– От таки наріжу Соломії паляниці, а тобі не дам! – кричала Настя, засапавшись.
– За всі голови! То й не проситиму! – сказав Денис і ніби впав на лаву.
– Випий же хоч чарку до полудня, Соломіє! – сказав Роман і подав чарку Соломії. Соломія випила півчарки і почала полуднувати.
– А що! таки по-моєму стало! – сказала Настя і кинула на Дениса жменю насіння; насіння пороснуло з жмені і посипалось і на Дениса, і в сметану.
– Ну та й дурієш же ти, Насте! – обізвався Роман. – Хіба ж ти маленька? Дуріє, як мала дитина.
– Але ж і п'ють оті дівчата, біси батька зна як! – крикнув Денис. -Мочить губи та ще й обітре рукавом, щоб в рот не попало ні крапельки. От ми то не так п'ємо.
І Денис налив чарку, бахнув нею в губах, надув щоки і витріщив круглі очі на Соломію.
– Ой боже мій! Одже видудлять усю горілку! Ой, лаятимуть же нас мати, аж в шкуру не потовпиться. Геть! Дай сюди пляшку! Їй-богу, видудлили вже більш як півпляшки, – сказала Настя.
Соломія аж тепер згадала про бабу Зіньку. Вона обернула голову, кинула оком на вікно. За двором, йшла з церкви баба Зінька.
– Ой боже мій! баба Зінька з церкви йдуть! – аж крикнула Соломія і схопилась з ослона.
– Ой боже мій! пляшка на столі! Півпляшки горілки не стало! Що ж я тепер буду робити! – крикнула Настя.
– Нічогісінько. Сядь та руки згорни, – спокійно сказав Роман.
– Ой Романе, і ти, серце Настусю! не кажіть же своїй матері, що я оце була в вас, – сказала Соломія і прожогом кинулась в сіни, через другі сінешні двері вискочила на задвірок і, неначе птиця, шугнула в садок, а з садка чкурнула через огород просто через грядки та й зникла в вербах. Настя вхопила кухоль з водою і хотіла долити пляшку.
– Не збавляй горілки, дурна! – сказав Роман і кинувся виривати в Насті з рук пляшку.
Хатні двері одчинились, і в хату вступила поважна баба Зінька. Вона стала на порозі і тільки осміхнулась.
– А що! буде вам тепер од баби Зіньки. Випили бабину горілочку та вже водицею доливаєте, – обізвалась Зінька та все осміхалась добрим ласкавим осміхом. Вона милувалась пустощами молодих.
– Ну-ну, сьогодні я весела. Не буду на вас гримати. Один тому час. Смійтесь, поки молоді. Смійтесь, аби не плакали, – сказала баба Зінька, роздягаючись.
– А навіщо то ви накидали насіння в сметану? Мабуть, щоб смачніша була? Ото дуріли! Ото дуріли! Повісь, Настусю, на стіні різку от на тих хлопчиків, щоб мені була напохваті! – сказала баба Зінька, вішаючи свитку на жердці.
Баба Зінька обернула голову до Настусі і прижмурила одне око. Настя осміхнулась.
– Та це. мамо, на мене б треба почепити иа стіну різку, бо то я розсипала насіння в сметану.
– То й ти така. як і вони! Горенько мені з вами! – сміялась баба Зінька, поглядаючи на Романа.
В той час Филін після вечерні наздогнав батюшку на цвинтарі і підступив до його. Филін любив після вечерні побалакати з батюшкою та проводив його до самого двору, розмовляючи то про се. то про те.
Він розказував йому про свій недавній сон. З своїми снами він вже трохи обрид батюшці. Батюшка трохи не засміявся і ледве вдержався.
«Ну та й розносились сьогодні з своїми снами», – подумав батюшка, осміхаючись крадькома.
– А це мені трапилась біда. Хтось мене, батюшко, обідив: закрутив на моїй пшениці аж двадцять закруток, – в кінці усього сказав Филін, – що мені, батюшко, робити? Збавило мені пшениці більше як сніп. Як ви мене порадите?
Батюшка знов осміхнувся.
– А що ж! Закрутки – це пуста річ; це бабськї забобони. Покропи свяченою водою ті закрутки та й вижни сміливо, бо ті закрутки – пусте діло: вони тобі не пошкодять. Адже ж ти не маєш на селі ворогів, то й не бійся нічого. Це, певно, хтось хотів пожартувати та насміятись з тебе.
– А хто його зна, батюшко! Давненько живу на світі, то, може, й ворогів нажив. Де вже прожити без ворогів? – обізвався Филін.
V
Настала осінь. Вже й Семена минуло. Сливе щовечора Соломія сподівалась, що Роман прийде до неї з старостами. Вона щодня прибиралась, розчісувала свою довгу косу, заплітала в дрібушки. Щовечора вона надівала на голову червону стрічку, заквітчувала голову квітками та барвінком. Тільки було ввечері надворі загавкає собака, в Соломії і в душі похолоне. Соломія зранку до вечора співала пісні за роботою та все ждала Романа, а Роман неначе зумисне гаявся та все не приходив.
«Ой боже мій! співаю я, співаю, та й досі не доспівалась до своєї долі… І весело мені, і чогось сум вже налягає на моє серце, – думала Соломія, переспівавши не одну пісню за роботою, – і чому він не йде з старостами? І навіщо він мене мучить? І чого він бариться?»
Аж перед покровою Роман прийшов з старостами до Соломії. І Филін, і його жінка Мокрина неначе вже ждали Романа. Соломія потихеньку сказала матері, що Роман має на думці її сватати; мати не втерпіла і сказала потихеньку Филонові. Як Роман увійшов у хату з старостами, Филін і Мокрина привітали його щиро, як рідного сина. Соломія була убрана, неначе в яке свято: вона, очевидячки, сподівалась старостів.
Соломія була така рада, така весела, що трохи не завела пісні перед старостами. Вона бігала, вешталась, винесла старостам рушники, знов побігла в сіни, знов вернулась в хату і ніяк не могла встояти на одному місці. Вже старости сіли за стіл запивати могорич і розбалакались з Филоном. Мокрина поралася коло печі, готувала вечерю, а Соломія все вешталась по хаті, то складала в скриню хустки, то знов їх навіщось виймала, неначе гралась ними.
– Сідай, дочко, з вами та запий могорич, – сказав батько до Соломії, – годі тобі вештатись по хаті. Нехай вже мати порається.
Соломія приступила до столу і кинула очима на Романа. В неї очі неначе горіли. Вона взяла чарку в руки, пригубила і несподівано заплакала.
– От тобі на! – сказав батько. – Чи од щастя, чи од горя це ти плачеш, Соломіє?
Соломія втерла сльози рукавом і похилила голову. Роман глянув на неї, і йому чогось стало жалко Соломії.
– Ще тобі дружки й коси не розплітали, а ти вже й плачеш, – обізвалась мати, – молода ще ти, дочко! Я знаю, що ти ще й не нагулялась, і не наспівалась. Але треба ж колись сховати косу під очіпок! Не тепер, то в четвер…
– Не плач, дочко! Дівчина, як верба: де посади, там і прийметься. Баба Зіня – людина добра. Будеш слухняна, то й тобі буде добре. А до іншої хати швидко звикнеш, – обізвався батько.
Соломія втерла сльози, сіла на лаві й задумалась, неначе замерла. В Романа здавило коло серця: він тільки скоса поглядав на Соломію, на її рум'яні щоки, котрі розгорілися і розчервонілись, як маківки.
«І чого це вона заплакала? Може, вона мене не любить? Може, любила та й любити перестала? Може, її силою видають за мене заміж?» – думав Роман, поглядаючи скоса на Соломію.
А Соломія все сиділа нерушимо, підперла щоку долонею і дивилась на полум’я, що палало в печі.
Старости випили по чарці і балакали з Филоном та з Мокриною. Роман не втерпів і присунувся до Соломії.
– Соломіє! Чого це ти плачеш? – сказав Роман тихенько. – Я такий радий тепер, а ти чогось сумуєш.
– Бо я тебе довго ждала і ждати вже перестала. Виспівала усі пісні, тебе сподіваючись, і доспівалася до сліз. Чого ти так довго барився? Може, тебе мати не пускала з старостами? Ми люде вбогі, а твоя мати, певно, до якоїсь іншої хотіла тебе з старостами слати.
– Не думала, Соломіє, і гадки не мала. Та я б і сам спротивився, якби мати яку іншу схотіла собі взяти за невістку. Не плач, Соломіє, а то й на мене найшов сум через твої сльози, – тихенько промовив Роман.
Романа покликали до столу. Мокрина частувала старостів. Вона подала чарку Романові.
– Даруй же, боже, здоров'я і вам, і старостам, – сказав Роман, – а це я хочу просити вас, тітко, і вас, дядьку, про одну річ.
– Про яку річ? – спитала Мокрина.
– Щоб ви не справляли бучного та довгого весілля, – одрубав Роман.
– Та ми й не думаємо справляти дуже довгого весілля, – обізвалась Мокрина, – дуже довге весілля коштув і довгих грошей.
– Я хочу, щоб грали весілля тільки один день: в неділю, – обізвався несміливо Роман.
– Чи то можна, сину! Адже ж в понеділок зять просить тещу до себе! Може, ти не хочеш мене просити до себе! – аж крикнула Мокрина.
Вона трохи обідилась. Їй здалося, що Роман не прийде до неї з музиками, що бояри не будуть вести її попід руки, що Роман не буде дорогою кланятись їй.