І ті нарциси цілу дорогу не давали Фесенкові спокою. Він приїхав додому і все думав про нарциси.
«Оце лізе в голову отой поганий бур'ян! Тфу на тебе, сатано!» – думав Фесенко, роздягаючись.
Він ліг спати, і йому все снилось, що він іде стежкою по якомусь полі, засадженому нарцисами та засіяному резедою. Нарциси чудні, наче чортики з ріжками, колють його в ноги, як колючки, а між білими головками на бадилинах блищать магічні числа 25 000 то золоті, то брильянтові, та все коливаються од вітру й неначе дражнять його.
Фесенко прокинувся. В вікно лилось золоте проміння гарячого літнього сонця й сипалось плямами на білу стіну. Перша думка, яка майнула в його голові, була за резеду та нарциси.
«Пху, на тебе, сатано! Не вилазить отой бур'ян з голови, – аж крикнув сердито Фесенко, встаючи з постелі. – А цей бур'ян треба доконешно достати, хоч з каміння вилупать. Де я його достану? Ага! піду в французький магазин та достану роблених нарцисів! Це буде ще ефектніше! Ой, гарно я придумав!»
Поки в магазині стулили букета з нарцисів, Фесенко щовечора їздив на Великий Фонтан до Навроцьких. Він ждав і не міг діждатись, поки той букет буде готовий.
XII
Другого дня Саня забігла зрання на чай в номер до Мурашкової. Вона довідалась, що з Кишинева прибула саме в той час до Одеса Махнівська, її товаришка й велика приятелька, і зайшла до Мурашкової на розвідини. Там вона застала й свою подругу, Махнівську. Веселі панни сіли за стіл, пили чай, балакали й не могли наговоритись. В одчинені вікна повівало вранішньою прохолодою. В номері ще не було душно. Саня поздоровшала, повеселішала. Минулась тривога, впав спокій на серце: і повеселішали ясні очі, почервонішали зблідлі уста. Мурашкова сиділа край столу й шила сорочку.
– Надю, доки ти будеш плутати оте шитво? – сказала Саня. – Кинь геть оту роботу! Не можу навіть дивитись, як хто сидить та порпляється голкою в полотні.
– Оце диво! Шию й вишиваю, бо сорочок треба, – обізвалась Надя.
– То дай швачці. Хіба в твоєї матері таки не знайдеться зайвих грошей, щоб найняти швачку? Геть покинь оту нісенітницю! Оце шиття тільки заморочує памороки. Од його голова морочиться, стає тверда, – сказала Саня.
Вона схопилась з стільця, вихопила в Наді з рук рукави вишиваної сорочки й, жартуючи, насторочилась викинути у вікно. Надя ледве встигла вхопить її за руку. Вона одняла од Сані рукави.
– Та й пустуєш же ти, Саню! Мабуть, рада, що заміж йдеш, -обізвалась Мурашкова. – А я тобі раджу: навчись не тільки шити, але й кроїти.
– Навіщо? – крикнула Саня.
– Пригодиться. Я сама шию собі не тільки сорочки, але й навіть оці буденні сукні, щоб не платить в магазини скажених грошей. Не знаєш ти, Саню, лиха, як я бачу, – сказала Мурашкова.
– А наука? а книжки? Я лучче б щось цікаве прочитала, ніж мала б нудитись та сліпати очима над тим шиттям, – сказала Саня.
– Наука наукою, а робота роботою, – сказала Мурашкова. -Саню, а чи зугарна пак ти зварити борщ або будлі-яку страву?
Саня широко розплющила очі.
– Сказати по правді, не вмію й нездатна до того, – казала Саня. – Знаю, що в борщі є картопля, капуста, цибуля, помідори, огірки, трошки сахару, чи що…
Махнівська й Мурашкова зареготались.
– Ну, я ще ніколи зроду не їла борщу з огірками та з сахаром, – сказала Мурашкова. – А я борщ зварю тобі такий, що й кухар не потрапить зварити.
– А хто ж тобі варитиме борщ, як ти вийдеш заміж? – спитала Махнівська.
– Куховарка, – сказала Саня.
– А як вона буде недотепна та не вмітиме? – спитала Мурашкова. – Не Комашко ж заходиться варити тобі борщ.
Саня замовкла й задумалась. Вид в неї одразу став поважний. Мачуха таки дуже скинулась на аристократку й не вчила ні її, ні своєї Мані ні кроїти, ні пекти, ні варить. Передніше Саня за це й не думала й не гадала, але, тепер чогось ці питання стали для неї не жартами, а чимсь серйозним.
– Бач, які в тебе, Саню, біленькі ручки! – сказала Мурашкова. – Ти все коло книжок. А глянь лишень на мої руки. Правда, чорні, зашкарублі та шерсткі?
Мурашкова притулила свою смугляву руку з довгими тонкими пальцями до Саниних білих пухкеньких ручок. Одличка була така, як між сільською паляницею та французькою булкою.
– Бач, які твої білі ручки! Я своїми руками часом і ложки й тарілки перемию, бо в нас одним одна наймичка, – сказала Мурашкова.
– Знаю, знаю, що ти передніше од усього практична людина; бо ти грекиня родом, – обізвалась Саня.
– Ти таки вдагала: я й справді практична. Я людина діла і хочу й свої пересвідчення прикласти до діла. Коли я на чому стала в поглядах, то мене тягне якось до діла. Кидай, Саню, вищу науку та ставай до якоїсь роботи, до діла або до справи народної, – сказала Мурашкова.
– Ні, не кину. І я коли на чому поставлю, то вже не оступлюсь од свого, – сказала Саня.
– Поки сонце зійде, роса очі виїсть! Час не жде, час пливе, і наше живоття пливе, як пливуть хвилі на морі, – обізвалась Мурашкова. – Я нуджуся без діла. Чую якийсь вогонь в собі. Якась тривога в душі часом вночі спати мені не дає. Я хочу діла і діла путнього. Моє живоття йде марно. Ми тільки словами та ідеями граємось, як діти м'ячем, а діло…
– Бо ти, Надю, нервозна, хоч і практична, та ще й до того, начитавшись доволі книжок, дуже до серця приймаєш принципи та погляди, – обізвалась Махнівська.
– А ти надто вже спокійна та рівна на вдачу. Ти вийдеш заміж і, надісь, зараз станеш буржуазкою, – обізвалась Мурашкова.
– Ба не стану. Я й в сім'ї зроблю багато дечого доладнього, зроблю багато добра, бо сім'я, як світло – може далеко пустить од себе тепле й ясне проміння. Не серед степу ж та пущів житиме сім'я, – обізвалась Махнівська.,
– Боже поможи! А я таки й справді нервозна: пусте, однотонне, традиційне життя мене душить, як чад. Я хочу діла! – сказала Мурашкова й стукнула навідлі рукою по столі, взрушивши свою душу. По її матовому лиці розлився легкий рум'янець. Темні великі очі блиснули вогнем.
В двері хтось ніби боязко й обережно постукав. Усі догадались, хто прийшов; в номер увійшов Комашко, а за ним Мавродін. Привітавшись з паннами, вони посідали кругом стола й почали розмовляти.
– А знаєте, кого я сьогодні стрів в Одесі? – сказав Комашко. – Аристида Селаброса.
Мурашкова спочатку ніби злякалась. В неї щоки зблідли, очі притухли. Потім вона раптом почервоніла. Кров вдарила в її щоки; складочки під очима стали рожеві. Великі темно-карі очі стали веселі й заблищали. Серце в грудях заграло. На неї усю неначе пахнуло вогнем. І той вогонь в одну мить пішов скрізь по нервах. Нерви ніби напружились, як добре направлені струни, й були напоготові задзвеніти веселою мелодією. Мурашкова почувала, що радість прибуває в її серці, налива його вщерть: їй забажалось співати, сміятись, жартувати.
Мурашкова схопилась, побігла до вікна й пхнула рукою обидві половинки вікна. Вікно одскочило й гуркнуло об одвірки так, що шибки задзвеніли: вона почувала, що в неї вид пашить.
– Ніхто не хоче чаю? – спитала Мурашкова, вернувшись до столу.
– Ні! спасибі вам! – сказали Комашко й Мавродін.
– То я перемию посуд, – сказала Мурашкова й кинулась до посуду. Вона вхопила чайник, покришечка посковзнулась по чайникові й впала на стакани. Скло дзенькнуло. Саня аж кинулась, аж жахнулась. Мурашкова зареготалась, вхопила ложечки – ложечки випали з рук і брязнули об блюдечко. Нервний Комашко скривився. В Мурашкової трусились руки. Вона чула, що в неї кров ходе по жилах ходором.
– Ти, Надю, трохи розтривожена сьогодні, – обізвалась Махнівська. – Дай лишень я перемию посуд.
Махнівська встала й спокійно, помаленьку перемила й перетерла посуд. Мурашкова сіла на канапі й неначе вгляділа перед собою великі очі та рум'яні уста в Селаброса. Не бачивши його давненько, вона була почала потроху його забувати. Але як тільки Комашко нагадав за його приїзд – кохання знов спахнуло в її серці.
– Як ти поважно миєш блюдечка, неначе жертву богам приносиш, -обізвалась до Махнівської Мурашкова й знов зареготалась нервово й голосно на всю хату.
Саня переглянулась з Махнівською, а потім з Комашком.
– А знаєте, Вікторе Титовичу, що Надя оце напалась на мене за те, що я берусь до вищої науки? – сказала Саня, щоб зачепити Мурашкову й будлі-чим вгамувати її нерви.