«Правда, певно, правда, коли й Бородавкіна бачила; ця, надісь, не збреше», – подумав Фесенко.
– Гей, ви, кавалери! не знаєте, де раки зимують, – обізвалась Христина, обертаючись до Фесенка. – Фесенку! в вас очі ясні, як брильянти, але, мабуть, у вас полуда на очах, що ви нічого не бачите й не примічаєте.
Фесенкові не сподобався такий крутий комплімент; він зморщив брови, підняв носа й скривив губи набік.
Різкі Христинині компліменти його застилали трохи й збентежили.
– Вибачайте! в мене очі без полуди, – сказав Фесенко й зняв пенсне.
– Ви ганяєтесь за Санею. Що ви знайшли в неї путнього? – почала Бородавкіна. – Ні доладної й показної постаті, ні бюста. Чваниться раз у раз своїм розумом та носиться з тою наукою, як старець з писаною торбою.
Бородавкіна підняла голову й випнула свій бюст. Дивись, мовляв, чи такий же бюст в твоєї Сані, як у мене?
– Сватайте Маню Навроцьку. Ви знаєте, що я повітова сваха, – сказала Христина. – До Сані ви не достанете, як не достанете зубами свого ліктя.
«Ой, говорить, наче сільська молодиця! Зовсім здичавіла в степах оця колишнясь інститутка», – подумав Фесенко й голосно засміявся.
– До Сані треба довших зубів, – тягла далі Христина. – В Комашка довші зуби, ніж у вас. А ви беріть Маню: двадцять п'ять тисяч і дім! Ццц!..
«Двадцять п'ять тисяч і дім, – подумав Фесенко. – Правду каже оця потороча; треба сватать дівчину, бо хтось незабаром вхопить, як шуляк курча».
І він був ладен бігти до Навроцьких і таки зараз просити Маниної руки.
Бородавкін достав карти й кинув на стіл.
– А поки що перекиньмо лишень картами разів зо два, зо три, – сказав Бородавкін. – А ви, Фесенку, таки скажете мені про ті… листи.
– Добре, добре, добре! нехай колись потім… – сказав Фесенко.
– За які це листи? -спитала Христина і знов якось хитро осміхнулась.
– Та то нісенітниця. – обізвався Фесенко.
В Бородавкіна аж очі бігали, аж горіли. Христина зирнула на його й зареготалась.
«Пограю в карти тим часом, бо в Навроцьких саме сидить Комашко. Не хотілось би мені з ним стикатись, – думав Фесенко. – Сонце стане на вечірньому прузі, тоді підемо до Навроцьких й випремо звідтіль Комашка».
Фесенкові випала партнером Христина, але тепер йому були не в думці карти. Він кидав ними знехотя, грав невважливе і робив страшенні помилки.
«Двадцять п'ять тисяч, ще й дім, та ще й гарненький дім!» – миготіло в його голові, і заважало йому, й не давало звертати увагу на карти.
Карти летіли на стіл, а перед Фесенковими очима на зеленому сукні, ніби цятки, миготіли асигнації кольору веселчаного, цілі купи асигнацій, срібла, червінців. Червінці тілки дратували його грубу фантазію.
«Наберу грошей, піду вгору по службі, вхоплю в руки високий адміністративний пост. Мені дадуть за службу конфісковані од поляків, будлі-де на Волині або на Подолі, села, ліси…»
Фесенко усе марив, неначе нічого не чув, кидав картами, як спросоння. Мрії сновигали причепливо в його голові безперестанку.
«Куплю дім в Одесі з мармуровими сходами; сходи вистелю дорогими килимами, обставлю усі східці пальмами. На дверях поставлю швейцара з бородою до пояса в золотистій лівреї… Держатиму гарну карету, куплю баскі коні, щоб чортами гнули шиї, щоб зміями летіли по Одесі! Зляжусь в кареті з гаванською сигарою в зубах, розтягну ноги…»
Фесенко випнув груди, простяг під стіл ноги й торкнув Бородавкіну в черевики. Бородавкіна прижмурила до його очі й солоденько осміхнулась. Він навіть того не примітив.
«Найму дорогого кухаря; мадеру випишу просто з острова Мадери, херес з Іспанії. Куплю цей горб і поставлю дачу, як цяцьку… Або на дідька мені дача! Поїду в Рим, в Неаполь, в Париж. Поїду в Англію їсти правдиві біфштекси. Звідтіля заїду в Неаполь на виноград та апельсини. Заверну в Іспанію до андалузянок. Кажуть, в Андалузії вогонь – дівчата! Ух!
Жінка нехай сидить дома та малює картини… Під'їду каретою до губернатора. Швейцар скаже: «Ваше превосходительство! його превосходительство вас ждуть!» Губернатор вибігає до мене, дрібненько ступаючи, хапає мене за руку обома руками. Виходить губернаторша, робить мені очки… Буду водитись з генералами, сам стану генералом! Фу, фу! Покажу ж я шик! І за нас світ незабаром заговорить! Пригнітимо тоді Комашків до самісінької землі; кланяйтесь, мов, нам! плазуйте коло наших ніжок!»
– Чи ви осліпли? чи ви спите? А може й здуріли? Оце диво, та й годі! Чи ти ба! Як ви граєте? В яку масть ви ходите? Нащо жир, коли треба дзвінки або вина? – репетувала сердито Христина. – Це, мабуть, двадцять п'ять тисяч вас запаморочили.
«Добре вгадує оця ледащиця», – подумав Фесенко неначе прокинувшись. Фесенко страшенно програвся в той раз. Бородавкін з веселенькою міною на виду загріб виграні гроші; він мав загалом половину своїх заробітків з карт і харчував сім'ю тими додатками до службових заробітків.
X
Покинувши Фесенка та Бородавкіна, Комашко з Мавродіним швиденько пішли вулицею на гору до монастирської гостиниці. Комашко, роздратований нахабним Фесенком, довго не міг заспокоїтись. Він не йшов, а сливень біг на гору. Мавродін ледве встигав поспішати за ним.
– Вікторе Титовичу! Чого це ви так біжите? – спитав в його Мавродін і придержав за руку. Я ледве поспішаю за вами.
– Втікаю од лихого чоловіка, – обізвався Комашко. – Такий молодий хлопець, тільки що вийшов з університету, а вже такий нахабний, такий збавлений! Один вид такого нікчемного чоловіка збурює усю душу.
– Вікторе Титовичу! Не зачіпайте ви отого Фесенка, – сказав Мавродін. – Ви знаєте, який тепер небезпечний час. Оці Фесенки покопають кругом вас ями, а ви незчуєтесь, як впадете в ті ями.
– Як не зачіпати! Треба бити його, по чому влучиш, треба катувати лихих людей; писати за їх, кричать на ввесь світ, щоб люде знали їх, стереглися їх, карали громадським осудом, – говорив Комашко голосно на усю улицю.
– Голубчику! не кричіть, бо тепер і стіни й оці миршаві акації слухають. Ви людина палка, щира, одкрита, а ці люде хитрі, потайні. Теперечки навіть такі нікчемні невеличкі людці, як, приміром, Фесенко, з'їдять вас без солі… Ми втратимо луччих людей, людей інтелігентних, і нічого не вдіємо, – обізвався Мавродін стиха.
– Невже нам тільки мовчати та дивитися! – обізвався Комашко вже тихіше. – Куди не глянь, скрізь бачиш здирство, нечесність, грубу матеріальність, егоїстичність або бачиш пришиблених людей, людей нужденних, убогих. І тільки де-не-де блищать вогні…
– І ті вогні згаснуть, бо їх погасять, як не будете стерегтись. Я син грецького купця й розумію, як треба в житті братись на хитрощі, щоб не загрузнути в багні, – обізвався Мавродін.
– Я й забув, що ви хитроумний Уліс. Але я боюся, щоб ви часом з своїми хитрощами не притаїлися та й не заснули з своїми ідеалами десь у закутку. Треба войдуватись, боротись та викручуватись. Тепер час боротьби, – сказав Комашко.
– Не час одкритої борні тепер. Пролазьте то скоком, то боком поміж Фесенковими та іншими ямами, то, може, щось і зробимо для письменства, для народу, для його просвіти та матеріального добробуття.
– Хитрий ви з біса! – сказав Комашко.
Він вже трохи прохолов і заспокоївся. Спинившись під акаціями, він скинув капелюш і обтер хусточкою гарячий піт з лоба.
Приятелі розійшлися. Комашко пішов до Навроцьких. Мавродін повернув гуляти над море. До Бородавкіна він не пішов, щоб часом не стикнутись з Фесенком.
Комашко зайшов в номер і не застав Навроцьких дома. Горнична сказала, що пани пішли гуляти на гори над море, а панни побігли купатись.
Комашко пішов через монастирський город і і вглядів над горою старого Навроцького та його жінку. Вони сиділи на камені й дивились на море. Він побіг до їх. «Якраз випав добрий час поговорити з старими насамоті за свою справу», – подумав Комашко.
– Добривечір вам! – промовив Комашко, кланяючись Навроцькій та Навроцькому.
– Доброго здоров'ячка! От несподіваний і завжди і сподіваний для мене гість! – сказав Навроцький, схопившись з місця й подаючи йому обидві руки.
Комашко привітався до Навроцької. Вона показала холодним поглядом, холодною міною, що Комашко був для неї не тільки несподіваний, але й небажаний гість.