Не той став – Iван Нечуй-Левицький

Другого дня пішла чутка по селі, що парубки побили голову та десяцького. Старшини в селі не любили за його здирство та хабарі і були тому випадкові навіть раді. Почали розшукувати провинників та допитуватись, хто з парубків ходив на засідки на старшину. А тим часом хлопці, вчинивши одну штуку, розгулялись та розласувались на такі штуки. Другого дня вони довідались, що голова йтиме через греблю до млина. Знов засіли вони під мостом на спусті. Довго вони ждали, доки йтиме голова, але не діждались, бо голова вже боявся ввечері і носа витикати з своєї хати. Парубки, сидячи під мостом, хапали дрижаки на морозі, а далі надумались вискакувати з-під мосту та лякати прохожих. Вони вискакували по одному і тільки лякали людей криком та свистом. Але декотрі не втерпіли і почали частувати кулаками в спину прохожих чоловіків і навіть молодиць. В той час дяк йшов через греблю в гості до голови. Один парубок вискочив з-під мосту, гикнув, свиснув і телепнув дяка кулаком в спину. Дяк втік та й сховався в шинок.

Нагулявшись на греблі, хлопці згадали про дяківну. До дяківни залицявся один парубок, Петро, Денисів приятель. Він недавно зачепив її в крамниці, куди вона прийшла купувати деякий крам. Дяківна була дуже гарна, але дуже горда і з парубками не любила жартувати. Денис згадав, як вона вилаяла Петра в крамниці, та ще й при людях.

– А ходім, хлопці, до дяківни та встругнемо їй штуку, щоб вона не була така чваньковита та не гордувала парубками, – сказав Денис.

– А ходім справді! Нехай знає, що вона не велика пані, що й парубки їй рівня, – гукнули хлопці.

Вони з-під мосту побігли просто до дякової хати, виставили ворота і закинули їх на хату. Один парубчак налапав у клуні мазницю з квачем і вимазав дьогтем чисто всі стовпи коло воріт, ще й мазницю почепив звершечку на стовпі.

– Треба припинити вражих синів, – гукав голова до писаря, – дуріють, мов несамовиті; і впину їм нема. А вже той Денис, то такий сваволець, що й на світі нема такого. Він усім парубкам дає привід, – говорив голова, пригадуючи два Денисові кулаки, стулені докупи.

Через кільки день голова половив усіх провинників і посадив на день в холодну, а Дениса, як привідця тому всьому, посадив на три дні.

Чутка про це дійшла і до баби Зіньки, і до Насті. Насті було шкода Дениса. Вона не втерпіла, одвернулась од матері і почала плакати. Мати примітила ті сльози, і тільки тяжко зітхнула. Настя крадькома втерла сльози рукавом, прожогом вибігла з хати і сховалась надворі, в садку, щоб ніхто не бачив тих сліз.

«І добре мені, і горе мені з тими дітьми, – думала баба Зіня, зіставшись сама в хаті, – Денис давненько вже вчащає до моєї хати; він любить Настю, я вже це давненько примітила. І Настя горнеться до Дениса. Недурно ж полились в неї сльози з очей. Ой, горенько мені! Денис і гарний з себе, і найменший син в багатенького батька. Помре батько, він матиме чимало поля, і батьків город, і хату. Усе, здається, гаразд, усе гаразд, та тільки горенько, що Денис ще змалку був пещений, палкий на вдачу, як той порох; ще й до того заводіяка; в усяких дуростях він перший дає парубкам привід. Боялась я за Соломію, боюся й за Дениса».

Баба Зінька знов важко зітхнула, перебираючи півмітки та ладнаючи мотовило, щоб мотати починки.

Одсиділи парубки день в холодній за свою провину, одсидів і Денис три дні. Їх повипускали і наказали, щоб вони більше не дуріли. Одначе через тиждень після того парубки знов зібралися на вечорниці. Голова знав про те, знав і десяцький, але вони вже не пішли розганяти вечорниць. Та й люде почали вже нарікати на голову, що він розганяє вечорниці, бо треба ж десь погуляти та побавитись молодим хлопцям та дівчатам.

– А що! А я таки на свойому поставив! Таки будуть в нас вечорниці! -говорив Денис, зайшовши зараз після вечорниць до Романа та до Соломії.

– А що мені з того, що будуть вечорниці, коли мене мати не пускає на вечорниці, – обізвалась Настя, – що мені з того, що другі дівчата нагуляються й наспіваються, а я, як сиділа дома, так і сидітиму.

В бідної дівчини аж сльози навернулись на очі, так їй хотілось гуляти на вечорницях.

– Не журися, Насте! Хоч ти не будеш гуляти на вечорницях, зате ж я приходитиму сюди до Романа, приноситиму книжки та буду читати й тобі. От тобі будуть і вечорниці! – обізвався Денис.

І він справді частенько забігав до Романа вечорами, приносив книжки, читав їх Соломії та Насті. І йому приємно було посидіти з Настею, побалакати з нею та пожартувати. З її темних очей неначе лилось на його щастя. Йому хотілось, щоб те щастя лилось на його і ніколи не переставало.

«Коли б бог дав діждати різдва, зараз після нового року зашлю старостів до Насті. Вона мене, здається, любить, бо горнеться до мене, усе поглядає на мене ласкавими очима. Ой, як довго ждати до різдва!» – думав Денис, поглядаючи на темні, як терен, Настині оченята.

Але на біду Денисові, перед самим різдвом до баби Зіньки зайшов її сват Филін.

– Чи ви чули, свахо, що виробляють парубки? Чого натворив в корчмі Денис? – спитав Филін в баби Зіньки.

– Ні, не чула, бо я все сиджу дома та пряду: допрядаю півмітка на основу, – сказала баба Зінька.

– Я вже не знаю, що далі й буде на світі. Які тепер парубки стали! Ой господи! Вони, бач, вчені, в школі вчились. Вчені вони та недрюковані! – бідкався Филін.

– Що ж там таке трапилось? – спитала баба Зінька.

– Та оце в неділю прийшов Денис до корчми з своїми приятелями. Взяли вони кварту горілки, посідали за столом, випили по чарці, а потім Денис витяг з кишені цілий шматок сала та кільце ковбаси. Кинулись парубки до того сала, як вовки на вівцю, та давай закушувати. Люде почали на них гримати, що тепер піст, а вони регочуться та наминають сало. А Денис вхопив дві четвертини сала в руки. ходить по корчмі поміж людьми та й їсть, навіть не покраявши, а в другій руці держить ковбасу. Ходить поміж людьми та дражниться та й приказує:

«Оце вам гріх! Оце вам гріх! Оце вам святий піст, свята пилипівка!»

– Ой господи, яка розпуста. Яка попсованість! То це вже для їх нема й посту? – аж крикнула баба Зінька.

Нема для них ні середи, ні п'ятниці, ні посту. Жеруть скоромне, мов ті жиди, чи в середу, чи в п'ятницю. Це якісь антихристи народилися. Денис каже: «Для мене тоді піст, як нема чого їсти». Ой господи! що то далі буде! що то буде!

– Ой господи! А ще й розумного батька син, отой Денис. І в кого він вдався?-сказала баба Зінька.

– А в кого ж? В себе дурного вдався! більше ні в кого.

– А шкода парубка: і розумний, і робочий, та ба!- обізвалася баба Зінька.

Филін вийшов з хати, бідкаючись та лаючись, а баба Зіня задумалась. Їй шкода було Дениса, шкода й Насті, але в неї майнула думка не видавати Насті заміж за Дениса.

«Чи він наважився дуріти на всі застави тим, що в йому молода кров грає, чи він і справді поганий чоловік, цього я вже не вгадаю. Може, тільки він пустує, як молодий кінь грає та вибрикує… Але коли б од того брикання не довелося плакати моїй Настусі. Ох, шкода мені і Дениса, шкода й Насті».

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: