Над Чорним морем – Iван Нечуй-Левицький

– Я достану вам букет з нарцисів, – знов почав базікати Фесенко.

– Тепер літо: нарциси вже одцвілись, – сказала Маня.

– Я піду в оранжерею й достану там нарцисів. Я звелю садовникам посадити нарциси в вазоні. Нехай вони присилують їх вдруге, втретє зацвісти для вас! Я випишу вам нарцисів з-за границі, з тих країв, де в час нашого літа буває весна! – промовив Фесенко.

– Оце! для мене так будете клопотатись? – сказала Маня.

– Буду! я ладен усе зробити для вас, бо не можу жити без вас! – сказав Фесенко тихо, трохи не на саме вушко Мані. Маня перелякалась і вже трохи не бігла до стола, де сиділа мама й наливала чай.

– Я люблю вас, люблю страшенно! Я вас полюбив од того часу, як побачив ваші карі очі, – говорив Мані на вухо Фесенко, хапаючись поспішати за Манею, бо вона вже не йшла, а сливе підтюпцем бігла до столу. Вона не знала, куди йти, де сховатись од тієї розмови, збилась з стежки і йшла по траві. Добігла вона до столу і впала на стілець, неначе під крило своєї неньки-оборонниці, як те курча, що ховається од шуліки під квочку. Тут тільки Маня ледве опам'яталась. Навроцька глянула на Маню, на її стривожене та червоне, як жар, лице і зраділа.

«Щось було між ними, щось було! Недурно ж Маня так почервоніла й засапалась. Бідна дівчина! Аж вуха почервоніли».

Навроцька зраділа. Вона глянула на Фесенка сприяючими солоденькими очима. Усе її бліде матове лице одразу, стало неначе солодке, неначе вона лизнула абрикосового варення.

– Що це ви? вже й нагулялись? так швидко? – спитала Навроцька в Мані.

– Вже, мамо, – обізвалась Маня. – Я трохи втомилась, і в мене ніби чогось ноги обважніли.

– Мабуть, мало ходите, мало гуляєте? Еге так? – спитав Фесенко.

– Мало. Ми більше сидимо вдома вдвох з мамою, – сказала Маня.

– Вранці ходимо в монастир до церкви, а ввечері ходимо купатись, та й доволі з нас цього, – обізвалась ласкавенько Навроцька. – В мене, бачте, така думка, що молодим паннам не годиться швендяти по всіх усюдах та далеко одбиватись од дому.

– Правда, Раїсо Михайлівно, свята правда. Для женщини найкраще місце дім, а для нашого негарного полу – служба, – сказав Фесенко.

«От саме добрий час попросити Маниної руки в старої! – подумав Фесенко. – Саме добрий час! Стара тепер пом'якішала, як віск коло вогню… Тільки Маня, либонь, злякається… та ще й дремене з переляку в хату… Але попрошу руки, попрошу… Що бог дасть!»

Нетерплячка брала Фесенка. Він ледве вдержав зубами язика. Двадцять п'ять тисяч манили його, аж неначе дражнились.

«Це я третій раз в їх в гостях, – снувалась думка в Фесенка. – Мабуть, буде геть-то швидко. Я й там, в купця, впіймав облизня, бо тричі був в його в гостях і зараз попросив руки його дочки… Стара дуже етикетна дама. Ще не час, ще не час… Але не видержу, ой, не видержу!»

Сам язик вилазив у його з рота. Він вже роззявив рота й хотів свататись.

– Добривечір вам! – промовив позад його старий Навроцький.

Фесенко схопився з місця, як опечений. За Навроцьким стояв Комашко, а коло його Саня.

– Доброго здоров'я! доброго здоров'я! – сказав Фесенко й лапнув рукою голову. Рука не знайшла на голові циліндра й лапнула надаремно лоб. Фесенко вхопив стілець і подав його Навроцькому; потім вхопив другий і подав Сані.

– Не клопочіться; я й сама візьму собі стільця, – сказала Саня.

– Щоб зробити вам приємність… делікатність, – говорив Фесенко й ухопив третього стільця й сунув його… Комашкові.

– Не турбуйтесь надаремно. Я й сам знайду собі місце, – сказав Комашко, осміхаючись.

– Щоб зробити вам приємність, приємність, – мимрив Фесенко підсолодженим голосом, звиваючись граціозною гнучкою гадючкою на усі боки. Він подав руку Комашкові. Той тільки здвигнув плечима й тикнув йому свою руку: на, мов, коли хоч!

«Мабуть, вчинив мені знов якусь потайну капость, – подумав Комашко, – бо коли Фесенко до кого дуже ввічливий, кому низенько кланяється, подаючи руку, то напевно він вже вчинив будлі-яку потайну коверзу».

Навроцький глянув на Маню, Маня горіла, як неопалима купина. Глянув він на жінку – в жінки на лиці й в очах була якась благодать.

«Щось сталось! Накльовується, мабуть, другий зять, а може, вже й наклюнувся, – подумав старий. – Оце лишко! Як же мені тепер говорити з двома зятями? Це буде така дипломатія, що й сам Бісмарк не потрапив би, на яку ступити. З одним говори – скидай машкару, з другим говори – насувай машкару на ввесь вид. Треба було послухати жінки. Казала ж вона: ніколи не скидай тепер машкари й спи в машкарі. А бодай нечистий взяв цього Фесенка! Завдав мені на старість роботу».

Усі посідали й довгенько мовчали. По один бік сиділо три душі, і по другий три душі й тільки поглядали через стіл одні на одних. Усі почували дуже виразно, що за столом сидить «права й ліва». Стара Навроцька знала це добре й почувала, що їй доведеться заводити машину, бо машина була ладна стояти хоч би й до страшного суду.

«Треба починать самій. Нічого не поможе, – подумала Навроцька. – Але з чого почати? Паничі вчені люде… Треба почати за щось вчене або принаймні щось схоже на це».

І в її голові швидко потяглися, як разок намиста, теми для розмови: година, негода, горнична, куховарка, абрикосове варення, сині баклажани, вчорашній несмачний борщ…

«Ні, не випадає! Ну ніяк собі не знайду доброго сюжету. Оце морока мені!» – подумала Навроцька.

Надворі було тихо, як в вусі. Коли несподівано схопився з моря вітрець і ніби гострою стрілою перелетів через акації. Лист зашумів, зашелестів, неначе трохи погомонів, і знов стишилось надворі. Один листочок впав на стіл. Фесенко схопився, вхопив листочок і делікатно пустив на траву, неначе боявся, щоб він не розбився. Усі мовчали й неначе чогось сердились.

– Вітер… – промовила Навроцька. – Яка чудова цього вечора погода! – в кінці всього промовила стара Навроцька.

– Еге! – обізвався Фесенко. -Дивний, пишний вечір!

Саня осміхнулась. Навроцька зирнула на Саню сердито.

– Що ж ви тепер читаєте? – спитала Навроцька в Комашка й аж зраділа, що таки знайшла високу матерію для розмови.

– Тепер я читаю книгу людського серця, – обізвався знехотя Комашко. Маня кинула на його очима. «Яку чудну книжку він читає, – подумала вона. – Це, мабуть, не французька, а англійська, бо так чудно зветься».

– Погода така гарна, що й моя Маня оце гуляла з паном Фесенком, – не втерпіла Навроцька, щоб не похвалитись.

– Мав велике щастя гуляти з Марією Харитонівною, – одказав Фесенко з легеньким поклоном до Навроцького.

– І далеко ходили гуляти? – спитала Саня в Мані.

– Аж до монастиря! – несміливо обізвалась Маня.

– Мав приємність і щастя обійти з Марією Харитонівною увесь парк, – обізвався Фесенко.

– Як далеко! – сказав Навроцький.

Саня засміялась: до монастиря було, може, саженів з сорок.

– Мав приємність поговорити з Марією Харитонівною, -обізвався Фесенко. – Добре ви, Раїсо Михайлівно, вчинили, що дали вашу дочку на науку в пансіон, а не в гімназію. Які перли виходять з пансіонів та з інститутів! які перли! їм ціни нема!

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: