– Та й модна ж ви людина! Які чудернацькі рукави вашого пальта! – крикнув Бородавкін, трясучи Фесенкову руку.
Рукави сірого делікатного кольору пальта були скраю обшиті чорним оксамитом з чудернацькими кучерявими рідкими визубнями. Здалеки здавалось, що на широких закарвашах рукавів поначіплювались не то раки, не то чорні павуки. Фесенко для оригінальності сам вигадував собі таке, хоч на це й не було поведенції в панів.
– Подумайте собі! Два тижні, як я пошив собі таке пальто з чорними оксамитовими закарвашами на рукавах, а це дивлюсь на бульварі, десять душ якраз в таких самих сіреньких пальтах, з такими ж достоту закарвашами. Так і пішло, так і пішло! -чванився Фесенко.
– Честь вам і слава! Вподобу маєте дуже естетичну! – обізвався Комашко.
Фесенко зрадів, бо не постеріг іронії, його очі стали ласкавіші.
– Яке погане місто Одес! – сказав Фесенко. -Тиждень оце шукаю ґудзиків до рукавчиків та до жилетки; передививсь усі магазини і… не знайшов.
– То випишіть з Парижа, коли в Одесі вам у цьому недостача, – сказав Комашко і засміявсь просто в вічі Фесенкові.
Фесенка неначе шпичкою кольнуло в бік; він втямив, що Комашко сміється з його й глузує.
– Нехай вже філозофи виписують моди з Парижа. Я обійдусь якось і без Парижа, – сказав сердито Фесенко, і чоловічки його очей закрутились, завертілись. – Мені здається, що не так ганьбить чоловіка виписування ґудзиків з Парижа, як дурні хлоп'ячі жарти, схожі на жарти сільських парубків…
– На які це, паничу, жарти ви натякаєте! – крикнув Комашко.
– Ви самі добре знаєте, на які, – сказав Фесенко. – Їхати вночі на Малий Фонтан… писать нікчемні листи – це така штука, на яку хіба здатний дурненький гімназист, а не…
– Що ви торочите? Який Фонтан? Які листи? – промовив Комашко.
Фесенко почутив, що шпичка кольнула його і в другий бік.
– Це підступ, а не жарти! Цього не зробить мужик! – репетував Фесенко на всю вулицю.
Очі в Бородавкіна замиготіли од цікавості: Фонтан, анонімні листи страшенно його зацікавили. Він насторочив вуха, як той кінь, що прислухається до несподіваного шелесту в лісі, в гущавині.
– Я подлим ніколи не був і не буду. Чого ви напались на мене серед вулиці й репетуєте на ввесь Великий Фонтан? За які листи ви торочите? Оце так брехня! – обізвавсь Комашко.
– Та скажіть-бо, що то за анонімні листи, що то за Фонтан? Скажіть, будьте ласкаві! – благав Бородавкін, і в його од цікавості неначе засвербіло коло серця.
Але Фесенко його навіть не слухав. Він розлютувався, розчервонівся, верещав, махав руками, наче простий сільський парубок. В той час зовсім він забув за удавану делікатність манер.
– Таку штуку можуть встругнути тільки ліберали, радикали, такі, як ви! – кричав Фесенко.
– Так чеплятись нізащо можуть тільки такі шовіністи, як ви, що ладні по тричі на тиждень зміняти свої пересвідчення з вітром! Жаль мене бере, що ви такий молодий, а вже ламаєте свою душу, – сказав Комашко.
Мавродін кліпав своїми великими тихими очима на Комашка, неначе казав: «Не зачіпай-бо лиха!» Комашко навіть не примітив того.
– Бога ради, не кричіть, бо вже люде збігаються, – втихомирював Бородавкін. – Зійдім з вулиці в те провалля.
– Знаємо, куди ви дивитесь! Ви дивитесь на Женеву та Лондон, – репетував Фесенко.
– Ба неправда! – крикнув Комашко. – Я дивлюсь на Україну, та й годі. А ви дивитесь в Париж та на свою кишеню, – сказав Комашко, й його тонкі ніздрі затрусились, а лице зблідло.
– Одначе прощайте! Час мені йти до Навроцьких, – сказав Комашко.
– І я там зараз буду! – гукнув Фесенко.
– Опізнились! Ви скорчитесь в три погибелі, і плазуєте, і скрізь пролазите, але там не пролізете, – різко говорив Комашко, показуючи рукою на гору, де була гостиниця.
– Проліземо й там! – гукав Фесенко вже з балки, кудою повів його за руку Бородавкін до себе.
– Та ходім-бо, пограємо в карти, бо все одно – вам не годиться до Навроцького йти: туди ж пішов Комашко, – сказав Бородавкін.
Злість душила Фесенка. Він почервонів, трусивсь, як в пропасниці, і все лаяв Комашка, йдучи балкою попліч з Бородавкіним. Він ненавидів Комашка і за Саню і через те, що Комашко був талановита людина і міг стати йому впоперек дороги на службі та випередить в кар'єрі.
Стежка вилася по дні балки, подекуди закиданої сміттям та гноєм. На праву руку повертала стежка нагору, до одної гарненької дачі з блискучими шибками, з ґанком, оповитим диким виноградом. Фесенко повернув на ту стежку. Він гадав, що на тому ґанку вони будуть грати в карти.
– Не тудою-бо! Ми живемо не в таких багатих дачах. Моя жінка нахильна до сільської ідилії. Ондечки на горбику наша дачка, наша ідилія! – сказав Бородавкін. Він показав рукою на просту міщанську мазанку.
Фесенко глянув на ту дачу й насупив густі брови.
– Повертайте на ліву руку, на ген оту стежечку, – гукнув Бородавкін. Стежка з балки повела на горб через густі колючки.
Фесенко був взутий в тоненькі трикові сірі черевики. Колючки кололи його в литки через шовкову чесучу і в ноги через трико.
– Ой, як колько тут! ой, бур'ян б'є по ногах! ой, як колють колючки! – аж сичав Фесенко, підкидаючи ноги вгору… – Кат зна куди ви оце запровадили мене, – сердився Фесенко.
– Це ми пішли навпростець, навмання, щоб мерщій дійти. Жінка, бачте, з нудьги вмирає, – говорив Бородавкін.
Стежка довела до горбика, де стирчала на шолопочку рибальська хатинка. Горбик той був просто стародавній осілий і стверділий смітник. Внизу коло горбика в колючках лежали купи попелу. По спадистому боці горбика лисніли мокрі помиї. Міщанка виливала їх на смітник просто згори. Треба було йти або через купи попелу, або через горб, запаскуджений помиями, або просто через колючки. Фесенко ступив черевиком в попіл. Нога вгрузла, як у борошно; сірий черевик став попелястий та зозулястий, мов зозуляста курка.
– Ну, та й завели ж ви мене в пущі та нетрі. Тут тільки собакам ходить, а не кавалерам, – обізвався сердито Фесенко. – Гарна ідилія, нічого казати.
– Держіть горою! Беріть цабе! – гукнув Бородавкін позад його.
Фесенко взяв цабе на спадистий бік горбика і вліз в якусь квашу. Він вискочив на сухе місце й почав обтрушувати хусточкою панталони та ботинки та обтирати об траву підошви. Обчистившись, облизавшись, як той кіт, він пішов за Бородавкіним.
– Знаєте, що, Фесенку? Ви дурнісінько топчете стежку до Сані. Саня хоч гарна, але вона, передніше за все, опришкувата на вдачу, любить вволяти свою волю, і в неї приданого ані шага, – сказав Бородавкін.
– Невже? – аж гукнув Фесенко. – Я чув, що Навроцька багатенька.
– Багата одна Маня, менша дочка Навроцьких. Ви знаєте, що на неї мати записала двадцять п'ять тисяч карбованців. І дім в Кишиневі належиться не Навроцькому, а його жінці; а дім колись достанеться Мані, – сказав Бородавкін.
– Двадцять п'ять тисяч і дім! – аж писнув Фесенко. – Ото штука!
– Не знаєте ви, де раки зимують, – обізвався Бородавкін.
– Невже цьому правда? – спитав Фесенко.
Він не дуже йняв віри Бородавкінові, вважав на його як на брехуна й штукаря і взагалі як на легковажну людину.
– Сам бачив, оцими сірими баньками бачив листи в банку; стара клала в банк при моїх очах, їй-богу, правду кажу! Нехай мене святий хрест поб'є, коли брешу! Розпитайте людей, коли мені не ймете віри, – говорив Бородавкін.
– Гм… Це штука… Ццц… – цмакнув Фесенко по-бессарабській і задумався.
– От ви й причепіться до Мані. Але що то за анонімні листи? Що то за якесь сухе зілля, через котре ви полаялись з Комашком? – спитав Бородавкін.
– Ат! то нісенітниця, – бовкнув Фесенко.
– Та скажіть-бо, голубчику! Бачте, який ласий секрет я вам сказав, – благав Бородавкін.
Його сірі великі очі аж благали, неначе в дитини, що пеститься та лащиться до мами й просе солодкого гостинця.
– Ет! нехай потім, – обізвався Фесенко.
– Та скажіть-бо мерщій, бо кортить. Невже вам трудно сказати кілька фраз? Ій-богу, я нікому не скажу! Божусь і присягаюсь! Жінці навіть не скажу, – просив Бородавкін.
– Нехай потім. Секрет не втече, а ми не помремо так швидко, – одрізав Фесенко.
– А як помремо? Ми усі під богом ходимо, – аж благав Бородавкін.
Стежка крутилась по горбикові й довела до дачі Бородавкіна; то була проста міщанська хатина-мазанка.