– Як будемо справлять Санине весілля? – спитала в його Навроцька.
– Та будлі-як. Гм… Як же його справлять? – обізвався Навроцький. – Як на мене, то аби повінчати молодих.
– Як то як-небудь справить весілля? Треба передніше порадитись, треба ж скласти програму, чи що. Цього діла не можна робити назря, не обміркувавши, – сказала Навроцька. – Я не думаю справляти такого нігілістичного весілля, яке справляють для стрижених паннів.
– Гм… Гм… м… м… Нігілістичне весілля непогана річ, бо… гм… дешево коштує. Навіщо й справді ті дорогі витребеньки? – обізвався Навроцький.
– Давай лишень гроші, не теревень! Треба купувати фату, гірлянду, букети, стрічки, кокарди, набирати на вінчальну сукню, – заговорила Навроцька.
– Я не думаю вінчатись в білій сукні, в фаті та усяких там традиційних витребеньках, – обізвалась в одчинені двері з своєї кімнати Саня.
Та кімната, де спали Саня та Маня, була схожа на монастирську келію. Вікна виходили в старий садок. В вікнах були вправлені густі залізні решітки, переплетені доволі густо, як і в усіх кімнатах, що були од садка. Дім Навроцьких стояв на краю міста; за ним йшли з гори в глибоку долину садки та виноградники. Од злодіїв та розбишак ще в недавні часи в Кишиневі й справді було зовсім небезпечно.
В кімнаті в паннів було сливе поночі. Здорові волоські горіхи закривали небо, не пускали світу в невеличкі вікна.
– А як же ти думаєш вінчатись? – спитала в Сані Навроцька.
– Як можна простіше, без усякого параду, – обізвалась Саня.
– Та йди ж сюди та поговоримо! Не гукати ж мені до тебе в другу кімнату, – сказала Навроцька, але Саня чомусь не виходила.
– Йди-бо сюди, моя дитино! – загомонів Навроцький. Саня вийшла й сіла в куточку.
– Невже ти й справді не думаєш надівати фати та гірлянди? -спитала в Сані Навроцька.
– Ні, не думаю держатись цього допотопного звичаю: надіну чистенький убір та й повінчаюсь в йому, – сказала Саня.
– Добре! Чудово! Я не хочу, щоб з мого дому виставляли себе напоказ людям якісь нігілістки, – обізвалась вже сердито Навроцька.
– І мені не хочеться виставляти себе напоказ в фаті та гірляндах, неначе на всесвітній виставі фабрицьких виробів, – сказала Саня.
– В мої часи дочок не питали, в чому й як вони будуть вінчатись, – сказала Навроцька.
– А в наші часи варто б спитатись і в дочок, – сказала Саня.
– Саню! не дражни мене. Я шанувала й чтила свою маму. В Кам'янці без своєї матері або без гувернантки, панни Марисі, я не сміла нікуди ходить, – сказала Навроцька.
– Сказати правду, тоді були смутні, варварські часи. Хвалить бога, що вони минули, – сміливо сказала Саня. – Женщини повинні мати стільки права на вільну волю, як і чоловіки. Женщина до цього часу була невільницею, запертою, трохи не закутаною в покрівці так, як оця мебіль в світлиці.
– Може, ти думаєш вінчатись на передмісті, за містом, в тій церкві, де вінчаються стрижені панни? – крикнула Навроцька.
– Атож! Таки й думаю там вінчатись: Ви вгадали мою думку, – сказала Саня.
– Говори ж з нею! – кричала Навроцька до Навроцького і тільки руки розвела.
В Кишинові й досі є давній звичай: як священик обводить молодих в вінцях кругом аналоя, то перед веде поперед священика мати молодої з убраною в квітки свічкою в руках. Навроцькій дуже хотілось виступити прилюдно в тій ролі, в багатому уборі, в брильянтах, і доконче в соборі. Саня очевидячки ставила діло так, що старій Навроцькій не довелось би виставити свої діаманти перед людьми.
– Чого ж ти мовчиш, неначе не до тебе п'ється? – говорила Навроцька до мужа.
– Бо таки не до мене. Мені байдужісінько, хоч вінчайтесь будлі-де, хоч і в Бендерах, аби повінчались, – обізвався Навроцький і пустив дим з цигари через увесь стіл.
– Саню! вінчайся в соборі, бо ми на смерть полаємось, – обізвалась Навроцька, і в неї губи затрусились, а щоки зблідли.
– Незащо в світі не буду вінчатись в соборі! Я не люблю виставляти себе напоказ, – сказала спокійно Саня.
– Я виїду в Одес, втечу од твого весілля. Не доводь діла до скандалу! – говорила Навроцька, згорнувши руки, і в неї груди піднімались високо; вона важко дихала. Навроцький бачив, що непереливки.
«Треба пускатись на дипломатичні хитрощі; нічого не поможе», – подумав старий.
– Вінчайся, Саню, в якій-небудь міській церкві, коли не хочеш вінчатись в соборі, – обізвався він. – Нехай буде ні по-твоєму, ні по-материному.
Саня осіла, бо заговорив батько.
– Добре, тату. Я повінчаюсь в міській церкві, не на передмісті. Але не хочу, щоб був бал з музиками, – сказала вона. – Фати, гірлянди, білої сукні з шлейфом я зроду не надіну.
– І я цього не люблю, – сказав Навроцький. – Грошей багато на це треба.
– Етикет і не потребує музик та балу. Бал з музиками тепер в аристократів дають згодом потім, – сказала заспокоєна Раїса Михайлівна.
Через тиждень Саня й Комашко повінчались в місті в церкві, що стояла в самій середині города, але не в соборі. Саня вінчалась без фати та гірлянди, але стара Навроцька таки носила свічку кругом аналоя поперед молодих в багатому шовковому убранні, в золоті та в діамантах. Вечеря була багата. За столом прислуговували найняті лакеї в фраках та білих рукавичках. Скупа в будні, Навроцька розщедрювалась, коли треба було показати себе перед людьми.
Після вечері Комашко й Саня виїхали на якийсь час на Великий Фонтан.
Вернувшись згодом в Кишинев, Комашко й Саня найняли собі маленьку квартирку й обставили її сяк-так на недовгий час. По обставі було знать, що вони не думали довго засиджуватись, а були напоготові незабаром знятись з місця. Тільки й красила їх житло бібліотека Комашкова. В неї було зібрано усе, що було надруковано по-українській, що тільки стосувалось до України.
Саня мусила таки вивчити курс куховарської справи, щоб часом не наварити борщу з огірками. Вона мусила найти дорогу куховарку й вивчилась од неї варити борщ, смажить печеню й готувати усяку страву.
Тим часом Комашкові вороги не дрімали. Була половина вересня. Раз якось Комашко й Саня перед вечірнім чаєм пішли в виноградник їсти виноград. Літо догорювало. Стояла остання суша. Жара не спадала. Сонце стояло низько на заході. Небо було чисте, глибоке, темно-синє, а кругом неба внизу над горами йшла широка смуга, неначе широкий пояс, знизу червонувата, ніби розпечена в жару; вище колір фіолетовий переливався з жовтим і зливався з темно-синім небом. Небо було схоже на синю велетенську перекинуту чашу з розпеченими в вогні краями. Гарячий колорит неба гармонізував з гарячим коханням в молодих мрійних душах ідеалістів. Надворі було тихо. Мирнотою й спокоєм повівало од широких долин, од садків. Спокій та мирнота була і в серці молодих людей. І той спокій був для їх ще приємніший після пережитих турбот. Комашко й Саня сиділи під старими волоськими горіхами, дивились на широку долину, на круті гори, засаджені виноградом, милувались гарячими кольорами південного неба. Комашко розказував Сані план своєї літературної роботи на українській мові, котру він виготовлював для галицького журналу.
До їх підступив гімназіальний надзиратель і привітався з ними.
– Вікторе Титовичу! вас просить до себе директор, та ще й зараз. Я був у вас в квартирі, та не застав вас, – сказав надзиратель.
– Зараз іду, – сказав Комашко.
Саня стривожилась. Її душа неначе чула щось недобре. Мовчки дійшли вони додому. Саня зосталась дома, сівши кінець столу й задумавшись. Комашко побіг до директора. Директор гімназії був родом слов'янин з хорватів, син давнього сербського емігранта, хитра людина, а душі, в пересвідченнях ліберальна, але він вмів носити консервативну машкару, як ніхто в світі. Він не любив Комашка за самостійність його вдачі, за його завсідні сперечання й опозицію і… за його чесність. Чесних вчителів директор просто-таки проганяв, бо вони йому заважали у всьому. Директор сам був нечесний кар'єрист і сприяв дітям багатих панів, а біднотою нехтував і за малу провину виганяв з гімназії або давив; скарбові гроші клав у свою кишеню без церемонії. Це був з тих директорів, котрих наслали, щоб в окрузі викурити ліберальний дух звісного славного Пирогова.
– Вікторе Титовичу! я достав бомагу з Одеса од попечителя, дуже неприємну для вас. Ви повинні шукати собі місця деінде, – сказав директор.