Не той став – Iван Нечуй-Левицький

– Ходім, дочко, спати, бо й справді люде ніч розберуть, а нам нічого не зістанеться, – сказала баба Зінька до дочки, – прощайте! На добраніч!

Настя пішла за матір'ю слідком, лягла на постіль, але довго не могла заснути. Перед нею, неначе живі, манячіли то Петро, то Наталка, то її стара мати Терпилиха і не давали їй спати.

«А що буде, як Денис мене свататиме, а мати моя буде так сперечатись, як та Терпилиха?» – несподівано майнула думка в Насті.

Вона задумалась і засмутилась, дивлячись на вікна, що ледве мріли в темряві. У вікна ліпило мокрим важким снігом. Мокрі сніжини шелестіли об шибки, як миші під лавою, і ще довго-довго не давали спати молодій дівчині, довго тривожили її думи, і піднімали мрії в душі, і не давали їм зникнути без сліду.

Настя вже задрімала, вже й заснула легким чутним сном, а їй все здавалось, що вона не спить, що до неї прийшла Соломія, щось розказувала, а далі сказала, ніби Денис вийшов з села, пішов далеко-далеко на донські степи на заробітки. Настю стиснуло щось коло серця. Сльози душили її. Вона ніби бачила, як Денис десь блукав по далеких степах; їй здавалось, що він йде якимсь шляхом в степу, що він збився з дороги, а небо вкрилось густими хмарами, мокрий лапатий сніг падає і засипає йогою, заліплює йому очі. От сніг пішов густий-прегустий, мов хмара, і вже засипає Дениса по пояс, по плечі; от він застряг в мокрому заметі і тоне в йому, і нікому подати йому помочі, нікому рятувати його. Настя ніби знала, що то він вже вертається додому з заробітків, що він вертається до неї, але ніби знала, що він загине в степу, в снігу і до неї не вернеться ніколи… Вона жахнулась і прокинулася з сльозами на очах…

Мокрий сніг шелестів, обліплюючи тахлі шибок. Насті уявилося, що вона не спала… Вона підвела голову і очима шукала Соломії, дивилась, чи не ввійшла вона в хату, чи не сидить вона на лаві.

«Боже мій! Як я люблю Дениса! Як я його покохала цього вечора, як він читав нам про Наталку та бідного сироту приймита, Петра, Наталчиного жениха».

Через тиждень парубки та дівчата знов збиралися на вечорниці вже в іншому місці, в однієї удови, її хата стояла на самому кінці села, під лісом, аж за цариною. Хлопці думали, що сховались з своїми вечорницями так далеко, що й ворон кості туди не занесе. Але старшина якось випадком довідався і вже лягома почвалав туди з десяцьким Петром та й знов розігнав вечорниці.

Денис зібрав десяток сміливіших парубків на раду. Хлопці постановили на раді, щоб засісти десь у вербах або під мостом, підстерегти, як буде йти голова з десяцьким, і дати їм доброї прочуханки.

Недовго довелось і ждати хлопцям. Через кілька день в писаря були хрестини. Голова, Микола Чабанець, був за кума в писаря. Був на хрестинах і десяцький. Хлопці про це довідались. Вже пізньої доби голова та десяцький рушили з хрестин додому. Хлопці побігли на засідки. Голові й десяцькому треба було вертатись додому через довгі кладки, покладені через річку Раставицю. Кращого місця для засідок не можна було знайти хлопцям.

Голова йшов коливаючись. Він був п'яний. В його голова ходила ходором, а світ неначе кружалом крутився в очах. Десяцький був тверезіший за голову і придержував його на ході під руку.

– «Ой, не спиться, не ложиться, і сон мене не бере… е!» – затяг голова пісні серед улиці, але хрипкий голос не слухався його, хоч він був і голова. Чабанець не заспівав, а неначе завив, як вовк у лісі.

– Овва, Миколо! Овва! Так не годиться голові. Овва! Люде почують, будуть тюкати. Ви ж голова, – здержував Чабанця десяцький.

– А матері їх ковінька! А що мені до того? Хіба мені гуляти не можна? Хіба мені співати не можна? Мені? Голові? Мені не можна? Мені все можна! «Ой, не спиться й не ложиться, ні сон мене не бере… е…е!» – знов завів голова не своїм голосом. Але голос його порвався і задеркотів, неначе розбитий глечик.

Вони вже спускались возвозом в берег узькою улицею поміж вербами.

– От уже й додому недалечко! От і недалечко! Ось уже видко Терешкові вишні та сливи, – белькотів голова, – о! чи ти ба! як швидко виросли Терешкові сливи, такі високі стали! Коли це вони виросли? Ото диво! Чи ти ба, яке диво! Ще вчора були невисокі, а сьогодні, як ліс, як ліс! Ото диво!

– Та то не сливи! То верби. Хіба ж сливи бувають такі високі? Це верби коло річки, – обізвався десяцький.

– Не бреши-бо! Я ж бачу, що це Терешкові сливи. Хіба мені повилазило? Ти думаєш, я п'яний, то й нічого не розберу! Брешеш! Я не п'яний! А! який той Терешко щасливий! Йому все йдеться! Все йому йде в руку! І сливи швидко ростуть! Он і мій тин чорніє!

– Та то кладки через річку. Де ж таки тин буде на річці, – обізвався десяцький.

Тільки що голова й десяцький ступили на кладки, з-під кладок вискочив один парубок і загилив кулаком по спині попереду голові, а потім десяцькому та й зслиз, неначе миша, шмигонув під місток.

– Ой боже наш! Дух святий при нас! Ой лишенько! – зашепотіли голова й десяцький. – Це ж він! це ж нечистий!

І вони швиденько подибали по широкій кладці, держачись один за другого. Серед річки з-під кладок знов вискочив парубок у чорній свиті перед самісіньким носом в голови, забіг ззаду і знов телепнув в спину голову, а потім десяцького, а сам скочив та шусть під кладки.

Голова й десяцький перелякались. Вони вже не йшли, а бігли до берега. В їх трусились ноги. Вони думали, що з-під мосту вискакують дідьки та луплять їх по спині.

– Ой! ох! ох! – стогнав голова. – Це він! це сатана! як бухнув мене в спину, то в мене з очей так і посипались іскри. Чи і в тебе, бра, посипались? – спитав голова.

– Посипались. Це не спроста.

– В мене посипались, аж на сніг упали. Бачив своїми очима: тільки -блись, блись, блись! Так і сипляться на сніг. Ох! Тікаймо швидше. Це місце нечисте, – говорив голова, в котрого разом з іскрами вискочив і хміль з голови.

Тільки що вони зійшли з кладок і пішли попід вербами, з-за верб через тин полізли парубки. Тин затріщав. Один парубіяка дав кулака десяцькому, другий стусонув голову по потилиці, третій луснув голову просто в спину. Денис наостанку склав докупи обидва кулаки й обезберив попереду голову в спину, потім втелющив десяцького по потилиці так, що вони обидва зарили носами.

Парубки кинулись врозтіч і подряпались на тини, неначе коти, та й поховались в вербах.

– Е! та це не нечиста сила! Це хлопці! Он Петро! Он Денис! – крикнув десяцький.

– То це вони! То це така нечиста сила! Ого-го! Потривайте ж, іродові душі! – гукав голова, обтираючи сніг з носа та з лиця. – В тюрму їх! в рештантські роти!

– На Сибір їх! – кричав десяцький, а сам біг бігцем далі.

Обидва вони дали драла, неначе за ними гналась тічка вовків.

– Бити мене по спині кулаками! мене! старшину! Чи то видано! О, я цього їм не спущу! В тюрму їх! Посаджу їх на вежу! Потривайте ж, вражі сини! Я ж вас скручу так, що ви й не поворухнетесь! О, в мене так! в мене нема жартів! – репетував голова, йдучи улицею.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: