Над Чорним морем – Iван Нечуй-Левицький

Він похапцем ухопив шапку й вибіг з кімнати. Двері гуркнули. Саня опам'яталась, схопилась з місця, їй здалося, що вона теряє милого навіки… вона простягла руки й побігла слідком за ним, щоб гукнути на його й вернуть його. Але двері зачинились. Кругом стало тихо, мертво. Саня сіла на канапу, поклала руки на стіл, впала головою на руки й заридала.

Блиснула блискавка. Загуркотів грім. Небо стало ще чорніше. Грім загримів вдруге так, що шибки в вікнах задзвеніли. В кімнаті стало сливе поночі… Здорові краплі вдарили в шибки, як горохом. Скло залущало. А Саня сиділа, поклавши голову на руки, неначе прибита. В номер увійшла Мурашкова. Саня не підвела голови й хлипала.

– Саню! що з тобою? Чого ти плачеш? – спитала в неї Мурашкова.

Вона мерщій налила стакан води й подала Сані. Саня одвела стакан рукою й не підвела навіть голови.

– Саню! Бога ради! Чого ти плачеш? За що ви тут розмовляли? Що довело тебе до сліз? – питала збентежена Мурашкова.

Саня мовчала. Згодом вона підвела голову, трохи заспокоїлась і розказала Мурашковій за всю свою розмову з Комашком.

– Що ж тепер вийде? На чім усе це скінчиться? – питала Мурашкова.

– Сказала б тобі, та й сама гаразд не знаю. Був у мене свій рай, були в мене свої ідеали… Я з дорогою душею прямувала до того раю. Той рай здавався мені Дантовим раєм, де людські душі чисті, високі, з високими думками, ясними, як кришталь. А тепер я несподівано побачила другий рай, зазнала пишний рай серця. Мене манить рай розуміння, мене манить і рай серця, рай кохання. Що мені діяти? що вчинить? – спитала Саня в Мурашкової.

– Тут дуже проста річ: бери собі заразом той і другий рай, – сказала Мурашкова тоном практичності, щиро грецької.

Саня осміхнулась.

– Добре тобі так говорити за діло, в якому ти сама не зацікавлена і яке до тебе не стосується, – сказала Саня. – Але стань ти на моєму місці, то й побачиш, як трудно вибирать та випручуватись.

– А може, Комашко пристане на те, щоб покинути службу та поїхать з тобою в Петербург або в Київ. Там ти будеш ходить на курси, а він собі напитає будлі-яке місце, – сказала Мурашкова.

– Чи схоче ж він так зробити? – сказала Саня. – Він людина небагата, живе службою. Чи я маю право вимагати од його такої жертви?

– То покинь думку за курси, – сказала байдужно Мурашкова.

– Не покину, нізащо не покину, – сказала Саня. – Це була моя мрія трохи не од дитячих літ, трохи не змалку.

– Але ж ти втратиш такого жениха, який може потім не трапиться! – крикнула Мурашкова. – Вас неначе бог призначив одно для одного. Саню! ти подумай за це й обміркуй добре.

Саня задумалась.

– Жила собі спокійно, була щаслива по-своєму, і десь узявсь той клопіт. Правду каже пісня: «Якби тебе не любила, гула б, як голубка», – промовила Саня.

– Десь узявся сокіл, вхопив голубку й поніс в синє море, – додала Мурашкова в поетичному тоні пісні.

– Який-то буде кінець тому всьому? – сказала Саня.

– Але знаєш що, Саню? Рай раєм, а діло ділом. Як я йшла до свого номера, то вгляділа вашу маленьку горничну. Вона тут вертілась по коридорах і бачила, як Комашко вийшов звідсіль. Вона бачила Комашка і зараз скаже за це або Мані, або й мачусі. Начувайся, Саню! Буде тобі лихо.

Саня підвела голову. Звістка була неприємна для неї. Вона тільки махнула рукою.

– Про мене! Тепер мені за все байдуже! – сказала Саня.

