– От і наша дачка! – промовив Бородавкін.
– Де? – спитав Фесенко, бо вже більше й хат не було.
– Та оця ж хатина. Ми живемо в демократичній дачі; бачте, моя жінка любить ідилію, – сказав насмішкувато Бородавкін.
Фесенко закрутив носом і зморщив губи, неначе покуштував кислиці. Одначе він мусив йти за своїм поводаторем в ту ідилію.
Хатина стояла край спуску до моря на горбику. Горб був обсмалений сонцем, як циган. По горбику стирчали будяки та колючки. Тільки коло ґанку росли дві старі акації та в горідчику за хатою зеленів старий волоський горіх, єдина окраса того горба.
Бородавкін привів Фесенка до ґанку. Ґанок був напнутий з двох боків і зверху парусиною. Передній бік був зовсім не заслонений. В ґанку стояв стіл. Коло стола сиділи Бородавкіна та Христина. Фесенко став перед ґанком, зняв циліндер і привітався до дам.
– О! слихом слихати, ввічі видати! – гукнула Христина з-за стола. – Чого це ви неначе зблідли й помарніли на лиці? Чи не снилось вам часом цеї ночі щось страшне, чудне, знаєте, – таке кострубате? – Христина не договорила. Вона натякала йому на листи.
– Ні, нічого не снилось. Я сплю так міцно, що й сни мене не беруть, – обізвався Фесенко.
– А може, з вами трапилась будлі-яка неприємна подія або пригода? – спитала Христина й хитро осміхнулась.
«Невже вона знає? Брат чепляється, щоб сказати… Певно, знає… І хто б пак оце сказав їй?» – думав Фесенко.
Христина насилу вдержувалась од сміху, аж почервоніла, на виду.
– Є партнер! – гукнув Бородавкін.
– Просимо до нашого салону! Це наш салон, – обізвалась кокетно Бородавкіна. Фесенко увійшов у той салон і скривив губи.
– Та й трудно ж до вас доступитись! – почав Фесенко. – До вас стежка заросла терном та будяками.
– А ви думали, що так-то легко доступитись до дам? Поколіть лиш передніше свої ноги терном та колючками, – защебетала Христина.
Фесенко згадав терни та колючки по дорозі до Сані й легесенько зітхнув.
– Ну! для Фесенка стежки до паннів не заросли терном, – обізвалась Бородавкіна, прижмуривши свої карі блискучі очки. Вона залишила рум'яні губи й пильно дивилась на рівні, наче намальовані Фесенкові брови.
Фесенко гордовито підвів голову, неначе хотів сказати: «Не боюсь колючок! Побіждаємо! Не можна встоять проти мене!»
– Ви не дивуйтесь, що я вибрала собі таку простеньку дачку не літо, – сказала Бородавкіна. – Дачка проста, але який звідсіль вигляд на море! От придивіться лишень! – з завзяттям сказала Бородавкіна й показала білою маленькою ручкою на море. На руках блиснули золоті перстні, бо… вона й їх зумисне показала.
Вигляд з ґанку був й справді гарний. По обидва боки розступились дві круті гори, і між ними, через балку, синіло море, неначе вправлене в рами. По березі й в морі стриміло в хаотичнім безладді каміння. Горб, на котрому стояла дача, був кругом внизу ніби обплутаний мережами та неводами, як павутинням. Мокрі мережі та поплавки сохли на сонці й лисніли, неначе обсипані іскрами. В березі стояли човни. В човнах дрімали смугляві греки в рябих, синіх та червоних куртках, обшитих шнурками усякого кольору. Рибалки удили рибу скрізь між камінням. Вигляд був веселий, живий, освічений гарячим світом півдня.
– А що, гарна картина? – знов сказала Бородавкіна.
– Гарна, гарна, дивно гарна. Які здорові поплавки коло мереж та неводів! Зовсім неначе барильця, – сказав Фесенко флегматично.
– Вже й ви нагляділи красу! Гляньте на берег, на море! – сказала з палом Бородавкіна й знов махнула маленькою рукою на море.
– Гарне й море, чорніє, як чорнило, – обізвався Фесенко.
– А чи ви довго б видержали, якби вам довелось довгий час посидіти отут, в цих колючках, та дивитись на цей вигляд на море? – сказала Христина.
– Не знаю. День або два, – сказав Фесенко, котрому було байдуже за ті картини моря.
Христина пустила шпильку Бородавкіній. Бородавкіна втямила це. Ті брови насупились, і між ними мигнули легенькі зморшки.
– Мені не сорок літ, а тільки двадцять п'ять. Я ще не втратила почування краси природи, – дала здачі Бородавкіна Христині; вона натякнула Фесенкові, що Христина, хоч гарна й на виду не остаркувата, але вже доволі-таки стара підтоптана сорокалітня панія.
– Та й мені ще нема сорока, але колючки все-таки колючки, – обізвалась Христина.
– То чого ж ви сидите в колючках? – спитав Фесенко в Христини.
– З нудьги, щоб, бачте, з нудьги хоч трохи поколотись… Після цих колючок Одес мені стає трохи кращий. Я не люблю однотонності, – сказала Христина. – День в колючках, а два в рожах, то й рожі здаватимуться кращими й пахучішими. Еге так?
– Ой, який вигляд з мого салону, – кокетко кричала Бородавкіна. – Як тільки зирну на море, то зараз пісня йде мені на думку.
Бородавкіна й справді дуже любила море, любила й співи. В неї була поетична вдача, хоч вона була пустенька собі й кокетка. Але вона любила ще й до того почванитись перед людьми своїм поетичним напрямком, побільшувала його, виставляла напоказ, як панни часом виставляють напоказ маленьку ручку або ніжку в маленькому черевичку.
Бородавкіна кинула очима на чорні Фесенкові брови й заспівала: «Місяць пливе уночі в небесах». Не море, а ті брови теперечки кинули їй на думку пісню.
Фесенка не любили чесні молоді розвиті розумом панни, але зате легковажні і легкодумні панни й дами так і липли й горнулись до його.
– Кузино! ви не доносите в тонах на пів-аршина, – саркастично сказала Христина.
Христина хоч і була трохи різка на словах і навіть була здатна встругнути дику штучку, але чудово грала на роялі й тямила музику. Бородавкіна навіть не знала нот і співала, як співають сільські дівчата, хоч мала голос дуже гарний.
Бородавкіна неначе не чула, що сказала Христина, не вважала на це й співала далі, поглядаючи Фесенкові в очі. Бородавкін теж любив співати, але мав дуже різкий голос. Він почав приспівувать й вторувати і задерчав, як та струна, якою кушнірі б'ють вовну.
Жінці хотілось, щоб Фесенко слухав тільки її голосок.
– Сергію Степановичу! перестань-бо! – крикнула сердито Бородавкіна.
Бородавкін замовк.
– Страх не люблю, як мені хто перебаранчає та заважає! – говорила сердито Бородавкіна й знов почала тоненьким м'яким голосочком: «А ми під рибальською хатою сиділи, сиділи й мовчали удвох, удвох!» – тягла Бородавкіна й дивилась своїми солоденькими очима простo в очі Фесенкові.
Одначе Фесенкові очі не вдавались на той м'який голосок; він пильно розглядав пишну шовкову блузу на Христині. Блуза була дорога, сірого делікатного кольору.
По блузі були розкидані польові маківки, неначе тільки що вирвані на полі в житі. Блуза вкривала пишні груди та бюст, повний, як в Діани. Бородавкіна таки вислідкувала стежку, по котрій побігли Фесенкові очі.
– Вибачайте, Фесенку, що я демократка: не вбираюсь в шовкові блузи на дачі та ще й в будень, я взяла на купання тільки дві простенькі блузки.
Фесенко нічого не промовив і тільки поставив рот, як букву о: не знаю, мов, чи то добре, чи погано.
– Мама привезла в скрині аж сім блуз, – залепетала маленька донечка Бородавкіних, Зюзя, – бо в тижні сім день: понеділок, вівторок, середа…
Ніхто не звернув уваги на дитячі слова; усі неначебто їх не чули. Одначе Зюзя вдалася в свого татуня й почала виказувати й інші домові секрети.
– Тьотя Христя дала нам на черевики сто карбованців, а мама справила собі оксамитовий бурнус та накупила капелюшів з перами. А пера такі здорові! здорові та закручені, як у нашого півня хвіст, – лепетала Зюзя.
– Одарко! Йди та візьми дитину! Час її напоїти чаєм, – гукнув на бабу Бородавкін. Він боявся, щоб маленька Юдка не виказала яких ще цікавіших секретів.
Коло дверей стояла Одарка. Вона прибігла й потягла за руку Зюзю, стидаючи дівчинку: «А, бе! Погано! о, бе! що то ти говориш? о, бе! овва! не говори так!» – стидала баба маленьку дівчинку. Щоб затерти дитячу неприємну розмову й натякання, Бородавкін почав розмову за Маню Навроцьку.
– Жінко! – обернувся Бородавкін до жінки. – Скільки тисяч поклала в банк Навроцька для своєї дочки Мані?
– Двадцять п'ять тисяч, – сказала Бородавкіна. – Я сама бачила на свої очі, як вона записувала. Білети її дані на схованку в банк.
Фесенко підвів брови високо й насторочив вуха.