– І простіші й прозаїчніші, – договорила за дочку мати. – Вона малює човна на березі моря під скелею.
– О, та й це сюжет не прозаїчний: човник маленький, синє море, сірі скелі, весло на човні, кругом білі хвилі. Чую поезію! – сказав Фесенко, прикинувшись поетом.
– Шкода, що тут нема фортеп'яна. Моя Маня забуде зовсім музику. Вона вже грає Шопена, – обізвалась мати.
– Невже ви граєте гм… гм… Шопена? – аж крикнув Фесенко. – Вже дійшли до таких трудних п'єс в ваші літа! Честь вам і слава! – сказав солоденьким голосом Фесенко.
Чи трудний, чи легенький той Шопен – він не тільки не знав того, але й навіть ніколи не чув за Шопена, бо зовсім не цікавився музикою.
– Чи не думаєте, Раїсо Михайлівно, послати Марію Харитонівну на курси в університет? – спитав Фесенко.
– Борони боже! – аж крикнула Навроцька. – Моя Маня вчилась в приватному пансіоні мадам Роже і вчилась не для курсів, а для себе. Я навіть боялась дати її в панянську гімназію. Знаєте, ті гімназистки та курсистки бувають такі…
Навроцька не договорила, їй здавалось, що за тих курсисток нечля навіть говорити з порядними людьми.
– Правда, бувають такі, такі собі… гм… – і собі не договорив Фесенко й спустив очі на стіл, неначе засоромився.
– Одначе час би нам і чаю напитись, а горнична самовара не подає. Йди, Маню, проходись з паном Фесенком по садку, поки я звелю подать самовар.
Це стара Навроцька дозволила дочці таку вже вільність, що дочка на неї аж очі витріщила: «Невже, мов, я оце піду гулять сама без мами з паничем?» – неначе питали її очі в мами.
Навроцька встала й почвалала помаленьку в гостиницю. Фесенко схопився з стільця, надів циліндер, кинув зручним махом на плечі пальто з смугнастою підбійкою й попросив Маню на гулянку. Навроцька пішла в свій номер, звеліла горничній подати самовар, а сама стала за завісою коло одчиненого вікна й кмітила звідтіль за Фесенком та Манею. Вона чогось боялась, щоб Маня часом не дременула кудись, не сіла з Фесенком на пароход та не чкурнула в Одес.
Фесенко й Маня пішли стежкою, що йшла між акаціями до монастирських стін.
«Може, ця Маня тільки так собі зверху свята та божа, а в душі така розумна, гостра та начитана, як і її сестра Саня, – подумав Фесенко. – Вони ж з одного кодла, і не може бути, щоб Саня не напахала її своїм душком… Коли б часом не опектись, як я опікся од Сані».
I Фесенко задумався. Він не знав, з чого почати розмову. «А що як почну розмову за рожі та лелії, а вона мені дасть одкоша, як ота гостра Саня? – подумав Фесенко. – На кожний раз почну з поважних, високих матерій».
– Ваша сестра дуже розвита особа, начитана, дуже здатна до наук. Вона космополітка, любить усякі абстракції, теорії, та сьогочасні ідеї, та високі принципи, – почав Фесенко.
«За що це він мені торочить? Щось мені невтямки, – подумала Маня. – Що то за слова – космополітка, аб… аб… стракції, теорії?» – насилу вимовила ці слова Маня в умі.
– Гм… еге, – одказала Маня, зроду не охоча говорити. Щодо мови вона вдалася трохи в свого батька.
– А ви космополітка чи націоналка? Яких теорій та принципів ви держитесь? – чеплявся Фесенко.
Маню вразили ті терміни.
«Це неначебто французькі слова, – подумала Маня. – Треба покликати на поміч французьку граматику…» Вона кинулась в думці до французької граматики, в французьку етимологію, і не знайшла там тих слів. «Ой лишко! За що це він мене питає?» -подумала вона, а потім сказала:
– Ми… ми цього не вчили в мадам Роже.
Фесенко зареготався в душі й прикусив червоні губи.
– А ваша сестра таки любить ці терміни, – сказав Фесенко.
«Що ж то Саня любить таке чудне? – подумала Маня. -Якісь терміни… гм… чи не турецькі якісь мінарети?»
– Еге… любить, любить, – обізвалась Маня.
– Чи ваша сестра часом не соціалістка? – спитав Фесенко.
– Егеж, спеціалістка. Папа часом каже, що Саня спеціалістка, бо любить вчити в школі, каже, що й я спеціалістка, бо люблю малювати, – обізвалась Маня.
– Ви мене не так зрозуміли, Маріє Харитонівно. Я не кажу за спеціальність вашої сестри. Що вона добра спеціалістка в педагогії, я тому добре відомий. Я кажу, що ваша сестра, хоч молода, а вже знає добре усякі соціальні ідеї, цікавиться теоріями. Мабуть, багато читала й знає усякі теорії, – сказав Фесенко.
– Авжеж знає, бо вона добре вчилась в гімназії. Вона має золоту медаль. І в нас в пансіоні вчили теорію поезії і прози, – бовкнула Маня.
Фесенко насилу вдержався й трохи не зареготався голосно. Щоб не засміятись, він голосно кашлянув.
«Це чиста провінціальна дурепа! В пансіоні мадам Роже в Кишиневі нічого не робили, погано вчились і тільки байдики били та французьку мову вчили», – подумав Фесенко.
– Чи ваша сестра любить ті теорії ради самих теорій, чи прикладає їх до практики? – знов спитав у Мані Фесенко.
Маня вже зовсім не розуміла, за що він говорить.
«Ой боже мій, як він говорить по-вченому! Нічого не втямлю!» – подумала Маня і нічого не одповіла. Бідна дівчина оглядалась на всі боки, неначе шукала матері для помочі.
«Ну, це не Саня! – подумав Фесенко. – Повертай цабе, бо соб нікуди. Дуже високий тон я взяв для цієї дуринди. Тепер сміливо можна починати розмову про лелії та рожі».
– Ви, мабуть, тепер багато читаєте? – почав Фесенко трохи перегодя. – Місцина така гарна: море, скелі, акації, кораблі, білі вітрила. Поезія кругом! Самотина, тиша!
– Еге! – обізвалась несміливо Маня. – Тільки мама не дозволяють мені багато читати. Кажуть, що книжками можна очі збавить. Саня не слухає мами, читає багато, та ще й вечорами, і через те в неї очі вже болять; вона часом надіває окуляри.
– Оце негарно, як молоденька й гарна панна, як ви, та надіне окуляри. Ця штука належиться до старих. Бережіть свої очі. В вас такі пишні, ясні очі, яких я ще й не бачив ні в кого, – сказав комплімент Фесенко.
Маня почервоніла. В неї почервоніло навіть чоло, а щоки неначе зайнялись.
– Я тепер читаю Гоголя… але… але мама каже: паннам ще не годиться читати усього Гоголя, – несміливо обізвалась Маня.
– А Шевченка ви читали? – спитав для штуки Фесенко, щоб випитать в неї погляд на українщину.
– Ні, не читала. В папи є Шевченків «Кобзар», але мама казала мені, щоб я його не читала: каже, що він написаний мужицькою мовою. Мама все дає мені французькі книжки, – сказала Маня.
«Буде саме така жінка, якої мені треба: не знає ніяких тих теорій та ідей, нігде мене не скомпромітує, не опоганить. Але щоб доладу розговоритись з нею, треба братись або до музики, або до рож та лелій», – подумав Фесенко.
– Як же оце ви покинули дома в Кишинев! свої квітки? Хто ж їх там доглядатиме? – спитав Фесенко.
– Ми повиносили вазони в садок і сказали, щоб наша горнична поливала. Квітки не пропадуть. Мама просила одну даму, що живе на нашій вулиці, наглядати, – сказала Маня.
– Гарні в вас вазони? – спитав Фесенко.
– О, дуже гарні! Два фікуси вже доросли до стелі. Мама не знає, що з ними робити, бо зрізувать шкода. А папа жартує, каже мамі: «Візьміть та й підніміте на два аршини стелю».
Фесенко зареготався. Маня й собі засміялась.
– Ті фікуси щепила сама мама. Тим-то вона так коло їх пильнує. І я сама своїми руками прищепила аж два.
– Аж два! – гукнув ніби здивований Фесенко. – І своїми ручками?
– Своїми руками, – сказала Маня. – Я сама й резеду сіяла, а мама сіяла айстри та левкої, – сказала Маня.
– І зійшла ваша резеда? Ох, як я люблю резеду! Це для мене найкращі в світі квітки! Як мені хотілось би подивитись на вашу резеду! – промовив з палом Фесенко.
– Приїдьте та й побачите! – сказала Маня й сама здивувалась своїй сміливості.
– А ви мені дозволите нарвати пучечок на пам'ятку та на згадку? – спитав Фесенко.
– Добре! – сказала Маня, і знов в неї щоки почервоніли.
– Я той букет сховаю в срібну та перлову скриньку й держатиму на пам'ятку до самої смерті! – знов гукнув з удаваним палом Фесенко.
– Нащо ви його будете ховати в скриньку? хіба він такий гарний? Є квітки багато кращі, ніж резеда, – сказала наївно Маня.
– Ні, для мене нема кращих квіток, як резеда, бо, бо… бо ви її любите. А що любите ви, те люблю й я, – сказав Фесенко й заглянув Мані в самі очі.