Над Чорним морем – Iван Нечуй-Левицький

Надя почервоніла. Вона невимовно зраділа, і в неї очі заблищали й заграли. Селаброс задивився на її очі. Він сів на лавці й мовчав.

Саня почала розмову. Вона переговорила своє й замовкла. Ніхто не обізвався й словом. Селаброс мовчав, Надя мовчала. Махнівська почала розмову, але їй розмова ніби рвалась і до кінця не доходила.

Саня постерегла, що вона й Махнівська тут зайві.

– Ходім, Махнівська: маю роботу, а ти мені поможеш в тому ділі, робота мала – за одним присідом і зробимо, – сказала догадлива Саня й встала з лавки.

Махнівська й собі встала, і вони пішли з садка. Селаброс довгенько мовчав і дивився на долину. Мовчала й Надя. І вона дивилась на долину, але нічого не бачила. В неї серце дуже тривожно тріпалось: вона почувала кожний рух його, чула кожне тріпання.

Селаброс поглядав на Мурашкову скоса, крадькома, не повертаючи до неї голови. Він примітив, що в неї щоки наче займалися й згодом ніби запалали.

Селаброс помовчав і знов скоса глянув на Надю.

Він був дуже досвідний і знав усі зміни дівочого серця; вмів читать по виду, по рум'янцях, по очах, як по книжці, і знав усі звивки серця, усі зміни почування. Очі в його стали хитрі, по-азійському хитрі, неначе в крамаря, котрий постеріг, що вже настав час останній раз забожитись – і покупець пойме йому віри, і він піддурить покупця…

«Час настав; треба приступати. Вона моя. Який цікавий роман! І як швидко дійшов він до щасливого кінця!» – подумав Селаброс.

– Ви так задивились на долину? Яка пишна долина! Є на що задивитись, – сказав Селаброс. – Якби ще тут по один бік долини було море… Я люблю море, може тим, що я зріс над морем.

– І я люблю море, – обізвалась Мурашкова, ледве вгамувавши своє серце. – Я не люблю тих дріб'язків краси природи, тих листочків та квіточок. Люблю велике море, як люблю високі поеми генія.

– Ви любите великі думи, високі поривання людського розуму? палкі поривання серця? Чи так? – спитав у Наді Селаброс.

Надя помовчала й подумала.

– Люблю і високі поривання людського розуму, і високі поривання людського серця, – сказала Надя, – але більше за все люблю розумне й корисне діло.

– Одначе ви служите в банку й порпляєтесь в нудних цифрах? – спитав у неї Селаброс.

– Ця служба зовсім негодяща, сушить мене, неначе літня спека землю. Але мушу служити, хліб зароблять, – сказала Надя.

– Душить вона й мене. Я почуваю, що я покликаний до якоїсь ширшої й вищої діяльності, – сказав Селаброс.

– До якої? чи розумової, чи поетичної, чи практичної?-різко поставила питання Мурашкова.

Селаброс трохи-трохи не прохопився: «До практичної, матеріальної», – до чого він і справді мав природжений хист, але схаменувся й тільки рукою махнув: розумій, мов, якнайкраще.

– Ходім та трохи походимо, – сказав Селаброс і встав з лавки. Надя встала й собі. Вона трохи заспокоїлась. Рум'янець трохи пригас на щоках.

– Як пишно розвилась оця алея! Ходім по алеї, – сказав Селаброс.

Вони пішли по алеї з старих волоських горіхів, що стояли довгими рядками понад самісінькою горою. Горіхи зовсім розвилися. Уся алея була пронизана вечірнім червоним сонцем і світилась наскрізь. Молоде листя пахло наркотичними пахощами.

– Величність! Ой, величність! – почав Селаброс. – І я її люблю в усьому: і в житті, і в поезії, і більш за все – в поезії людського серця. В красі людській, в красі дівочій, в дівочому серці є багато високого, поетичного.

Надя почула, що в неї серце ніби замирає.

– Краса дівоча – це найвища краса в світі, найвища поезія. Усі великі утвори геніїв тим великі, що генії найкраще постерегли ту красу: і красу лиця дівочого, і красу душі, делікатної, почутливої, – говорив Селаброс, ступаючи тихою ходою попід широкими навислими гілками старих горіхів.

– Ви людина далекого Сходу, син класичної Греції, – несміливо обізвалась Надя, і її голос насилу було чути.

– Бачив я на своєму віку дівочі уста: класичні, виразні, звивчасті, з ямочками посередині, червоні, як польова маківка, повненькі, соковиті, як стигла черешня. Осміхнуться вони, з-під їх блиснуть білі дрібні зубки, неначе два разочки перлів. Щось пахуче єсть в тих устах; якимсь ароматом пахнуть вони, неначе пучок майської рожі в білому букеті конвалій. А як розгоряться вони палом, коханням, як розкриються од жадоби кохання, чуєш од їх ніби дух тропічних квіток, солодкий і п'яний, як пахощі цвіту померанців, туберози, датури…

Надя прислухалась, її зацікавила поетичність і красномовність Селаброса. «Але за чиї це уста він говоре? – подумала вона. – Десь-то він їх бачив… певно, в Одесі. Нащо ж він говоре мені за чужі уста, а не за мої…»

В Мурашкової здавило в грудях. Серце наче замерло.

– Бачив я дівочі очі, і не можу їх ніколи забути, – почав знов Селаброс, – в їх є ніби одлиск краси й пишності натури, і разом з тим в їх виявилась уся краса людської душі: в тих очах то світе веселий світ ранньої зорі, то смутний блиск вечірньої зірки, то горить гарячий промінь сонця… Злине радість на серце, – і з очей ллється веселий світ, сиплеться іскрами, дрижить маревом; впаде смуток на серце, і виступить в очах сльоза, – світ миготить, наче промінь сонця в краплях роси; коли запалає серце коханням, – тоді очі займаються, горять огнем. Ті очі манять, як мрія, і чарують, як поезія, і веселять душу, неначе майський день, і печуть полум'ям літа. Віка блискучі, рожеві; вії довгі… Ой очі, очі! хто вас бачив раз, той повік вас не забуде.

Селаброс замовк і скоса поглянув на Надю.

«Про чиї оце очі він торочить? Чи він сміється з мене, чи він мене дражнить? – подумала Надя, слухаючи поезію Селаброса. – Він мене не любить, говорить за чиїсь очі, не за мої. Невже я помилилась?»

Мурашкова почувала, що гнів приливає до її серця, душить в грудях. Вона глянула в вічі Селабросові, і її очі блиснули блискавкою. Селаброс очевидячки милувався тим гострим блиском її очей, як артист милується тонкими сутінями на картині.

– Ви знаєте, за чиї очі я оце говорю? – спитав Селаброс перегодя.

– Ні, не знаю! – обізвалась Надя, неначе прошепотіла.

Селаброс замовк. Вони йшли далі по алеї. Од старих гіллястих горіхів понависало довге необрубане гілля. Подовжастий свіжий лист, неначе краплі, понависав масами й зачіпав їх по щоках, по плечах, їх голови по плечі були ніби оповиті зеленим пахучим листом. Алея пірнала в тінь од гори.

– Ви хіба не знаєте, за чиї очі я оце говорю? – знов спитав Селаброс.

Він зумисне розпалював її серце, щоб вразити несподіванкою.

– Почім я можу знати? Хто знає чужу душу? – сказала Надя вже сердито.

– За ваші очі! – сказав Селаброс, і з тими словами він обняв її за стан і почав гаряче цілувати в очі, в уста, в щоки.

Надя ніби здеревеніла, стояла на одному місці.

– Ходім далі, моя люба, моя дорога! – сказав Селаброс, взявши Надю за руку, й хотів вести її далі по алеї. Надя стояла на одному місці; вона ще не опам'яталась гаразд.

– Ходім далі! – сказав Селаброс.

– Не піду! пустіть мене! – зашепотіла вона, й, озирнувшись назад, вона аж тоді зовсім опам'яталась. В алеї не було видко й душі.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: