас нігде не видко? Чи, може, як співають: На вулицю не піду і дома не всиджу. Хіба піду підкопаю у дівчини хижу…
– А що, чи швидко пак підкопаєте у дівчини хижу?-промовив Бородавкін наздогад.
– Хто його зна… – знехотя обізвався Комашко, бо знав слабкий язик Бородавкіна.
– Знаєте що, паничі? Ходім до мене та пограємо трохи в карти. Потягла мене жінка на оце купання, бо вона, бачте, тутечки зросла, і як настане літо, то її, мов ту морську чайку, так і тягне сюди… її тягне до моря, а мене до суходолу. Здохну незабаром з нудьги. Ходім, голубчики!
– Спасибі вам: я в карти не той, – сказав Мавродін.
– І я не граю, – обізвався Комашко.
– Але чого це ви обидва скривились, як середа на п'ятницю? Жінок у вас нема, діти дома не плачуть. Щасливі люде, та й годі! – сказав Бородавкін. – А може, це ви так подались од морського купання?
– В кожної людини є свій клопіт і свій смуток, без цього не можна, – сказав Комашко.
Комашко обернувся і трохи не почоломкався носом об фізіономію Фесенкову. Фесенко прямував до Навроцького, але вглядів Бородавкіна і приступив до його, не примітивши Комашка, що стояв до його потилицею.
Комашко одскочив на ступінь, неначе вколовся об будяк. Фесенко ласкаво привітався до Бородавкіна, зняв циліндер і якось штучно, роблено, дуже низенько й химерно поклонився Комашкові. Лице в його стало солоденьке, але осміх був хитрий, з сутінком злостування. Комашко знав, що як Фесенко дуже ввічливий, дуже низенько кланяється й солодко говорить, то, напевно, був знак, що він зробив або зробе чоловікові якусь капость.
І Фесенко зробив вже таку капость: ославив Комашка.
– Куди це ви йдете? – спитав в Фесенка Бородавкін.
– Приїхав на Великий Фонтан пошвендяти з нудьги. В Одесі мене бере така нудьга, що не знаю, де й дітись, – сказав Фесенко, скоса зирнувши на Комашка.
– Ходім, голубчику, до мене! Нам нестає одного партнера до карт! – просив його Бородавкін.
Фесенко думав зайти до Сані або хоч углядіти її де-небудь. Вона не виходила в його з думки, манила його своїми блакитними очима. Він таки не покидав надії розпочати з нею роман. Але, стрівшись з Комашком, він догадався, що й той туди ж прямує. Фесенка почала розбирати злість, і він згадав свої анонімні листи, вернуті йому назад.