«Щось трохи швидко він оце сватається; якось не дуже припадає воно до етикету. Але ж жених – як цяцька… Трохи хапане його сватання. Але ж Маня його любить. Треба давать згоду», – подумала Навроцька.
– Я з дорогою душею згоджусь, як Маня згодиться, – сказала Навроцька і трохи не облизалась.
– А ви, Харитоне Кириловичу? – спитав Фесенко в Навроцького і дививсь на його очима, як кіт на мишу.
– Я, гм… угу… еге, – жував Навроцький, а потім промовив: – як Маня схоче. Про мене; нехай буде так, як Маня бажає.
Маня слухала усе, ніби крізь сон.
– А ви, Маріє Харитонівно, чи надарите мене щастям? – спитав у Мані Фесенко.
– Коли мама й тато хотять, то й я згоджуюсь, – насилу промовила Маня крізь сльози.
«Слава богу! Теперечки двадцять п'ять тисяч мої! А вже я поти не піду до вінця, поки стара не дасть векселів в мої руки… Перед вінцем так-таки й скажу, що не піду вінчатись, поки стара не дасть векселів. Стара скупа. З нею небезпечно церемонитись», – думав Фесенко.
«Ну, Харитоне Кириловичу! тепер начувайся! Маєш два зяті, як два духи коло себе: один «одесную», другий «ошую»; один світлий, другий темний! Як я носитиму тоді свою машкару? Оце! Овва! Гм. Хіба вже жінка навчить…» – думав Навроцький і поклав руку на стіл, а його товстий палець почав здорово молотить по столі. Жінка глянула на той палець: вона догадалась, що те Фесенкове сватання не припало до вподоби старому, і насупила брови.
«Молоти, молоти, а буде таки по-моєму, бо сватають мою Манюсю, а не твою Саньку», – подумала Раїса Михайлівна.
– Який я тепер щасливий! який щасливий! – крикнув патетично Фесенко, і, вдаривши себе долонею в груди саме проти серця, він підвів здорові очі вгору, зирнув на стелю, закотив очі під лоб, а потім чогось витріщив ласі очі на Навроцького, неначе говорив: знай, мовляв, який я тепер щасливий.
Навроцький тільки дивився на Фесенка своїми тихими, спокійними очима й неначе говорив: іди ти к дідьку з своїм щастям; мені байдуже за твоє щастя.
– Маю надію, що й моя Маня буде щаслива за вами, – сказала Навроцька.
– Я для щастя Марії Харитонівни і недоїдатиму, і недосипатиму; буду працювати до кривавого поту, аби ви, Маріє Харитонівно, були щасливі! – репетував Фесенко, поклавши обидві долоні на широкі груди.
– Який же день призначите ви для нашого весілля?- спитав Фесенко, ласкаво поглядаючи на Навроцьку, бо йому дуже хотілося хоч би й зараз стати під вінець, щоб хутчій забрати Манині гроші. Навроцька трохи здивувалась. Їй було чудно, що Фесенко так швидко заговорив за весілля. Вона задумалась.
«Ні сіло ні впало, а він вже й про весілля… Трохи незвичайно, не по-аристократичному…» – подумала вона й обернулась до Навроцького.
– Я… я… не знаю. Як ти радиш, Харитоне Кириловичу? – спитала вона в чоловіка.
Харитон Кирилович перевів з Фесенка на неї свої тихі очі. На його виду був такий вираз, як на білому листку паперу.
– Гм… Угу… Гм… – замукав Навроцький. – Про мене… Як ти хочеш, так і роби: вволяй свою волю. Про мене, справляй хоч і двоє весіллів разом.
Навроцьку взяла злість.
«Комашко сватав Саню, то він, як опечений, схопився в місця й трохи не заспівав над морем, а тепер тільки баньки витріщив, неначе не його дочку сватають. Ет! – подумала Навроцька. – Не радий такому чудовому женихові».
– Мені здається, що к весіллю доведеться довгенько готуватись: знаєте… я не думаю вінчати своєї дочки на галай -на балай, хапаючись, як тепер вінчаються оті стрижені панни: бачте… етикет… – сказала Навроцька з поважною міною.
«Дідько б тебе взяв з твоїм етикетом! Коли б часом через твій етикет не втекли од мене двадцять п'ять тисяч… Треба добре крутить крутія перед цією бабою!» – подумав Фесенко.
– Так воно, так, Раїсо Михайлівно! Ваша свята правда! етикет передніше за все… етикет – поважне діло, – сказав голосно Фесенко.
– Та й я так думаю, – обізвавсь батько.
– Я й сам так думаю… Ті… ті стрижені усе вінчаються хапаним вінчанням: в чому стоять, в тому й вінчаються, – обізвався Фесенко й спустив очі додолу, неначе, господи, як засоромився.
Маня, почувши, що вже говорять за її весілля, почала плакать, певно, на радощах. Сльози лилися по її щоках, як ллються сльози в нервових пещених дітей, їй замандюрилось, щоб весілля було зараз, таки зараз, того-таки дня, а мама верзе за якийсь там непотрібний етикет. Маня вийняла хусточку й притулила до очей. Мати вгляділа, схопилася з місця, побігла до неї, обняла її голову й притулила до своїх грудей. Фесенко й собі схопився, прибіг до Мані й почав її заспокоювать.
А батько сидів, навіть не лупав очима й байдужно дивився на ту неначе театральну сцену. Усі вони чогось здавались йому ляльками, згрупованими, як на сцені, зовсім по-театральному.
– Маню! моя дорога Маню! чого ж ти плачеш? – розвеселяла мати свою мазану дочку. -Не плач, серце!
«Я тобі дам варення», -хотіла сказати Навроцька, але схаменулась.
– Маню! піди з женихом над море та прогуляйся. Харитоне Кириловичу! одягнись лишень та побіжи з ними на прогуляння.
Харитон Кирилович сидів, дивився й навіть не кліпнув очима, неначе це не до його стосувалось і не од його залежалось, а од когось іншого. Жінка скоса глянула на його і вгадала, що він і з місця не рушить. Вона пішла в кімнату, одяглась, винесла й Мані капелюш та зонтик і повела Маню та Фесенка на прогуляння на свіже повітря, як маленьких дітей: вона таки трохи боялась пускати саму Маню з Фесенком над вільне море.
XV
Навроцькі з Великого Фонтану вернулись до Кишинева. Раїса Михайлівна, напившись ранком чаю, сиділа в своїй просторній, але низькій світлиці й думу думала, схиливши голову й згорнувши руки. Здавалось, ніби вона задумалась над якимсь світовим питанням. Скупа Навроцька усе позакривала й позатулювала в своїй світлиці од сонця, од мух, павуків та… од гостей. Мебіль була понакривана білими покрівцями. Щоб гості не збавили стола перед канапою гарячими стаканами, Навроцька застелила його жирардівською жовтою скатертю; поверх неї застелила стіл дорогим килимом з розкішними квітками; щоб не замазавсь і той килим, вона накинула на його тонку дорогу прозору плетену скатерку, а щоб і та скатерка не замазалась, попідкладала під лампу, під попільничку, під скриньочку з сірничками малесенькі білі салфеточки. Такі салфеточки лежали напоготові, розкидані на столі, для мисочок з варенням для гостей. Той замотаний в покривала стіл гості звали дорогим жертовником для убогих жертв… Усі стіни в кімнатах були обвішані картинами Маниної роботи. Картини стояли навіть по всіх кутках на столиках. Золочені рами, канделябри по стінах, здорові дзеркала були закутані од мух в тонкий мушлин. В світлиці сиділа не закутана в покрівці тільки сама Навроцька. Вікна були позавішувані од сонця білими, як сніг, шторами. Через штори лився в світлицю світ білий, істино неначе од снігу взимку. В світлиці було біло, чисто, але мертво, неначе на тих планетах, де вже погасло тепло, де вже тільки чистий, білий сніг вкрив усе, навіки померше живоття. В світлицю вийшов старий Навроцький з цигарою в руках в старому засмальцьованому халаті, в туфлях. Туфлі ляпали по підлозі й закочували чисті килимки-доріжки.
– Харитоне Кириловичу! передніше за все – не закочуй килимів туфлями… Он оглянься лишень! – сказала Навроцька.
– Еге! А потім… що? – спитав старий.
– Харитоне Кириловичу! сядь та поговоримо. Час готуватись до Саниного вінчання, – сказала Раїса Михайлівна.
Навроцький налагодився вгніздитись в кріслі. Навроцька крикнула на його.
– Не сідай! замажеш чисте накриття. Дивись! он твій халат протерся ззаду й заялозився. Візьми з спинки крісла плетену салфеточку та кинь під себе.
Навроцький мовчки зняв салфеточку, простелив на кріслі і як почав вгніжджуватись в крісло, то зібгав і зсунув її в самий куток.
– Як-бо ти сідаєш? Ти ж зсунув салфетку! Простели-бо гаразд! ти робиш шкоду походя, – говорила Навроцька.
Навроцький оглянувся позад себе й трохи підсунув під себе зібгану салфетку.
– Гм… ця мебіль, мабуть, поставлена задля того, щоб на неї не сідати, а тільки дивитись, – муркнув він собі під ніс.