Фесенко згодом швидко пішов вгору. Він був негодящим педагогом. Про те знало начальство, знали товариші його, знали й школярі. Але він стояв за форму в гімназії, за сувору дисципліну, а шпіонство на товаришів завершало діло…
Мурашкова взяла собі місце в народній школі в одному українському селі над самим Дністром, вивчила добре українську мову, стала націоналкою, робила просвітнє діло завзятуще й мала добрий вплив на школу за поміччю народної мови. Але через років два прийшла несподівано до директора шкіл бомага: Мурашкова втратила місце в школі «без объяснения причин».
Після того вона десь ніби щезла. Ніхто не знав, де вона ділась; не знала навіть її мати. Минув рік, минув другий – Мурашкова навіть ні разу не дала за себе звістки матері. Стара Зоя питала й перепитувала в людей, перечитувала газети – ніхто нічого не чув за її дочку.
Четвертого року восени Надя Мурашкова несподівано приїхала вечірнім поїздом до матері. Вона увійшла в покої. Мати глянула на неї й насилу впізнала. В неї руки були чорні, як у селянки, лице було худе, змарніле, очі глибоке позападали і неначе згасли. На їй була старенька одежа. Мурашкова кашляла сухим кашлем.
– Мамо! які ви стали старі! – сказала Мурашкова якимсь подавленим і слабим голосом.
Стара Зоя на слова дочки тільки головою кивнула. Вона плакала. Дочка дивилась на неї байдужними очима.
Зоя повела дочку в її кімнату. В кімнатці усе було по-давньому: ті самі широкі канапи, обкладені м'якими качалками та подушками, ті самі пістряві квітчасті килими… В куточку перед образом світилась лампа. Зоя внесла самовар. Вона посадила дочку на софі, налила чаю, поставила перед нею варення. На Надю Мурашкову повіяло спокоєм та мирнотою дитячих літ. Їй здалось, що вона жила якимсь іншим, не тутешнім життям, була десь в іншому, не тутешньому світі, а тепер неначе знов удруге вернулись її дитячі літа. Думи її перелетіли в ті щасливі часи, коли вона не зазнала життя з його радощами і… його горем. Надя сиділа, схиливши голову, задумалась, і сльози покотились по її блідих опалих щоках.
– Де ти була? Чом ти не подала за себе звістки? – спитала в неї мати, і горе чулось в її старечому голосі.
– Була вчителькою в селі, а потім пішла в народ. Де я була, за те мене, мамо, не питайте. Я служила народові, – сказала Мурашкова й замовкла.
І знов полинули її думи в недалеке минувше. В кімнаті в матері було так само, як було колись передніше. «Все по-давньому… Тільки я тепер не та стала… Була сила, було здоров'я. І скільки сили й я почувала тоді в собі! Була сила, надія, завзяття, були мрії, ідеали, манячі до праці, корисні для людськості. А тепер… Моя доля пропала, серце навіки розбите, любов зникла, серце вмерло, а здоров'я впало…» – снувалась думка в Мурашкової.
Зоя через силу пила чай, неначе то був гіркий полин, і вдержувала сльози, що були гіркіші за полин. Вона вже нічого не питала в дочки, бо знала, що нічого не допитається.
Прийшла старша Надина сестра, що вже давно вийшла заміж. Щоб розвеселити Надю, мати й сестра почали розказувати за її товаришок, за знайомих. Надя дивилась на їх байдужними очима і тільки кашляла.
– А Селаброс вже два роки як оженився; взяв багату молдаванку, а за нею взяв село над Дністром; тепер він багатенький, вже не служить в банку, – сказала Надина сестра.
– І, певно, стане швидко банкіром в Одесі, – з гірким осміхом обізвалась Мурашкова. – Пуста людина, але за себе добре дбає! Я за це довідалась, та, на моє горе, вже пізно…
І знов похилила вона голову низько й не слухала, за що їй говорили сестра та мати. «За все, про все мені байдуже! – думала вона. – І хочу думати, і не можу: думки мої рвуться, як стліла нитка…»
Настала рання весна. На Великдень прибули в гості до Мурашкової, Саня й Комашко, прочувши, що вона вернулась слаба додому. Надя вже через силу ходила.
Абрикосовий садок старої Зої зацвів. Саня й Комашко вивели Надю в садок і посадили під абрикосами. Година була тиха та тепла. Старі абрикоси були облиті біло-рожевим цвітом од верху і до низу. Через рідкі гілки синіло чисте ясне весняне небо. Світ сонця лився через білий цвіт абрикосів, і по синьому небі, як по шовковій синій тканці, ніби були розкидані білі, обсипані цвітом гілки, білі букети, білі віночки. В повітрі пахло весною. Теплий вітрець будив нерви, будив живоття. Бруньки на волоських горіхах вже набубнявіли й розливали наркотичний аромат. Брость на кущах вже зеленіла.
Надя глянула вгору на сине небо, ніби заткане білими взірцями. І сине небо, і заквітчаний білим цвітом садок – усе дихало духом весни, ворушило нерви, тривожило серце. Надя й сама незчулась, як згадала Селаброса, його пишні очі, червоні уста, згадала любов до його, що народилася в такий самий весняний час, при такому самому наркотичному повіванні весни.
«Нащо я тривожу свою душу? Нащо тривожу замерше серце? Минуло, минуло моє щастя! А що минуло, те ніколи не вернеться», – подумала Надя. І дві сльози, як дві краплі роси, покотились по її блідих щоках.
Зацвіли садки. Настав май. Стара Зоя поховала свою дочку.
1888 року. Київ.