Не той став – Iван Нечуй-Левицький

Роман встав, перейшов тихою ходою через галявину, неначе йому була шкода кидати це місце, і потім ніби пірнув в густі сосни, вкриті гіллям до самого низу. Він попростував стежечкою до перелазу. Соломія пірнула в ліс і побігла іншою стежечкою додому.

“Боже мій! Що це зо мною сталося? Йшла сюди гаєм, нічого не чула, неначе вуха мені позакладало. А тепер чую, як ліс гуде от пташиного співу”,- подумала Соломія, хапаючись та поспішаючи додому, щоб випередити Романа.

Прибігла вона додому. Роман вже виносив мішки з пашнею з комори і складав на віз. – Де це ти, Соломіє, була? – спитав в неї Роман.

– Ходила соловейків слухати, а це наслухалась та й вернулась додому. Бач, я вже тобі й воза помазала, і ярма й занози налаштувала. А от ти так опізнився до млина. Ой хазяїне, хазяїне мій! Гляди лишень, щоб ти часом не прохазяйнував своєї долі, – сказала Соломія і важко зітхнула.

Роман подивився на неї допитливими очима, але не обізвався й словом. Він мовчки повиносив з комори мішки, поскладав на віз, поки Соломія запрягала воли, мовчки виїхав з двору та все поглядав на Соломію. А Соломія задумалась, вже й не щебетала і навіть слова не промовила до Романа.

IX

Настав робочий час. Настала оранка поля на озимину, потім косовиця, потім почалися жнива. Роман перестав вчити дітей в своїй кімнаті. Ніколи було йому й читати свої книжки. Робота йшла день у день, бігла невпинно, як гарячий кінь. Соломія втихомирилась, заспокоїлась. Життя в хаті знов плинуло, як тиха невеличка річка, тихо й рівно.

Восени, як тільки обжались і звезли хліб, Роман знов засів вчити дітей в своїй кімнаті, знов засів коло своїх книжок. Почалися довгі осінні вечори. Баба Зінька та Соломія сідали прясти; діти пустували в хаті. Роман засвічував лампу і йшов до своєї кімнати. Йому важко було, слухати дитячий крик, важко було дивитись на гармидер в хаті. Він був радий, що знаходив собі в своїй скромній кімнатці спокій, де було тихо й чисто прибрано.

– Чом ти, Романе, не посидиш з нами? Чого ти все тікаєш до своєї кімнати? – питала в його мати.

– Коли, мамо, тут діти кричать та пустують, а мені хочеться читати книжки. Я люблю, щоб в хаті було тихо, як у монастирі.

– Чом же ти не пішов в монастир, як наш сусіда Петро, а взяв мене собі за жінку? -спитала в його Соломія.

Роман мовчки вийшов з хати. Соломія задумалась і зітхнула. Мати примітила, що Соломія зітхнула, і собі задумалась. Діти полягали спати. В хаті стало тихо. Тільки й чути було, як хурчать веретена, коли їх посукували Соломія та баба Зінька.

«Колись він не тікав од мене, не одходив од мого гребіня цілий вечір, все поглядав на мої очі, на мої брови, все говорив зо мною, неначе не міг наслухатись мого голосу. А тепер ніби зумисне запирається в своїй хаті од мене, як чернець в монастирі, все ніби одхиляється од мене, – думала Соломія, посукуючи веретено, котре спускалось аж додолу і крутилось долі, мов дзиґа, – чи він такий собі на вдачу, чи він більше вже не любить мене. Все ніби забуває про мене, неначе я в його не жінка, а наймичка».

– Чого ти, Соломіє, задумалась? І не говориш, і не щебечеш, і пісень чомусь не співаєш. Що в тебе на серці? Ти неначе вже не та стала, – промовила до Соломи баба Зінька.

– Не та стала? Я, мамо, однаковісінька і тепер, як і колись була. Я зроду не журлива і навіть журливих людей не люблю, – обізвалась Соломія, і, щоб затаїти свої сумні думи, Соломія почала любенько та веселенько балакати з свекрухою, а далі ще й пісню почала тихеньким голосом, щоб не побудити дітей:

Ой гаю мій, гаю,

Та густий – не прогляну!

Упустила та голубонька

Та вже б не впіймаю.

Ой, хоч же впіймаю,

Та вже ж не такого:

Не приляже моє серденько

Ніколи до його?

Ця сумна пісня якось неначе сама спала на думку і проти волі й свідомості молодої молодиці була неначе протягом її глибоко захованих в серці потайних дум. Це був жаль, що вихопився в Соломії з серця проти волі, жаль за втраченим коханням, щастям, яке вона зазнала з милим.

Соломіїн голос задрижав, як дрижав огонь в маленькій лампі, котра стояла на столі. Соломія спинилась на цих словах пісні і не мала сили співати далі. Її думки знов заворушились і десь глибоко одбилися в серці. Як темні хмарки набігають несподівано на чисте синє літнє небо, важкі думи насунулись на її високе веселе чоло ніби темними хмарками і кинули темний сумний сутінок на веселі очі, на веселий вид. Соломія похилила голову до гребіня.

«Гасне в йому любов до мене. А в мені? а в моему серці? чи гасне, чи ще горить, як літнє сонце на небі? Він сам гасить моє серце… А як мені хочеться любити! Як мені жаль мого гарячого кохання! Невже погасне мов серце так зарані, так несподівано?»

Соломія здавила в своїх грудях важке зітхання: вона знала, що баба Зінька навиглядлива й розумна, вміє добре навиглядати й постерігає, які почування тривожать її душу. Соломія таїлась перед розумною та догадливою свекрухою.

«Ох, втеряла я голубонька, втеряла та вже й не знаю, чи впіймаю його! Чи приляже ще моє серденько до його? Чи привернеться коли його серце до мене? Не той він став, що був колись; ох, не той!» – думала Соломія, смикаючи пучкою тверду мичку з гребіня.

Час був пізній, а Роман не вертався з своєї кімнати. Мати вже покинула прясти, вже й богу помолилась і куняла, сидячи коло стола та ждучи Романа.

– Час вже спати. Піди, дочко, та скажи Романові, щоб ішов уже спати. Треба позапирати сінешні й хатні двері на ніч, а він не йде.

Соломія пішла в Романову кімнату і швидко вернулась.

– Казав Роман, що буде ще довгенько читати і ляже спати в своїй кімнаті, – сказала Соломія до баби Зіньки.

– Ну, то позасовуй двері засовами, та й лягаймо спати.

Соломія позасовувала двері і погасила світло. Баба Зінька зараз заснула в кімнаті. Соломія лягла коло дітей на полу в світлиці і довго не спала. Діти важко й швидко дихали, кидалися у сні, скидали з себе укривало. Соломія силкувалась заснути, а сон її не брав, а думи ворушились в голові…

Пішли осінні вечори та ночі все довші та довші. Роман все засиджувався в своїй хатині і частенько лягав там спати. І стали ті довгі вечори та темні осінні ночі ще довшими для Соломії…

Вже й різдво настало, вже й зима минала, а Роман все вчив дітей в своїй хатині, ще й третього хлопця прийняв, котрого учитель вигнав з церковної школи за те, що той був дуже неспокійний та битливий. Вже й дітям надокучило все сидіти за книжкою. Дівчинка часто просилася в баби та в Соломії, щоб пустили її погуляти з дітьми, щоб пустили на сковзалку посковзатись з дівчатами. Роман не пускав дітей. Тільки й була дітям гульня, коли Романові треба було перемолотити кільки кіп жита або проса або поїхати куди на ярмарок.

Сам Роман дуже змінився в той час. Він все ходив до церкви, співав та читав на криласі, вивчив церковний устав, як дяк. Ніколи він не пропускав ні одної служби божої, ні утрені. Він запустив собі бороду й довге волосся на голові, ще й проділив на голові проділь, неначе монастирський послушник. Соломії дуже не подобалась та борода, кругла, як лопата, русява, аж біла. На щоках з обох боків поросли бурці, та ще й чудні: вони не спускались вниз, а стриміли вбік, неначе пачоси або шматки клоччя, аж вуха закривали. Роман спостився, змарнів, зблід, спав з тіла. Очі стали здорові і витрішкуваті; рум'яні уста пожовкли. Патлата голова, кострубаті бурці, патлаті коси на голові зовсім змінили Романове гарне обличчя. Хто знав Романа молодого та тарного, той тепер не впізнав би його. Він став неначе іншим чоловіком.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: