– Надю, ти розійшлася з Селабросом? Еге? – спитала Саня.
– Розійшлася й ніколи вже не зійдусь, – обізвалась Надя.
– Чого так? З якої причини? – спитала в неї Саня.
– Селаброс нікчемна людина, – обізвалась Мурашкова і тільки рукою махнула в простір, але за усі події тієї ночі нічого не сказала.
Од того часу Саня не одходила од Мурашкової і часто ночувала в неї в номері.
Через тиждень Мурашкова попросила собі місця вчительки в народній школі в одному українському селі на Бессарабії, але швидко од неї одібрали те місце. Мурашкова пішла в народ… За неї довго не було ні чутки, ні вістки.
XIV
Минув тиждень, тиждень щастя й спокою для Сані. Комашко попросив старих Навроцьких покористуватись вільним часом вакацій: їхати в Кишинев і справить весілля. І Навроцькі почали лаштуватись в дорогу. А тим часом в квартирі Навроцьких трапилась велика подія: Маня збунтувалась проти своєї матері. Одного ранку Навроцька випила чай. Після чаю Раїса Михайлівна почала складатись в дорогу. Оглянулась вона сюди-туди – Мані нема в кімнаті. Вона побігла в світлицю. Мані й там не було. Одчинила вона двері в коридор, – її й там не було видно.
– Де це Маня? – спитала Раїса Михайлівна в Навроцького.
– Не знаю, – знехотя обізвався Навроцький, курячи сигару. – Тут була, вертілася, та не знаю, де ділася, – сказав він словами пісні.
Навроцька одчинила вікно, глянула в парк: Мані нігде не було видно.
– Де це Маня? Що це за знак? – гукнула вже сердито Навроцька. – Ти тут сидиш і нічого не бачиш.
– Може, вовк з'їв, – обізвався байдужне Навроцький.
– Господи! Ще й дратується! Побіжи лишень в парк та пошукай! Щось таке трапилось. Вона без мене ніколи й з кімнати не виходить. Набігли сюди оті Комашки та Мурашки, наговорили-наказали усякої всячини, а вона наслухалась. Ще дремене часом в Одес або й за Одес, – говорила вже сердито Навроцька.
– Далеко не забіжить, бо трохи важка на ході… Та не бійся! Вона не побіжить за Комашками та Мурашками! Не з її розумом та хистом бігти за ними. Вона швидше дремене за Фесенком, – сказав Навроцький.
– Ой лишечко! Ще справді побіжить до Фесенка. Це твоя Саня їй чимсь напхала голову. Вона не спить і не їсть – так побивається за Фесенком.
Навроцька підождала з годину. Маня не верталась. Навроцька послала горничну над море, а сама побігла в парк. Маня й справді, закохавшись, неначе зачула волю. Кохання часом наводить на стежку до волі, до самостійності, розбуджує дрімаючу енергію. В Мані в душі вперше заворушився якийсь несвідомий потяг до волі й самостійності.
Горнична вернулась і сказала, що нігде не видко Мані, а в купальні купається сама Саня. Мані не було і в купальні.
– Боже мій! Щось трапилось! Це неспроста! – крикнула Навроцька. – В церкві її нема, бо з церкви вже давно вийшли. Щось трапилось! Не дурно ж Маня довго не спить, сидить коло одчиненого вікна до півночі, говорить крізь сон, а часом і кричить.
Навроцька послала горничну в сукупні, неодгороджені сусідні садки, а сама ще раз пішла в парк. Вона заглядала за кожне дерево, за кожний куш. І за густими кущами жовтої акації вона несподівано вгляділа шматок Маниної сірої сукні. Навроцька розгорнула кущі. Маня лежала ниць на траві в холодку, простяглась на усей зріст і читала книжку, поклавши її на траві, ще й ногами пацала, як роблять малі діти й пастушки.
– Чи це ти? – крикнула Навроцька.
Маня жахнулась, схопилась і сіла на траві.
– А ми тебе шукали і над морем, і в монастирі. Наробила ти нам клопоту… Чого це ти вийшла з кімнати, в мене не спитавшись? Вивернулась на траві, наче дівка горнична, ще й ногами пацаєш! Це гарні манери!
– Оце! хіба ж я так далеко зайшла? Саня як іде з дому, то нікого не питає, – обізвалась Маня.
– Я ж так і казала: Саня, Саня… і скрізь та негодяща Саня. І ти незабаром через неї станеш негодящою! – сказала сердито Навроцька. – А це яку книжку ти читаєш?
Маня мовчала. Мати взяла книжку, глянула на заголовок і спересердя шпурнула книжку через кущі. Вона од злості не догляділась, що то була її книжка, з її підписом.
– «Нана» Золя. «Нана»! Пхе! яка гидота! Де це ти й узяла? -спитала Навроцька.