Вона попрощалась з Мурашковою і вже не побігла швиденько та дрібно, як колись бігала, а пішла тихою ходою, помаленьку, поволі, похиливши голову. Життя вперше вдарило її важким крилом, як б'є крилом шуляк голубку.

Тим часом Раїса Михайлівна Навроцька вже довідалась од своєї горничної, що Саня сиділа з Комашком в номері в Мурашкової. Така самовільність молодої дівчини здавалась для неї трохи не проступством.

Навроцька сиділа в невеликій світличці коло самовара, саме засипала чай і ждала Навроцького, щоб прочитати йому добру молитву.

Навроцький увійшов і сів коло стола. Навроцька встала й причинила двері в кімнатку, де сиділа Маня.

– Харитоне Кириловичу! – почала поважним тоном Навроцька. – Чи ти пак знаєш, де тепер Саня і з ким вона балакала?

– А хіба ж я знаю? Певно, з Мурашковою ганяють по дощеві в парку або в цвинтарі знайшли захист од дощу, щоб перестоять дощову годину, – обізвався Навроцький.

Як людина стара й проста, він любив дома говорити по-українській і часом пускав жарти щиро народні. Навроцька не дуже сердилась за його «мужицьку» мову, але жартів не любила.

– Еге, ганяє! Отам сидить з Комашком в номері в Мурашкової. Я не знаю, що далі буде з цими новомодніми паннами, – сказала Навроцька.

– А коли сидить з Комашком, то нехай сидить та говорить собі на здоров'я, – одрубав Навроцький.

– Як-то нехай сидить? Де ж видано, щоб молода панна тягалась з паничами, десь запиралася в номерах? Чом ти її не впиниш? Літає десь по Фонтанах, плаває на пароходах, ганяє по Одесі, неначе той студент або якийсь вітрогон гусарин.

– То й нехай ганяє, бо ще молода. А як підтопчеться так, як оце ми з тобою, то буде сидіть на одному місці та панчохи плести або сваритись, – обізвався Навроцький.

– Добре, їй-богу, добре! Та вона тобі колись сяде на пароход та й дремене в Константинополь до турків у гості. А що тоді буде? – підняла голос Навроцька.

– Нічого не буде, бо вона до турків не дремене, – промовив Навроцький.

– Ходить в якусь жидівську школу, просвічує жидівок, пропахалась наскрізь цибулею так, що того жидівського смороду вже повні кімнати. В неї навіть черевики тхнуть жидами. Усі наші кімнати смердять жидами, неначе тут жиди завели шинк, – сказала Навроцька вже сердито.

– Гм, я чомусь не чув носом, щоб в наших покоях тхнуло жидами, хіба тільки тоді, як кравець Гершко принесе одежу. Може, це тим, що в мене завжди нежить в носі. Не всім пак мати такі тоненькі ніздрі, як у тебе, – сказав спокійно Навроцький.

– В тебе, мабуть, зроду нежить в носі, бо ти степовий чумак, – сказала Навроцька.

– Добре, що в вас кам'янецькі носи дуже вже тоненькі. Я й дьоготь нюхав, та й то не вадило, а тобі то й завадило б, – сказав Навроцький.

– Цить! Он Маня сидить за дверима! Чуєш! Це недобрий тон! Чисте мужицтво! Вона оце все почує. Овва! Ти зовсім збавиш дочок, – сердито обізвалась стиха Навроцька.

– Не знаю, хто збавить – чи я, чи ти, – обізвався Навроцький і втупив очі у вікно, неначе пильно роздивлявся на маяк.

– Бач! в тебе все я винна. Може, я винна, що твоя нахабна Саня бродить по номерах з таким самим нахабним Комашком?

– Як з Комашком, то я не маю до того ніякої причепки: він чоловік чесний. Нехай з ним трохи побалакає. От якби з Фесенком… то інша річ, – сказав Навроцький.

– З Комашком, то нічого? – аж писнула Навроцька і стулила долоні вгору пальцями по-католицькій, як на молитві.

– Авжеж нічого. Комашко людина розумна, поважна, просвічена, не шелихвіст, не вітрогон, – сказав Навроцький.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: