Не той став – Iван Нечуй-Левицький

Денис розчервонівся, розкричався, совав кулаками на повітря та блищав злими очима.

– Та не совайся з кулаками до Романа, бо він же не голова! – сказала Соломія. – Дурно ти, Денисе, сердишся та кричиш. Кого тобі бажалося бачити на вечорницях, та не буде там.

– Чом не буде? – спитав Денис.

– А тим не буде, що її мати не пустить на вечорниці, – обізвалась Соломія.

Соломія знала, що Денисові хотілось бачитись на вечорницях з Настею. Він притих і тільки витріщив на Соломію очі.

– Чи буде, чи не буде Настя на вечорницях, а вечорниці будуть! Отже будуть на злість старшині! – крикнув Денис, ще й кулаком тарахнув по столі. – Ми не подивимось в зуби старшині. Що то нам старшина! Ми самі собі старшина. Нам гуляти хочеться, і будемо гуляти. Ми знов зберемося на вечорниці.

– А старшина знов вас розжене, – промовив Роман,

– Ого! нехай тільки другий раз розжене! Нехай посміє розігнати! -говорив Денис.

– Та ви йому поставте могорича, залийте йому пельку горілкою, то він і мовчатиме, – обізвалась Соломія. В той час, як Денис рипнув сінешніми дверима, в противній бабиній хаті Настя саме молилась богу, ставши перед образами. Вона промовляла молитви, але разом з тим насторочила свої вуха і прислухалась, як в Романовій хаті реготались та кричали. Настю узяла цікавість та нетерплячка, їй забажалось побігти в противну хату та довідатись, хто то прийшов до Романа і чого то там так регочуться та кричать.

«Ой господи! коли б швидше домолитись до кінця. Побіжу до Соломії та побачу, хто то прийшов. І чого вони там реготять та кричать», – думала Настя, хамаркаючи п'яте через десяте «Помилуй мя, боже».

Але вона таки не домолилась богу до кінця, перехрестилась тричі і прожогом побігла до Соломії. Одчинила вона двері і вгляділа Дениса. Денис був червоний, аж його лице пашіло. Він кричав та лаяв старшину. Денис углядів Настю і притих.

– Чого це ти, Денисе, так розрепетувався? Не дав мені й богу домолитись, – промовила Настя.

Денис розказав їй, що він злостує на старшину за те, що той розігнав вечорниці.

– А мені про це байдуже! – промовила Настя. – Мене не пускають на вечорниці, то мені однаковісінько, чи будуть вони, чи не будуть.

Одначе Настя, сказавши це, важко зітхнула. Це зітхання виявило, що їй було зовсім не однаково, їй страх як хотілось на вечорниці, але мати ні за що в світі не хотіла її пускати.

– Кому однаковісінько, а кому й ні, – обізвався Денис вже тихішим голосом.

Вглядівши Настю, він зараз заспокоївся і притих. Настя сиділа з ним поруч, і для його неначе знов розпочалися вечорниці. Він розговорився, розжартувався. Між молодими почалася весела розмова, пішли жарти та смішки. В хаті стало весело, неначе й справді на вечорницях.

– А ти все сидиш над церковними книгами, – промовив Денис до Романа і ляпнув долонею по шкуратяній здоровій палятурці книжки, – не люблю я читати отих стародавніх книг. От у мене є книжка! Оце так книжка! – сказав Денис і витяг з кишені невеличку книжечку.

– Яка ж це книжка? Така, як та, що Роман читає?- спитала Соломія.

– Ні, ця книжка весела. Це «Наталка Полтавка». Купив в коробейника на ярмарку в Білій Церкві, – промовив Денис.

– Ану, Денисе, прочитай нам, що в тій книжці пишеться! – промовила Соломія.

– Прочитай, Денисе, бо й я хочу послухати. Ще мати не лягли спати, то я тим часом хоч трошки послухаю,- обізвалась і собі Настя.

Денис почав читати, як Наталка вийшла до криниці по воду, як з нею стрівся старий писар Возний і почав залицятись до неї. Усі слухали, неначе замерли. Навіть Роман, забувши, що в книжці написано не про святі речі, а про людські, сидів мовчки й слухав. Як тільки Денис почав читати ті місця, де Возний приставав до Наталки з своїм залицянням, усі підняли регіт, аж хата гула.

Баба Зінька вже довгенько сиділа коло стола та все позіхала. Їй забажалося вже лягти спати, але вона все ждала, доки вернеться Настя. А Настя не квапилась швидко вертатись. Вже Зінька куняла, дрімала, носом удила рибу, вже навіть засинала, і їй почали верзтися якісь сни, а Настя не приходила.

«Оце засиділася дівка! І хто то прийшов до Романа такий цікавий для Насті?» – думала баба і знов задрімала, спершись обома руками позад себе об лаву. В Романовій хаті піднімався на одну мить регіт, неначе схоплювався швидкий вихор серед тихого дня, і знов затихав; і знов там ставало тихо, неначе все замирало в хаті; і знов чути було регіт.

«Що там у них діється в хаті? Мовчать, мовчать та й заґвалтують разом, наче жиди в школі на шабас! – думала Зінька, ніби прокидаючись од того вихвату веселого сміху. – Аж не видержу! таки піду та подивлюся!»

Баба Зінька і справді не видержала, накинула наопашки свиту і подибала через сіни до Романової хати. Вона одчинила двері і гадала, що побачить, як молоді пустують, дуріють, бігають по хаті. Коли дивиться вона, усі сидять за столом та слухають, а Денис читає голосно книжку.

– А мені здалося, що ви тут дурієте на всі застави, що так регочетесь, – сказала баба Зінька, сідаючи на полу.

– Та це, мамо, Денис таку смішну книжку читає, а ми регочемось, – обізвалась Соломія.

Денис читав далі, як Возний просив виборного Макогоненка, щоб він допоміг йому висватати Наталку, як Макогоненко глузував з Возного. Знов у хаті піднявся регіт. Баба Зіня крепилась, та й не видержала: і собі засміялась. Денис читав далі, як Наталка розмовляла з своєю матір'ю, бідною удовою Терпилихою, як мати вговорювала Наталку вийти заміж за багатого писаря і забути про Петра, її давнього жениха, котрий пішов десь далеко на заробітки, і про його вже давно не було ні чутки, ні вістки, котрого, може, вже й на світі не було.

Ніхто не слухав так вважливо, як молоденька Настя. Їй було жаль Наталки, жаль і Петра. Вона все поглядала на Дениса, і їй чогось здавалось, що то Денис читає не про Петра, а про себе самого; вона спочувала усією душею до Петра та до Наталки і все уявляла собі замість Петра Дениса. Їй вже здавалось, що то ніби Денис пішов десь далеко на заробітки, десь блукає, поневіряється, заробляє на заробітках, а вона сама жде його не діждеться. І молодій дівчині стало невимовно жаль Петра, а потім чогось стало жаль і Дениса…

«Ой боже мій! а що, якби все оце трапилось Денисові? А що, якби оце все, що трапилось Наталці, трапилось мені?» – заворушилась думка в Насті.

І Настя почувала, що її коло серця щось здавило. Вона важко зітхнула й примітила, що Денис став для неї дорогим та любим. Довго читав Денис. Усі слухали і про сон забули. Баба Зінька слухала, і в неї сон минув. Як Денис прочитав, що Петро вернувся з далекого краю і стрінувся з Наталкою, Настя не вдержалась і аж крикнула: така вона була тому рада. В Соломії на очах навернулись сльози.

– Ой господи, яка ж оце гарна книжка! – аж крикнула Соломія. – Я б цілу ніч не спала та все слухала.

– Ат! – обізвалась баба Зінька. – Це не божа книжка; це смішки для молоденьких. І вона встала й позіхнула.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: