Над Чорним морем – Iван Нечуй-Левицький

– Сам бачив, оцими сірими баньками бачив листи в банку; стара клала в банк при моїх очах, їй-богу, правду кажу! Нехай мене святий хрест поб'є, коли брешу! Розпитайте людей, коли мені не ймете віри, – говорив Бородавкін.

– Гм… Це штука… Ццц… – цмакнув Фесенко по-бессарабській і задумався.

– От ви й причепіться до Мані. Але що то за анонімні листи? Що то за якесь сухе зілля, через котре ви полаялись з Комашком? – спитав Бородавкін.

– Ат! то нісенітниця, – бовкнув Фесенко.

– Та скажіть-бо, голубчику! Бачте, який ласий секрет я вам сказав, – благав Бородавкін.

Його сірі великі очі аж благали, неначе в дитини, що пеститься та лащиться до мами й просе солодкого гостинця.

– Ет! нехай потім, – обізвався Фесенко.

– Та скажіть-бо мерщій, бо кортить. Невже вам трудно сказати кілька фраз? Ій-богу, я нікому не скажу! Божусь і присягаюсь! Жінці навіть не скажу, – просив Бородавкін.

– Нехай потім. Секрет не втече, а ми не помремо так швидко, – одрізав Фесенко.

– А як помремо? Ми усі під богом ходимо, – аж благав Бородавкін.

Стежка крутилась по горбикові й довела до дачі Бородавкіна; то була проста міщанська хатина-мазанка.

– От і наша дачка! – промовив Бородавкін.

– Де? – спитав Фесенко, бо вже більше й хат не було.

– Та оця ж хатина. Ми живемо в демократичній дачі; бачте, моя жінка любить ідилію, – сказав насмішкувато Бородавкін.

Фесенко закрутив носом і зморщив губи, неначе покуштував кислиці. Одначе він мусив йти за своїм поводаторем в ту ідилію.

Хатина стояла край спуску до моря на горбику. Горб був обсмалений сонцем, як циган. По горбику стирчали будяки та колючки. Тільки коло ґанку росли дві старі акації та в горідчику за хатою зеленів старий волоський горіх, єдина окраса того горба.

Бородавкін привів Фесенка до ґанку. Ґанок був напнутий з двох боків і зверху парусиною. Передній бік був зовсім не заслонений. В ґанку стояв стіл. Коло стола сиділи Бородавкіна та Христина. Фесенко став перед ґанком, зняв циліндер і привітався до дам.

– О! слихом слихати, ввічі видати! – гукнула Христина з-за стола. – Чого це ви неначе зблідли й помарніли на лиці? Чи не снилось вам часом цеї ночі щось страшне, чудне, знаєте, – таке кострубате? – Христина не договорила. Вона натякала йому на листи.

– Ні, нічого не снилось. Я сплю так міцно, що й сни мене не беруть, – обізвався Фесенко.

– А може, з вами трапилась будлі-яка неприємна подія або пригода? – спитала Христина й хитро осміхнулась.

«Невже вона знає? Брат чепляється, щоб сказати… Певно, знає… І хто б пак оце сказав їй?» – думав Фесенко.

Христина насилу вдержувалась од сміху, аж почервоніла, на виду.

– Є партнер! – гукнув Бородавкін.

– Просимо до нашого салону! Це наш салон, – обізвалась кокетно Бородавкіна. Фесенко увійшов у той салон і скривив губи.

– Та й трудно ж до вас доступитись! – почав Фесенко. – До вас стежка заросла терном та будяками.

– А ви думали, що так-то легко доступитись до дам? Поколіть лиш передніше свої ноги терном та колючками, – защебетала Христина.

Фесенко згадав терни та колючки по дорозі до Сані й легесенько зітхнув.

– Ну! для Фесенка стежки до паннів не заросли терном, – обізвалась Бородавкіна, прижмуривши свої карі блискучі очки. Вона залишила рум'яні губи й пильно дивилась на рівні, наче намальовані Фесенкові брови.

Фесенко гордовито підвів голову, неначе хотів сказати: «Не боюсь колючок! Побіждаємо! Не можна встоять проти мене!»

– Ви не дивуйтесь, що я вибрала собі таку простеньку дачку не літо, – сказала Бородавкіна. – Дачка проста, але який звідсіль вигляд на море! От придивіться лишень! – з завзяттям сказала Бородавкіна й показала білою маленькою ручкою на море. На руках блиснули золоті перстні, бо… вона й їх зумисне показала.

Вигляд з ґанку був й справді гарний. По обидва боки розступились дві круті гори, і між ними, через балку, синіло море, неначе вправлене в рами. По березі й в морі стриміло в хаотичнім безладді каміння. Горб, на котрому стояла дача, був кругом внизу ніби обплутаний мережами та неводами, як павутинням. Мокрі мережі та поплавки сохли на сонці й лисніли, неначе обсипані іскрами. В березі стояли човни. В човнах дрімали смугляві греки в рябих, синіх та червоних куртках, обшитих шнурками усякого кольору. Рибалки удили рибу скрізь між камінням. Вигляд був веселий, живий, освічений гарячим світом півдня.

– А що, гарна картина? – знов сказала Бородавкіна.

– Гарна, гарна, дивно гарна. Які здорові поплавки коло мереж та неводів! Зовсім неначе барильця, – сказав Фесенко флегматично.

– Вже й ви нагляділи красу! Гляньте на берег, на море! – сказала з палом Бородавкіна й знов махнула маленькою рукою на море.

– Гарне й море, чорніє, як чорнило, – обізвався Фесенко.

– А чи ви довго б видержали, якби вам довелось довгий час посидіти отут, в цих колючках, та дивитись на цей вигляд на море? – сказала Христина.

– Не знаю. День або два, – сказав Фесенко, котрому було байдуже за ті картини моря.

Христина пустила шпильку Бородавкіній. Бородавкіна втямила це. Ті брови насупились, і між ними мигнули легенькі зморшки.

– Мені не сорок літ, а тільки двадцять п'ять. Я ще не втратила почування краси природи, – дала здачі Бородавкіна Христині; вона натякнула Фесенкові, що Христина, хоч гарна й на виду не остаркувата, але вже доволі-таки стара підтоптана сорокалітня панія.

– Та й мені ще нема сорока, але колючки все-таки колючки, – обізвалась Христина.

– То чого ж ви сидите в колючках? – спитав Фесенко в Христини.

– З нудьги, щоб, бачте, з нудьги хоч трохи поколотись… Після цих колючок Одес мені стає трохи кращий. Я не люблю однотонності, – сказала Христина. – День в колючках, а два в рожах, то й рожі здаватимуться кращими й пахучішими. Еге так?

– Ой, який вигляд з мого салону, – кокетко кричала Бородавкіна. – Як тільки зирну на море, то зараз пісня йде мені на думку.

Бородавкіна й справді дуже любила море, любила й співи. В неї була поетична вдача, хоч вона була пустенька собі й кокетка. Але вона любила ще й до того почванитись перед людьми своїм поетичним напрямком, побільшувала його, виставляла напоказ, як панни часом виставляють напоказ маленьку ручку або ніжку в маленькому черевичку.

Бородавкіна кинула очима на чорні Фесенкові брови й заспівала: «Місяць пливе уночі в небесах». Не море, а ті брови теперечки кинули їй на думку пісню.

Фесенка не любили чесні молоді розвиті розумом панни, але зате легковажні і легкодумні панни й дами так і липли й горнулись до його.

– Кузино! ви не доносите в тонах на пів-аршина, – саркастично сказала Христина.

Христина хоч і була трохи різка на словах і навіть була здатна встругнути дику штучку, але чудово грала на роялі й тямила музику. Бородавкіна навіть не знала нот і співала, як співають сільські дівчата, хоч мала голос дуже гарний.

Бородавкіна неначе не чула, що сказала Христина, не вважала на це й співала далі, поглядаючи Фесенкові в очі. Бородавкін теж любив співати, але мав дуже різкий голос. Він почав приспівувать й вторувати і задерчав, як та струна, якою кушнірі б'ють вовну.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: