– Чи од критських, чи од одеських, – перебив її Мавродін.
– Які ж ми баби? Якби усі літа нас трьох скласти докупи, то може б аж тоді й вийшла одна баба, – сказала Саня, наламуючи язик на український лад і мішаючи в свою розмову українські слова.
– Коли так, то вибачайте, – сказав Селаброс. – Як я чую, і ви починаєте українствувать! Коли так, то можете в мене навчитись по-українській.
І Селаброс заговорив чистою народною українською мовою.
Селаброс привітався до усіх, знявши бриля.
– І етнографи, і народні художники тут з паннами, – сказав Селаброс, подаючи руку Комашкові та Мавродінові.
– І етнографія річ наукова, але ви маєте діло з культурниками, – сказав жартовливо Комашко. – Наше діло культура, просвіта й добро нашого краю, культура української мови й літератури. Не піднімайте лишень нас на сміх.
– А мене оце прислали до Одеса в банк по ділу на кільки день. Я заходив в Кишиневі на часок до вашої матері.
Вона передала вам лист через мене, – сказав Селаброс до Мурашкової й подав їй лист. Мурашкова розгорнула листок, обписаний грецькими крючками.
Мати писала, щоб вона купила для неї дещо в Одесі, вертаючись додому, і в кінці прикинула: «Аристида привітай ласкаво, бо він тебе любить, як бога, та й я його люблю більше за усіх наших греків».
Мурашкова дочитала листа й почервоніла. Селаброс осміхнувся.
– Час нам додому, – сказала догадлива Саня до Махнівської. – Мене дома ждуть. – І Саня моргнула очком до Махнівської. Вона знала, що треба покинути Мурашкову вдвох з Селабросом.
– Прощайте, Аристиде Тарасовичу! Час мені додому. Прощай, Надю! – сказала вона й повернула до монастиря.
За нею слідком пішли Махнівська, Комашко й Мавродін. Вони пішли, попарувавшись. Комашко узяв під руку Саню, Мавродін пішов поруч з Махнівською.
– Як попарувались! – сказав Селаброс до Мурашкової по-грецькій і своєю розмовою на грецькій мові дав знати їй, що заходить дуже щира розмова.
– Попарувались Саня й Комашко, ще й навіки, – сказала Мурашкова так само пo-грецькій. – В їх швидко буде весілля.
– Невже! – аж крикнув Селаброс. – Що ж? чи паничі повернули паннів на свою віру, чи панни паничів? – спитав Селаброс.
– Паничі паннів: щоб робити яке діло, і діло путнє, довговічне, треба ставати на національний грунт, приставати до народу, зливатись або хоч наближатись до його, – сказала Мурашкова.
– Може й ви до їх пристаєте? – аж крикнув Селаброс.
– Мабуть, пристану. Мене душить моя канцелярська робота. Мені наче дихати нема чим в канцелярії. Я нібито щось і роблю там, але знаю добре, що нічого годящого й путнього не роблю. Я покину свою нудну службу, бо я людина жива. Не можу жити без живого діла.
– Надю моя дорога! Ви ентузіастка з палкою вдачею. Що ви говорите? Ви закуєте себе в вузьку рамку. Ви втратите широкий простір думок… Яка принадність, яка пишність бути космополітом, громадянином усього світу!
– І нічого не робити! І ні за яке путнє діло не братись, – сказала Мурашкова.
– А думати?! а мислить? Мисль космополіта вільна, як птиця, шугає над морями, над горами, над хмарами, над усім світом. Для неї скрізь отчизна, де є вольнодумні люде. Це така абстракція, аберрація, яка перевищує усякі ідеї й ідеали, глибше од усякої філософії, глибше за Платона й Арістотеля. Вона в своєму розвитку часом і концентрується в однім пункті, але ж вона, як і повітря, має силу розтягнутись без кінця. Вона ніби скрізь і ніде, бо то сила висока, жива, вселюдська: не обсягти її, не замкнути її в якісь вузькі національні закутки. Вона скрізь животіє. Я за це дізнався своїм досвідом.
«Пускає туман абстрактний мені. Але його хитрощі я вже знаю», – подумала Мурашкова.
– Я люблю наші чорноморські городи з мішаниною людей усяких націй. Я там почуваю себе вдома, неначе я вже став громадянином усього світу. Рідний край – Одес для мене дорогий, але світ мені багато дорожчий, – тяг далі свою одеську філософію Селаброс. – Світ для мене усе, рідний край нісенітниця, шага не варта.
– Чим же гарні наші чорноморські городи з їх усякими приходьками? Хіба тим, що торгують і багатіють з України й не дбають за український народ, за Україну? – перебила його філософію Мурашкова.
– Вже знать науку Комашкову, – сказав Селаброс з легким осміхом. – Але знаєте що: покиньмо цю філософію. Я оце сам направив діло в канцелярії так, щоб буцімто по ділу побувати кілька день в Одесі та побачити вас. Я вмираю за вами. Жити не можу без вас. Ви й не заздріваєте, що ви для мене тепер краще й вище од усякої філософії.
Селаброс вхопив руку Мурашкової й несподівано й поривчасто поцілував її гарячими устами. Мурашкова почутила, що він неначе впік її руку, що на руці, на тому місці, де він доторкнувся своїми устами, неначе зайнявся вогонь, горів і не погасав. Кров почала шумувати в її жилах, як шумує молоде вино.
– От Саня швидко повінчається, Надю! нема нам чого гаятись. Повінчаймось і ми, і будемо щасливі, будемо жити, як у раю, – сказав Селаброс.
Мурашкова думала й мовчала.
– Ви з матір'ю погано хазяйнуєте: маєте трохи землі й даєте в посесію. Це зовсім непрактично. Вам треба чоловіка, треба хазяїна, – заговорив несподівано Селаброс тоном практичної людини. – Треба б вам самим доконешно сіяти пшеницю на своєму полі. І пшениця дає добрий заробіток; це правда: на десятині в добре несухе літо стане двадцять або й більше кіп. Копа дасть десять, п'ятнадцять пудів зерна. Пуд пшениці тепер коштує карбованця. Ціна добра… Надю, моя дорога! Як я вас люблю! Як я вас люблю! – крикнув Селаброс, і вхопив її руку, і наче впік гарячими устами.
– Ми, Надю, будемо сіяти не пшеницю, а садить тютюн, та ще кримського насіння, – говорив далі Селаброс. – Це вигідніше. Пуд тютюну будемо продавати по двадцять або й більше карбованців. А ви знаєте, скільки пудів тютюну дає десятина землі? Надю, моє серце! Ти запалила усю мою душу І Твої очі печуть мене в серце. Повінчаймось зараз-таки, потай од мами, та й будемо щасливо в парі жити.
Селаброс нахабно дурив Надю; він і в думці не мав її сватати. Ті слова за господарство були тільки одгуком його матеріальних мрій, як би то він захазяйнував, коли б взяв Надине добро в свої руки. Він вхопив Мурашкову за обидві руки й почав цілувати в долоні швидко, хутко, цмокаючи то в одну, то в другу долоню.
Гаряча Селабросові уста дратували її. Одначе вона мовчала й думала.
– Чого ви, Надю, мовчите? – спитав в неї Селаброс, і голос в його затрусивсь сердито, ніби голос в будлі-якого гаремного деспота.
Мурашкова глянула йому в очі. Очі в його почервоніли, неначе були налиті кров'ю, їй стала трохи страшно.
– Аристиде! – обізвалась Надя. – Я не думала й не гадала, що ви така матеріальна людина. Пам'ятаєте, як ви прийшли до нас перший раз, вступили в наш грецький кружок?
– Чому ж пак не пам'ятать! Це було весною, як у вашому садку цвіли троянди та акація, як ваша мама винесла мені варення та сказала по-молдавській: «Дульчеца ку апа реши; пофтим»! Ту весну й той день я ніколи не забуду, бо я в той день побачив ваші дивні очі, – сказав Селаброс.
– Так було, так, – сказала Надя, – спустивши віка на очі й згадуючи той ясний майський день. – В нашому грецькому кружку я тільки й чула розмову за кукурудзу, пшеницю й тютюн. Ви перший з греків заговорили за інше, за вищі ідеї, за дорогі для мене принципи: я думала, що ви приймаєте їх до серця, що ви пересвідчились в їх, гаряче будете встоювати за їх, станете зараз до діла.
– Надю моя дорога! Ми вже люде дорослі! Час нам дивитись на життя та на світ очима дорослих, досвідчених людей. Час нам перестать гратись в принципи. Будемо дивитись на людей, на світ очима мудрої практичної людини. Покинь, Надю, оті іграшки!
– Які б то іграшки! – крикнула Надя спересердя. Вона пригадала Комашкові слова…
– Так, воно, так!.. Думати й гадати можна усяково, але жити треба однаково усім людям; усім треба хліба. Я почуваю, що я геній і в тому ділі, щоб добути достатки й заможність матеріальну. Я знаю, що спроможусь з малих достатків розвести мільйони. А гроші – то сама сутнота людського життя й живоття. Кожна ідея суб'єктивності буде ненормальним одхилянням од закону боротьби за життя.
Селаброс, мабуть, силкувався тими абстракціями замазати свій космополітизм в словах і свою матеріальність в думках.