– Сідайте, будьте ласкаві, коло нас, проти неба на землі, як кажуть на селі: отут на камені, – сказав Навроцький.
Комашко сів поруч з Навроцьким.
Навроцька пиндючилась і дивилась пильно на море, неначе вона вгляділа там якесь диво.
– Чи давно вернулись з Кишинева? – спитав Комашко в Навроцького.
– Вчора. Позалатував деякі дірки в канцелярії та й махонув на Великий Фонтан до своїх, – сказав Навроцький. – На лихо, ще й предсідатель наш махнув на ціле літо за границю; роботи в мене по самісіньку шию.
– А де ж Олександра Харитонівна та Марія Харитонівна? – спитався Комашко.
«Нащо йому моя Маня здалася? Чи не думає він часом присвататись до моєї Мані? Мабуть, прочув та рознюхав, що в неї двадцять п'ять тисяч приданого… Я йому покажу Маню!» – думала Навроцька, насупивши брови.
– Харитоне Кириловичу! Я прийшов до вас з великим задля мене інтересом. Я люблю Олександру Харитонівну і прошу в вас її руки. Прошу за це й вас, Раїсо Михайлівно, – обернувся Комашко до Навроцької з делікатності.
– Голубчику! Вікторе Титовичу! – крикнув Навроцький і схопився з місця. – Кращого зятя для своєї Сані я й не бажаю.
Комашко встав і собі з місця. Навроцький обняв його й тричі поцілував.
«Ще й цілується… Ото велика радість! Чи то варто?» -подумала Навроцька.
– А ви, Раїсо Михайлівно, не будете проти мене? – спитався Комашко в Навроцької.
– Я?.. Я нічого не маю проти вас. Та я й не мати для Сані. Вона мене ні в чому не слухає і в цьому ділі, напевно, не послухає, – сказала Навроцька, цідячи слова неначе через густий цідилок.
– Хоч буде з ким поговорити по щирості, – сказав Навроцький. – А то знаєте, як у нас буває: гм… гм… з панами говори, та й бійся; з товаришами говори половинкою язика; з начальством говори тільки кінчиком язика; з чужими говори обачно й стережись; тільки з жін… – сказав Навроцький та й замовк і прикусив язика, зирнувши на жінку скоса.
«О! вже заляпав не кінчиком язика, а цілим лопатнем до самої пельки», – подумала Навроцька.
– Ота машкара на мені при людях намуляла вже добре щоки, – знов обізвався Навроцький. – А перед вами, Вікторе Титовичу, мені якось вольніше говорить. Саня вас любить, – я це знаю, але, бачте, в теперішніх деяких дівчат увійшов якийсь новий дух, хоч дух не злий; вона морочить мене з тими вищими курсами. Припала їй охота вчитись в університеті.
– Я за це знаю. І цей університет став мені на дорозі до щастя. Але я не проти університету, – сказав Комашко.
– А я б хотів, щоб моя Саня не втратила вас; буде мені шкода вас, – сказав Навроцький і чогось засмутився. – Сказати правду, Саня таки любить поставити на своєму, бо вона таки нездатлива, а я їй ні в чому доброму не спиняю й не заважаю їй.
В той час по вузькій стежці, що вилася по крутій горі, йшли з купання Саня та Маня з горничною.
Навроцький вглядів їх і махнув до їх рукою: йдіть, мов, швидше, гостинця дам. Панни вийшли на гору. Комашко побіг їм назустріч і привітався до їх. Він глянув на Саню, і його здавило коло серця. Саня зблідла, схудла. Щоки позападали, очі пригасли, і тільки на середині блідих уст притаївся рум'янець, неначе на листочках рожі в осередку, що в'яне й посихає на сонці в страшенну спеку.
«Ще місяць перед цим була свіжа, як квітка цвіла, а тепер така стала, як квітка в'яла», – подумав Комашко й зітхнув. Він прочитав на її блідому виду, як у прозірній книжці, усі муки, які вона перетерпіла за той місяць, догадавсь, що вона дуже перепечалилась.
Тілиста Маня сіла, притулилась до маминого плеча й одсапувала. Саня ніби впала на камінь коло батька.
– Саню, моя дитино! Віктор Титович просить твоєї руки. Я кращого зятя для себе не бажаю. Що ти скажеш нам на ці слова? – спитав батько в Сані.
Саня тепер придивилась до Комашка при світі сонця. Він стояв перед нею з блідим лицем, з запалими очима. Гострий блиск його очей згас. Вона вгадала по його очах усі муки його серця й трохи не заплакала.
– Вікторе Титовичу! Ви знаєте мої думки, мої мрії, мої бажання. Я не поступлюсь ними ні за яке щастя в світі, бо я наважилась добутись свого, – сказала Саня.
– Бачте, моя Саня трохи уперта й не дуже-то здатлива, але вона правдива людина, – обізвався Навроцький. – Саню, ти тікаєш од свого щастя, – сказав старий і задумався, похиливши голову.
Усі замовкли. Саня дивилась вниз на обгорілу од сонця землю. Усі неначе звідкільсь ждали одповіді, а одповідь не надходила.
– Я ладен для вас на усяку жертву, -обізвався Комашко. – Покажіть мені на ту жертву, і я її для вас принесу.
– Ви мій ворог. Доки вас не знала, я була щаслива. Ви вкрали спокій моєї душі, мого серця, вкрали мої мрії, мої дорогі, золоті мрії. В нас був кружок з моїх товаришок по гімназії. Я зросла вкупі з ними, вчилась з ними. Я любила їх, як своїх сестер, більше од своїх сестер… Ми збирались в Мурашкової, читали книжки, набирались просвіти; там склався наш світогляд, наш погляд на світ, на життя. Ми постановили собі, якою стежкою повинно йти життя кожної з нас. Деякі з нас присвятили себе вищій просвіті; декотрі постановили собі йти в народ; дехто хапався за педагогію. То був наш рай! Які золоті мрії роєм вилися в наших головах! Я була по-своєму щаслива. А ви ворогом увійшли в мій рай і вкрали мій спокій, вкрали моє щастя, – говорила Саня, і її голос затрусивсь якось жалібно.
Вона схопилась з місця й була ладна утікати. Комашкові здалось, що вона хоче бігти над кручу. Він знав її нервову, поривчасту вдачу, стривожився й недоброхіть вхопив її за руку.
– Олександро Харитонівно! Я покину місце. Ми покатаємо в Петербург. Я напитаю там скарбову чи будлі-яку іншу службу. Будете ходить на курси, тільки не кидайте мене, – промовив Комашко з таким палом, що Саня одразу зблідла.
Вона в одну мить зрозуміла, що Комашко приносить для неї велику жертву й більшої не може принести. Очі в неї блиснули радісно, неначе сонце виглянуло з-за хмар в негідь та сльоту.
– Коли так, то я ваша навіки, – сказала Саня й подала Комашкові обидві руки. Навроцький встав і поцілував дочку, а потім поцілував Комашка.
– От і добре! – промовив Навроцький. – Гм… гм… Я такий радий… хоч стань над оцею кручею та й співай. – Навроцька глянула на його скоса.
«Здурів старий! ще справді утне пісні», – подумала вона.
– Неначе душа моя почувала, що ви будете нашим. Я полюбив вас од того часу, як вперше побачив вас в своєму домі, Вікторе Титовичу, – обізвався Навроцький. – Та ти б, Саню, покинула думку про той університет; тепер буде в тебе дома свій університет.
– Ні, тату, не покину. Я вже зовсім готова до екзамену. Мені вже не випадає за те й говорить, що вища просвіта потрібна убогим дівчатам для шматка хліба. Потрібна вона усім нам. Ми не вмітимемо виховати дітей, не вмітимемо розвивати їх розум, дати добрий моральний розвиток, направу…
Саня скоса поглянула на Раїсу Михайлівну. Навроцька вловила той косий погляд і втямила натякання…
«Це вона шпурляє в мій огород камінням», – подумала стара Навроцька.
– Зберуться, наприклад, гості, – говорила далі Саня. -Мужчини балакають про серйозні питання; молоді паничі виробляють собі принципи, вияснюють собі усякові погляди, а женщини сидять, раз у раз тільки кліпають очима й пропадають з нудьги, бо нічого не розуміють і нічим не цікавляться. Недурно ж вони зараз заведуть розмову про театер, за актьорів, за артистів, а потім звернуть розмову за своїх горничних, куховарок і добираються часом і до двірників.
«Їй-богу, стріляє таки просто в мене! – подумала Навроцька. – Вчора в нас з Бородавкіною за чаєм тільки й мови було, що за куховарок».
– Ваша правда, Олександро Харитонівно, – обізвався Комашко. – Наші панни, як тільки виплигнуть з гімназії..
Старій Навроцькій чомусь здалося, що її влучила куля в самісінький лоб. Вона не стерпіла.
– Який тон! Хіба панни кози чи зайці, що вони плигають? – обізвалась Навроцька.
– Гм… Трохи, трохи схожо, – сказав Навроцький.
– Як вискочать з гімназії, то зараз тягнуться за аристократизмом, – говорив далі Комашко. – Вони мріями ганяють по багатих салонах, марять за убори, їм треба або модної французької мови, або панської офіціальної великоруської. Український язик вони викурюють з дому, бо ним говорить простий народ. Просвічена українка первий ворог України й українського народу, бо вона відрізняє ще в колисці своїх дітей від народу.