– В вашій шухляді в столику, – сказала байдужно Маня.
– Але столик був замкнутий! Я замкнула оце паскудство в столику.
– Ви забули на столику ключі, а я одімкнула столик і взяла книжку, – сказала Маня.
– Ти одімкнула без мене столик! Ти, в мене не спитавшись, узяла книжку! І за це тобі байдуже! А, ти погана зателепо, – говорила вже сердито Навроцька.
– А чому пак не взяти й мені самій? Хіба я маленька? -говорила стиха Маня. – Саня читає ж усе, читає такі гарні, такі цікаві книжки, а мені чомусь не можна. Он і Комашко сміється з мене: казав Сані, що я й досі на прив'язі в мами.
– Я ж казала, що ті Комашки та Мурашки – то моє горенько, – сказала Навроцька. – Зараз іди додому! Не смій сама без мене виходити з горниць.
– Чого я піду в хату, коли мені й тут добре, – сказала Маня, вже піднявши голос.
– Іди зараз, кажу тобі! – крикнула Навроцька.
– Ба не піду. Не хочу! – почала вже вередувати Маня.
– Йди, бо я батька покличу! – крикнула Навроцька. Маня трохи боялась батька: вона з ляку встала й подибала слідком за матір'ю. Вони увійшли в кімнату.
– Неначе нема тобі роботи в покоях. Он наготувала мольберт, пензлі та фарби; і фарби вже позасихали, а ти й не думаєш кінчати розрізаного кавуна, – сказала Навроцька. – На тобі пензель та малюй.
Мати подала пензель Мані. Маня кинула пензель об землю.
– Не хочу малювать! Остобісіли мені оці кавуни, огірки та човники, – сказала Маня.
– Здуріла, чи що? Це все оті Комашки! – сказала мати.
– Не Комашки, мамо! – сказала голосно Маня. «Це все Фесенки», – подумала вона й трохи не заплакала, бо Фесенко вже три дні не приходив. Він десь загулявся в компанії, а Маня щовечора плакала в постелі.
– На-бо й малюй! – сказала мати, повертаючи до неї мольберт.
– Не хочу! – вже крикнула Маня й махнула рукою. Рука зачепила картину: розрізаний кавун дав сторчака додолу.
– Саня їздить гуляти, куди схоче, куди їй заманеться, а я мушу сидіти дома та малювати якийсь бур'ян, якісь кавуни та салату, – сказала Маня.
Стара Навроцька з дива тільки очі витріщила на свою дорогу Маню.
«І ця піде проти мене, як заміж вийде» – думала Навроцька. – Вже й тепер збунтувалась, зачула волю…»
– Чого це ти стала така вередлива! Що це з тобою таке сталось? – говорила й бідкалась Навроцька.
Маня мовчала й держала в руках «Нану». Вилазячи з кущів, вона не втерпіла і таки загарбала книжку, що валялась на траві.
– Дай сюди книжку! – сказала мати.
– Нехай я передніше дочитаю. Така гарна та цікава книжка, – сказала Маня. – Ви мені даєте такі книжки, що я тільки позіхаю з ними, а часом таки й дрімаю, бо вони наводять сонноту. А Саня читає такі гарні та цікаві книжки! Сані то й можна. А чом же мені не можна? І Надя читає книжки, які схоче. А я хіба маленька?
Навроцька видерла книжку з рук в Мані, замкнула в столик і почала напучувати та говорити Мані мораль, сердилась, верещала. Маня й собі не спускала. Коли це за перегородкою хтось заговорив. Навроцька замовкла: було чути голос Фесенків. Маня засміялась.
– Зачеши голову! Ходім в горницю! Фесенко прийшов, – говорила Навроцька нищечком і кинулась до Мані, щоб дещо поправити на їй.
Вони увійшли в світличку. Фесенко, свіжий, причепурений, прискочив до Мані і подав їй букет з резеди: в середині букета стриміли нарциси.
– А бачте, я таки достав нарцисів для вас. Обіцяв і достав, – сказав Фесенко до Мані, подаючи їй букет. Навроцька й Маня з дива витріщили очі на нарциси. Маня насилу вдержалась, щоб не поцілувати тих нарцисів.
– Спасибі вам! – сказала вона й понюхала букет. Сухі нарциси зашелестіли, торкаючись об її ніс. Вона полапала їх пучками.
– Де ви достали нарцисів літом? – спитала в Фесенка Навроцька.
– Вже де достав, то достав, а свого слова додержав, – сказав Фесенко.
– Це нарциси не натуральні, а роблені, – несміливо обізвалась Маня.
«Як і моя любов до тебе ненатуральна», – подумав Фесенко й зараз попросив в батька й матері Маниної руки.
В Мані аж голова запаморочилась. Вона трохи не впала на канапу. Фесенко передніше за все обернувся до Навроцької, бо знав, що вона держить за ним руку.