– Ото гарно! Я ізроду не жила б в пущах, і якби мене туди хто завів, другого дня втекла б звідтіля до тебе! – сказала Соломія і засміялась. – Ото гарно одному в лісі жити!
– А я б жив там, та полився богу, та читав святі книжки в печері.
– І мене б покинув? і про мене б забув? – несподівано спитала Соломія.
Роман стиха засміявся і глянув Соломії в вічі. “Ой, мабуть, твої чорні очі переманили б мене з пущів та нетрів”, – подумав Роман. І йому стало чогось жаль і тих пущів та нетрів, стало шкода чорних Соломіїних очей.
– Коли так, то дай цю книжку, я сховаю її так, що ти і з свічкою не винишпориш, – сказала Соломія, схопившись з місця.
Вона вхопила книжку обома руками. Роман міцно держав книжку в руках і не пускав, Соломія тягла до себе, Роман не пускав. Вона зареготалась з тієї тяганини.
– Ой господи! Не люблю й не дишу! Сяде над тією книжкою, неначе жид на шабас, та й мовчить, тільки брови супить, – говорила Соломія, видираючи з Романових рук книжку.
– А книжки все-таки не однімеш! От таки не дам та буду читати і брови буду супити! – дражнився Роман.
Несподівано рипнули сінешні двері.
– Ой, хтось-прийшов! – сказала Соломія і затихла, і як стояла, так неначе замерла серед хати. – І хто б це прийшов до матері такої пізньої доби!
– Може, який злодіяка вліз в сіни, – обізвався Роман.
– Ой лишечко! Нічого я так не боюся, як тих злодіїв та розбійників, – сказала Соломія.
Одчинились двері, і в хату вступив Денис, закиданий снігом. Його шапка з чорної стала сивою. Плечі й спина були обліплені мокрим снігом. В теплій хатині неначе повіяло холодним вітром і сипнуло снігом.
– Добривечір вам! – сказав голосно Денис, скинувши шапку.
Мокрий сніг посипався з шапки і цілими жменями ляпнув об діл.
– Ой, вийди. Денисе, в сіни та обтруси сніг завити! – крикнула Соломія.
Денис вискочив у сіни і почав обтрушуватись. В хаті було чути, як ляпали важкі рукавиці. Денис увійшов в хату вже чепурніший.
– Сідай, Денисе! але попереду скинь мокру свиту, бо твоя свита аж набрякла од мокрого снігу, – сказала Соломія.
Денис розперезався, скинув свиту і сів на ослоні перед столом. Він був злий, аж червоний. Очі аж крутились.
– Чого це ти, Денисе, так засапався? Чи втікав од кого? Чи за тобою хто гнався? – спитав Роман.
– Голова з десяцьким оце розігнали наші вечорниці, – сказав Денис, – ми оце були зібрались на вечорниці в удови Тетяни. Вже й дівчата позходились, вже й вечерю розпочали готувати; вже й музики прийшли. А тут голова шусть у хату! та й розігнав нас. Дівчата десь розсипались, неначе курчата поховались од шуліки. А бодай він луснув, отой голова! Я саме розохотився гуляти! Так мені хотілось потанцювати та з дівчатами пожартувати. Вдарив би такого тропака, що й хата задрижала б; задрижала б і удова Тетяна! А тут на тобі таку несподіванку! Неначе хтось кислицю втирив тобі в зуби!
– Навіщо ж він оце розігнав вечорниці? – спиталась Соломія.
– Каже, що в якомусь близькому селі, десь в Шамраївці чи в Мазепинцях, парубки на вечорницях курили цигарки чи в клуні, чи в хліві, чи під ожередом соломи, вже не пам'ятаю де, та й наробили пожежі. Згорів трохи не весь куток. От тепер гуляй, як собака на прив'язі!
– От тобі й нагулялись! – сказала Соломія і зареготалась.
– Ну, не подаруємо ми цього старшині. Нехай тепер начувається лиха! – аж крикнув Денис.
– А що ж ви йому заподієте? Він старшина в селі: має право, – сказав Роман.
– Має він право на усе, тільки нехай не зачіпає парубків. Знатиме він! Як складемось усі по кулаку для голови, то не дійде він додому од нашої складки, хіба рачки долізе, – сказав Денис, показуючи здорового кулака Романові, – десь парубки наробили пожежі, а нам гуляти не можна. Оце гаразд!
Денис розчервонівся, розкричався, совав кулаками на повітря та блищав злими очима.
– Та не совайся з кулаками до Романа, бо він же не голова! – сказала Соломія. – Дурно ти, Денисе, сердишся та кричиш. Кого тобі бажалося бачити на вечорницях, та не буде там.
– Чом не буде? – спитав Денис.
– А тим не буде, що її мати не пустить на вечорниці, – обізвалась Соломія.
Соломія знала, що Денисові хотілось бачитись на вечорницях з Настею. Він притих і тільки витріщив на Соломію очі.
– Чи буде, чи не буде Настя на вечорницях, а вечорниці будуть! Отже будуть на злість старшині! – крикнув Денис, ще й кулаком тарахнув по столі. – Ми не подивимось в зуби старшині. Що то нам старшина! Ми самі собі старшина. Нам гуляти хочеться, і будемо гуляти. Ми знов зберемося на вечорниці.
– А старшина знов вас розжене, – промовив Роман,
– Ого! нехай тільки другий раз розжене! Нехай посміє розігнати! -говорив Денис.
– Та ви йому поставте могорича, залийте йому пельку горілкою, то він і мовчатиме, – обізвалась Соломія. В той час, як Денис рипнув сінешніми дверима, в противній бабиній хаті Настя саме молилась богу, ставши перед образами. Вона промовляла молитви, але разом з тим насторочила свої вуха і прислухалась, як в Романовій хаті реготались та кричали. Настю узяла цікавість та нетерплячка, їй забажалось побігти в противну хату та довідатись, хто то прийшов до Романа і чого то там так регочуться та кричать.
«Ой господи! коли б швидше домолитись до кінця. Побіжу до Соломії та побачу, хто то прийшов. І чого вони там реготять та кричать», – думала Настя, хамаркаючи п'яте через десяте «Помилуй мя, боже».
Але вона таки не домолилась богу до кінця, перехрестилась тричі і прожогом побігла до Соломії. Одчинила вона двері і вгляділа Дениса. Денис був червоний, аж його лице пашіло. Він кричав та лаяв старшину. Денис углядів Настю і притих.
– Чого це ти, Денисе, так розрепетувався? Не дав мені й богу домолитись, – промовила Настя.
Денис розказав їй, що він злостує на старшину за те, що той розігнав вечорниці.
– А мені про це байдуже! – промовила Настя. – Мене не пускають на вечорниці, то мені однаковісінько, чи будуть вони, чи не будуть.
Одначе Настя, сказавши це, важко зітхнула. Це зітхання виявило, що їй було зовсім не однаково, їй страх як хотілось на вечорниці, але мати ні за що в світі не хотіла її пускати.
– Кому однаковісінько, а кому й ні, – обізвався Денис вже тихішим голосом.
Вглядівши Настю, він зараз заспокоївся і притих. Настя сиділа з ним поруч, і для його неначе знов розпочалися вечорниці. Він розговорився, розжартувався. Між молодими почалася весела розмова, пішли жарти та смішки. В хаті стало весело, неначе й справді на вечорницях.
– А ти все сидиш над церковними книгами, – промовив Денис до Романа і ляпнув долонею по шкуратяній здоровій палятурці книжки, – не люблю я читати отих стародавніх книг. От у мене є книжка! Оце так книжка! – сказав Денис і витяг з кишені невеличку книжечку.
– Яка ж це книжка? Така, як та, що Роман читає?- спитала Соломія.
– Ні, ця книжка весела. Це «Наталка Полтавка». Купив в коробейника на ярмарку в Білій Церкві, – промовив Денис.
– Ану, Денисе, прочитай нам, що в тій книжці пишеться! – промовила Соломія.
– Прочитай, Денисе, бо й я хочу послухати. Ще мати не лягли спати, то я тим часом хоч трошки послухаю,- обізвалась і собі Настя.
Денис почав читати, як Наталка вийшла до криниці по воду, як з нею стрівся старий писар Возний і почав залицятись до неї. Усі слухали, неначе замерли. Навіть Роман, забувши, що в книжці написано не про святі речі, а про людські, сидів мовчки й слухав. Як тільки Денис почав читати ті місця, де Возний приставав до Наталки з своїм залицянням, усі підняли регіт, аж хата гула.
Баба Зінька вже довгенько сиділа коло стола та все позіхала. Їй забажалося вже лягти спати, але вона все ждала, доки вернеться Настя. А Настя не квапилась швидко вертатись. Вже Зінька куняла, дрімала, носом удила рибу, вже навіть засинала, і їй почали верзтися якісь сни, а Настя не приходила.
«Оце засиділася дівка! І хто то прийшов до Романа такий цікавий для Насті?» – думала баба і знов задрімала, спершись обома руками позад себе об лаву. В Романовій хаті піднімався на одну мить регіт, неначе схоплювався швидкий вихор серед тихого дня, і знов затихав; і знов там ставало тихо, неначе все замирало в хаті; і знов чути було регіт.
«Що там у них діється в хаті? Мовчать, мовчать та й заґвалтують разом, наче жиди в школі на шабас! – думала Зінька, ніби прокидаючись од того вихвату веселого сміху. – Аж не видержу! таки піду та подивлюся!»