Не той став – Iван Нечуй-Левицький

Роман усміхнувся і глянув докірливими очима на Дениса, ще й похитав головою: не в міру, мов, жартуєш ти.

– Прийдеться йти до баби Вівді, – сказала Зінька, – кажуть, вона одкручує закрутки.

– Піду оце на вечерню та спитаю попереду в батюшки, може, він мене якось порадить, – обізвався понуро Филін.

Зінька знов почастувала Филона. Филін не одмовлявся і, здається, забувся про своє горе: він знов розбалакався.

– Дядьку Филоне! Чи то правда, що ви бачили, як гроші горять? -спитав Денис.

– Авжеж бачив! Ще я тоді був парубком, таким, як оце ти, та на «діянія» ми дзвонили вдвох з другим парубком в усі дзвони. Дивлюся я з дзвіниці, а на дяковому городі горить аж в двох місцях саме коло тину; в одному місці горить червоним огнем, а в другому білим. Ото де горить червоним огнем, там закопані червінці, а де горить синє або біле, там закопано срібло та мідяки. Я бачу з дзвіниці, а другий парубок нічого не бачить. А воно горить так, аж на дяковій хаті сяє та блищить. Питаю я парубка, чи ти бачиш? А він каже: «Не бачу». А я бачив, бо то мені так бог дав, – сказав гордовито Филін і все чогось дивився на мисник, неначе він і тепер бачив одлиски од червоного та синього огню на миснику.

– А чом же, дядьку, ви не викопали тих грошей, коли бачили, де вони горять? Я б зараз пішов з штилем та виштиляв місце, викопав би гроші та накупив би собі волів та коней… – сказав Денис.

Денис натякав на бідність дядька Филона.

– Еге! так то й викопати! Не кожний потрапить це зробити. Викопати то не штука, та взяти гроші трудно, бо їх стереже сатана, не при хаті згадуючи, – сказав Филін.

– Сатана! – аж крикнула Згнька. – Ой боже мій! Ото страх!

– А чом же ви, дядьку, не прогнали сатани? Прогнали б його, а гроші забрали б собі в скриню, – сказав Денис.

– Еге! так то й прогнати! Тоді я був молодий та дурний, то ще не знав, як його прогнати.

– А тепер вже знаєте? – спитав Денис і глянув на Романа, ще й ліктем торкнув його під бік.

– А тепер знаю, та це трудне і небезпечне діло, – сказав Филін, – ти думаєш, що сатана так і пустить самохіть до закопаного скарбу? Він наведе на чоловіка таку ману, таке страхіття, що й про гроші забудеш.

– Ой боже мій! я б і грошей тих не схотіла через той страх. Цур їм, тим грошам, коли коло їх стоїть така страшна сторожа, – сказала баба Зінька.

– Бо в вас, Зінько, і своїх грошей є доволі, а в кого їх нема, той не побоїться і страшної сторожі, аби забрати гроші, – сказав Филін.

В той час у хату увійшла Настуся, промовила “добридень”, уклонилась Филонові і стала коло печі.

– Де ти, дочко, так барилася? – спитала Зінька в дочки.

– Ходила до дівчат гуляти та посиділа трохи з Соломією, – обізвалася Настуся.

Настя, побачивши, що Соломіїн батько сидить в гостях в матері, догадалась, що ці Филонові одвідини трапились недурно. Вона глянула веселенькими очима на Романа, а далі перевела очі на Дениса. Рум'яний, повновидий Денис осміхався до Настусі. Він вже давненько любив Настусю, і в його вже накльовувалась думка її сватати. Йому хотілось побалакати з Настусею, але він не насмілився перебивати Филонової розмови. Филін почав розказувати, де закопані гроші коло села. Він дуже любив розказувати про це, говорив, що знає ті місця. про котрі ніби розказували йому старі люде, розказував його дід, ще як він був малим хлопцем. Филін потай од людей не раз ходив в ті місця з штилем, але нічого не виштиляв і тільки часом натрапляв штилем на камінь. Настя, стоячи коло печі, слухала ті оповідання, неначе цікаву казку.

– Чом же ви, дядьку, не викопаєте тих грошей, коли ви знаєте, де вони закопані? – спитав Роман.

– Еге! Чом та чом! Піди ж сам, та спробуй, та тоді й казатимеш: чом та чом? – обізвався Филін.

– А ви ж, дядьку, хоч раз пробували? – спитав Денис.

Дядько похилив голову, подумав, трохи помовчав, а далі почав розказувати, мішаючи те, що йому оповідав дід, з своїми вигадками, котрим і він сам, мабуть, не йняв віри.

– Ще давно, як я був малим хлопцем, – почав Филін, – до мого діда прийшов з Одеса один старий чи запорожець, чи, може, гайдамака – вже не пам'ятаю. Той старий запорожець був родом з нашого села, але проживав в Одесі. Ото прийшов він до мого діда в гості; розбалакались вони про давню давнину, а старий запорожець і розказав моєму дідові та батькові, що за нашим селом в лісі, в урочищі Григорах, коло скелі закопано великий скарб. Три якісь багаті пани втікали од гайдамаків та запорожців з України в Польщу та й закопали своє добро: й гроші, і золото та срібло коло скелі в льоху, ще й камінням заклали той льох зверху. Вже як я став парубком, дід показував мені те місце. І тепер там, коло скелі, де росте стара кислиця, є прикмета, ніби невеличка западина. Але дід казав, що той скарб стереже нечиста сила і не кожний може його взяти. Як померли мій дід та батько, приснилося мені, ніби в хату увійшов той самий старий запорожець та й каже мені: «Піди в Григори та одкопай скарб, але не бери собі тих грошей, а оддай в «казну», бо там лежить така велика сила грошей, золота й срібла, що мужик йому й ради не дасть; але попереду спитай царя, щоб дозволив викопати той скарб. Іди, каже запорожець, копай, бо тільки ти й проженеш нечисту силу».

Ото дід, сказавши це, ніби вийшов з хати. Через тиждень – чи воно мені так снилось, чи привиджувалось, чи мене вночі щось водило, цього вже добре й сам не тямлю… Ніби взяв я заступ та пішов до лісу викопувати той скарб. Копаю я та й копаю, коли це з ями вискакує чорний кіт. Тільки що він вискочив, як зніметься вихор, як підніметься буря! Крий боже! Таке крутить, що й господи! Ліс шумить, аж реве. Дерево аж скрипить, аж тріщить, аж додолу гнеться. Потім зразу вітер впав, і стало так тихо, як у хаті на печі. Глянув я вгору, аж поверх лісу небо сяє, а з неба спускається на коні якийсь пан чи лицар, здоровий та з лиця білий. Кінь під ним баский та білий, а лицар увесь у золоті та в сріблі; і з його, й з коня золото аж крапає. Спустився він до мене; дивлюся я, а в його в руках золотий хрест. Дає він мені цілувати хрест. Я поцілував хрест, а той лицар чи козак каже до мене: «Шли попереду до царя «бомагу», щоб тобі дозволив копати цей скарб, і оддай скарб у «казну», а собі забери тільки червінці, невелику частку того скарбу, то й стане й тобі, і твоїм дітям, і твоїм унукам…» Сказав він це та й щез, неначе в лісі полум'я погасло. І я не знаю, чи я й справді був там в лісі, чи то воно мені привиджувалось, бо воно було мені з небес, од бога…

Денис глянув на Романа й осміхнувся. Настя замітила той осміх і собі осміхнулась. В селі знали, що Филін, що б не розказував про себе, то все прикине, що то йому було з небес.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: