– Хе-хе-хе, – ніби знехотя осміхнувся Фесенко. – Якби в гімназії та в курси завели грецьку та латинську мову, то, може, звідтіль виходили б перли. Чи правду я кажу, Харитоне Кириловичу? Це було б по-аристократичному.
Старий Навроцький поклав руку на стіл і застукотів одним пальцем по столі: то був знак, що він щось думає.
– Гм… гм… це полова. Не варт набивати половою голів навіть гімназистам. Гм… це фальшива й шкідлива для молодих урядова педагогічна система. Шага не варта, – прохопився Навроцький.
Фесенко прикусив язика. Навроцька нахабно й сердито витріщила очі на свого чоловіка, неначе вдарила його поглядом.
«Ой, що ж я оце сказав? Щось недоладне… Гм… недоладу… – подумав Навроцький. – Оце лихо! оце лихо! хто його зна, як я оце вихопився словом перед цим небезпечним Фесенком: це, мабуть, через те, що я трохи сердитий на його. Овва! Гм… ця ж чортова супостать розбреше скрізь».
Розмова не йшла. Комашко встав і почав прощатись. Саня й собі встала з стільця. Комашко пішов додому. Саня побігла в номер до Мурашкової, щоб розказати їй за своє щастя. В неї душа була повна щастя, як криниця води. Їй заманулось побалакать з подругою, пожити ще мріями, які й досі не заспокоїлись в її молодій душі. Навроцький сидів надутий, мов копиця в дощову годину. Фесенко примітив, що скоїлось щось недоладне в сім'ї, й собі незабаром розпрощавсь. Старий Навроцький, напившись чаю, пішов в гостиницю одпочивати. Він ліг на софі, а в його з голови не виходила думка.
«І що я сказав? Надало ж мені сказати таку страшну річ. Цей Фесенко, ця проноза вертиться ж між аристократами, часом ще скаже моєму начальникові, а той напише будлі-куди вище, може і в Петербург. Що, як звідтіль напишуть: прогнать з служби раба божого як «неблагонадежного»? А тут ще до пенсії служити цілих ява роки. Овва! овва! І надав мені нечистий скинути машкару. Жінка любить оксамит; Маня має велику симпатію до шовку. Усе те вони чепляють на себе залюбки… а справляють не за свої гроші, а за мої. Треба ще й Саню держати на курсах. Ой лишечко! приїду додому, зараз піду до архієрея з візитом… Треба частіше заходити за благословенням до архієрея. Овва! овва! Або хоч запишусь в «Славянський благотворительний комітет»…
Навроцька зосталась за самоваром з Манею.
– За що ви там балакали з Фесенком? – питала вона в дочки.
– Та… він почав дуже по-вченому, а я нічого не могла втямить. А потім…
– Дуже мало читаєш ти вчених книжок, – сказала мати.
Маня боялась вчених книжок, неначе чуми, й не могла їх читати, бо не тямила їх.
– Що ж потім? – спитала мати.
– А потім заговорив якось простіше, за квітки… – знехотя говорила Маня,
– Що ж він говорив тобі за квітки? – чеплялась мати.
– Та… казав, що він найбільше любить бузину, чи щось таке… – бовкнула Маня й почервоніла.
– Що це ти верзеш? Яку бузину? – спитала мати.
– Чи то пак… резеду! – сказала Маня. – Бо я прохопилась та йому сказала, що я сама сіяла весною резеду. Мати засміялась.
– Мабуть, ти недурно оце плутаєш та мішаєш бузину з резедою… Гм… Як почервоніла. Кажи-бо, що він казав тобі? – чеплялась мати.
– Та… казав, що він любить баклажани чи щось таке… та… Це я кажу за себе, що я люблю баклажани… а, а… він казав, що любить нарциси! – сказала Маня. – Я йому сказала, що я більше од усіх квіток люблю нарциси, а він каже, що й він любить більше за все нарциси, і обіцяв принести мені букет з нарцисів.
– Тепер? влітку? Де він їх достане? Це чудасія з вами, та й годі!
– Казав, що достане, хоч з-за границі випише! – сказала Маня.
– Що за диво? Він щось інше говорив тобі. Та признавайся-бо! Чого ти од його втекла?
– Бо стало ніяково й навіть трохи страшно! – сказала Маня.
– Оце диво! Хіба ж він страшний? Він же такий гарний.
– Я, мамо, його ніби боюсь, хоч він і гарний: він дув же вже по-вченому та розумно говоре.
– Оце гарно! То ти боїшся паничів? – спитала мати.
– Боюсь, мамо, трохи…
– Адже ж малюєш паничів: малювала Ромео та Юлію, Ярему й Оксану.
– Мальованих паничів не боюсь, а живих наче боюся, чи то пак… дуже вчених та розумних боюсь.
– І Комашка боїшся? – спитала мати.
– Ні, Комашка не боюсь, бо він давно буває в нас: я до його звикла й оговталась.
Мати задумалась.
«Чи не перейшла я часом міри? Ще візьме та й пошиється в черниці, в монастир…» – подумала мати.
Мати дізналась, що настає час, коли, либонь, їй самій доведеться попсувати трохи свою пещену дитину.
«Треба повезти її в театр, щоб побачила оперетки Оффенбахові. Достану романи Золя та всуну їй в руки. Нехай чита. Може, стане сміливіша. Овва! Шкода! Це я трошки аж переборщила», – думала стара Навроцька.
– Не казав часом тобі Фесенко, що він тебе любить? – спитала Навроцька, трохи надумавшись.
Маня сиділа край стола, спершись ліктем і підперши голову долонею. При останніх материних словах вона почервоніла, але нічого не одповідала.
– Чого ж ти мовчиш? Од матері в тебе не повинно бути нічого потайного. То тільки Саня потай од мене робить, що схоче. Але Сані я не мати, а мачуха. Еге, він казав, що тебе любить?
Маня сиділа червона й мовчала, їй було сором признатись. Цього слова вона не вимовила б нізащо в світі. Мати мовчала, й дочка мовчала. Маня неначе бачила перед собою ясні очі та чорні високі Фесенкові брови, бачила його повні червоні уста. їй страшенно заманулось поцілувати ті уста та ще й зараз.
– Мамо, я хочу варення! – обізвалась Маня.
– Якого ж варення тобі заманулось? – спитала мати.
– Варення з кітри, – сказала Маня.
«Вередує, – подумала мати. – Вона завжди просить кисло-гіркого варення з кітри тоді, як вередує».
Мати пішла в гостиницю й винесла слоїк з варенням.
Накидавши варення в блюдечко, вона подала його Мані. Маня з'їла з ложечку й кинула ложечку на стіл.
– Гірке. Мені хочеться солодшого варення. Якби з абрикосів, абощо.
– Оце яка ти сьогодні вередлива! Погуляла трохи з Фесенком, та й заманулось абрикосів! – сказала мати.
Одначе вона знов подибала в гостиницю й винесла слоїк з абрикосовим варенням.
– Еге, ти любиш Фесенка? – спитала мати несподівано.
Маня одразу заплакала: вона згадала Фесенкові очі й уста. Дві сльози скотилися по шоках і впали на стіл. Мати пригорнула голову своєї коханої дочки до себе й поцілувала її в голову.
– Маню моя дорога! Ти його любиш? – допитувалась мати, але Маня мовчала.
– Мені здається, – сказала мати згодом, – що він тебе буде сватати. Доведеться справляти разом двоє весіллів. А ти б пішла за його заміж?
Маня аж кинулась.
– Я, мамо, ні за кого в світі не піду заміж, – тихо обізвалась Маня.
– Чом не підеш? Треба ж тобі колись вийти заміж, – сказала мати.
– Я вас ніколи не покину, – обізвалась стиха Маня. – Без вас я нізащо в світі жити не буду. Він мене візьме од вас, кудись завезе.
В Мані затрусився голос од жалю. Вона була напоготові заридать.
– Звикнеш, як оговтаєшся та оббудешся. Дівчина як верба: де посади, там і прийметься, – сказала мати українську мужицьку приказку.
– Я не верба, я вас не покину ніколи. Хтось чужий візьме мене, розлучить з вами, – сказала Маня.
«Вона ще дуже молода… Мало я виводила її між люде. Живемо в кінці міста в глушині, в виноградниках. Без мене вона навіть в місто сама ніколи не ходила, ніколи! Овва! Погано! Маня виросла надто вже провінціалкою й трохи навіть черничкою. Треба б їй всунути в руки французькі романи… та ще такі, де було б доволі абрикосового варення…»
Прийшла горнична прибирати з стола. Мати з дочкою пішли в гостиницю. Маня лягла спати, але вона довго не могла заснуть. Перед її очима усе манячіли повні червоні, уста під чорними блискучими вусами, блищали палкі Фесенкові очі. Ті уста, ті чудові очі й манили її, й дражнили серце, і чогось лякали, і врешті… довго-довго спати не давали.
А тим часом Фесенко вертався до Одеса по залізній дорозі. Він сидів в вагончику без вікон, і свіжий вітрець прохолодив його гарячий вид. Він передумував усі випадки того дня.
«Я обіцяв Мані достати букет з нарцисів. Ще й клявся й божився, що достану. Розпустив свого язика, й сам незчувся, як дав обіцянку. І надав мені кат сказати їй за оце! І забувся, що тепер не весна, а літо! Де я в іродового батька достану їй тих нарцисів. А без тих нарцисів хоч і очей не показуй до неї. Оце лишечко!»